Я хочу вам рассказать историю. Давным давно не помню точно в каком веке жила русалка но точно помню что люди не любили русалок они считали их демонами ведь они не такие как они. У нее было 2 сестры и мама .Отец ее умер ей было 1 годик но люди уже нападали на русалок .Русалку звали Эмили было ей 19 лет.Ее нежное имя, изящные движение и утонченный голос все парни любили Эмили но она отвергала их любовь.Говоря нет бабочек в животе и буря эмоций.Но как-то она выплыла без разрешение матушки и увидела его того самого в ком она увидела любовь.Глаза его словно голубое яркое молодое небо.волосы словно солнышко сияет.Он тогда кидал камушки в океан и Эмили спряталась за большим камнем.Но вдруг он побежал обратно в дом. Эмили тоже поплыла обратно.Но она не могла без него дни и ночи сидела и мечтала о нем.И пошла она к местной калдуньи и попросила ноги она сказала что даст их ей но она взамен волосы ее сестер и матери.Та согласилась и ночью когда они спали она им отрезала их волосы.И отдала калдуньи та дала ей ноги и сказала что если она тронется воды она снова станет русалкой.Эмили выпила зелье и у нее начали расти ноги.И она оказалась на суши.Вдруг она встретила его и побежала к нему тот с удивлением пошел у ней , а Эмили сказала что она его любит его восхетило ее наивность и изящество.Она ему понравилось и так они начали вместе они были неразлучны и вскоре женились но как-то они гуляли возле океана где они в первый раз встретились.Эмили не чайной наступила в океан и вдруг у нее место ног стал рости рыбьи хвост.Он был удивлен.Ведь люди и русалки воевали он должен был ее убить но он ее любил.Он взял ее на руки как когда то брал ее на свадьбе и отпустил в океан и ушел.Оба они плакали Эмили провожала его ее мокрыми глазами но он скрылся из виду она у плыла обратно в океан.И каждый раз когда она приплывает ей все напоминает его.Я считаю ее поступок глупым но ради любви люди русалки готовы на все
«Епічний театр» (нім. episches Theater) — театральна теорія драматурга і режисера Бертольта Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру[1]. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект очуження» як б представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем — міцно увійшли в європейську театральну культуру.
Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського, саме для цього театру розробив систему роботи актора над роллю. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів, в тому «надзавданні», заради якого ставиться спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов [2]. Ідеї Брехта захопили найбільших театральних режисерів другої половини XX століття, Жан Люк Годар переніс їх і в кінематограф [3]; але сформульовані драматургом принципи були розраховані на тих, хто, за його словами, «заслуговує звання художника», і найменш продуктивним виявилося буквальне слідування його теоретичним есе.
Объяснение:
«Епічний театр» (нім. episches Theater) — театральна теорія драматурга і режисера Бертольта Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру[1]. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект очуження» як б представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем — міцно увійшли в європейську театральну культуру.
Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського, саме для цього театру розробив систему роботи актора над роллю. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів, в тому «надзавданні», заради якого ставиться спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов [2]. Ідеї Брехта захопили найбільших театральних режисерів другої половини XX століття, Жан Люк Годар переніс їх і в кінематограф [3]; але сформульовані драматургом принципи були розраховані на тих, хто, за його словами, «заслуговує звання художника», і найменш продуктивним виявилося буквальне слідування його теоретичним есе.