По степу на коні Вітрику мчав найвідоміший розвідник Пилип на прізвисько Швайко, яке він отримав за те, що як швайка впивався в татар, вбивав і тікав. Він був поранений та все одно зумів вбити головного бея в діброві і знову зникнути. Далі йде розповідь про село Воронівку і її жителів сироти Грицика, його найкращого друга Санько та його матері тітці Мокрині, що була дужча за чоловіків, старого і поважного козака діда Кібчика та його онука Демко на прізвисько Дурна Сила. Тутешній староста пан Кобильський, почувши про можливий набіг татар, вирішив підготуватися і подався до Воронівки за новими челядниками, збіжжям. Та Грицик з Саньком крикнули, що татари вже тут і пап втік. Так як пан цього б не пробачив діти пішли з села до Василя Балеймового і інших козаків, що також були з Воронівки. Дорогою вони бачать челядників пана Кобильського Тишкевича та інших, що грабують козаків, видаючи себе за татар. Втікаючи від них та вовка вони побачили як татари гналися за козаком, що сховався в очеретах та так його і не зловили. Коли татари пішли вони познайомились з ним, то був Швайка. Він відвів їх до Василя Балеймового. Коли ж козаки поїхали щоб зібрати інших для битви з татарами до острова приплив Тишкевич, якого Грицик, Санько та вовк Швайки Барвінок взяли у полон. Та коли прибули інші козаки, то Тишкевич хитрощами втік, але Швайка разом з дітьми почав погоню. Тишкевич втік до татар, які почали шукати Швайку. Саме в цей час Швайка взнає про дар Саньки – ворожбу, і вирішує віддати його на навчання до ворожбита дідо Кудьми. Тим часом Тишкевич обдурює Дурну Силу, що втік з полону, бере його у спільники і грабує козаків. Біля Воронівки зустрічаються Демко, діди Кібчик і Кудьма, а потім і Швайко з хлопцями. Дурну Силу Швайко б’є різкою, після чого Демко з дідом їдуть у плавні віддати здобич та на осуд козаків, Кудьма забирає до себе Санька, а Швайка разом з Грициком їдуть далі. Демка козаки прощають і він з дідом залишається у плавнях, де з іншими строять першу зимову фортецю на острові від татар. Санько вчиться у Кудьми, але той дуже хворий. Коли приїжджають козаки, Швайка, Грицик, то стає відомо, що козаки відбили напад татар і тепер козаки об’єднуються з усіх земель і йдуть у дніпрові плавні. Пан Кобильський підступно ув’язнює Швайку, але приїжджають дід Кудьма, Санько та інші козаки, напускають мару, що вони переяславський староста. Ворожбити визволяють Швайку, а Тишкевича змушують відшмагати пана Кобильського, чим зробили його ворогом для пана. Козаки групуються біля Бобрового острова, а потім нападають тисячею на 5 тисяч татар та отримують перемогу. Але Саїд-мурза збирає нову п’ятитисячну орду і проводе бій біля Бобрового острова. Більше половини татар гине і вони відступають, але і козаків залишилось менше 400 і то майже всі поранені. Вирішують після підкріплення спуститися нижче Дніпра до острова Хортиця і зробити там нову січ, а Швайка зі своїми джурами Грициком і Саньком їдуть в степ. Переказ «Джури козака Швайки» написав Гнатюк О.
В отличие от Онегина Ленский не испорчен столичной жизнью. Детские годы его в провинциальной усадебной глуши, в близости к природе, в окружении патриархальных помещиков с их простодушием, хлебосольством, искренним доброжелательством. Еще в отроческие годы он испытал первые проблески любовного чувства, лишенные светской театральности, столичного жеманства:
Чуть отрок, Ольгою плененный,
Сердечных мук еще не знав,
Он был свидетель умиленный
Ее младенческих забав…
Пушкин показывает, что сердечность и доверчивость Ленского, его вера в человеческую порядочность и доброту питаются из чистого русского источника – патриархального дворянства, хранящего в своей мирной жизни «привычки милой старины»:
Ни чужеземные красы,
Ни шум веселий, ни науки
Души не изменили в нем,
Согретой девственным огнем.
В отличие от Онегина, человека рассудочного, с поврежденным и приглушенным сердцем, Ленский сохранил «доверчивую совесть», сердечную откровенность. Однако эти добрые черты характера Ленского тоже осложнены далекими от русской действительности романтическими влияниями:
…Владимир Ленский,
С душою прямо геттингенской,
Красавец, в полном цвете лет,
Поклонник Канта и поэт.
Он из Германии туманной
Привез учености плоды:
Вольнолюбивые мечты,
Дух пылкий и довольно странный,
Всегда восторженную речь
И кудри черные до плеч.
Пылкость, взвинченность и неизменная восторженность – качества, как бы приподнимающие поэта над реалиями жизни. Ленский все вокруг видит в каком-то розовом тумане идеализма. Порой он наивен в своем простодушии, порой неумеренно вспыльчив и горяч.
В глазах провинциальных помещиков Онегин предстает «фармазоном и сумасбродом», а Ленский – «полурусским соседом». Оба героя возвышаются над окружающей их средой, что и является поводом к их сближению. Правда, Пушкин подчеркивает его непрочность, и в душу читателя закрадывается подозрение, что такая «дружба» не доведет героев до добра:
Они сошлись. Волна и камень,
Стихи и проза, лед и пламень
Не столь различны меж собой.
Презирающий людей Онегин лишь «вчуже чувство уважал», а потому терпел Ленского с улыбкой, с трудом сдерживая «охладительное слово»:
И думал: глупо мне мешать
Его минутному блаженству;
И без меня пора придет;
Пускай покамест он живет
Да верит мира совершенству…
В таком «великодушии» больше снисходительного презрения, чем дружеских чувств. А Ленский в своей восторженности невнимателен к душевному состоянию Онегина и этой нечуткостью, вероятно, усугубляет глухое раздражение самолюбивого эгоиста:
Поэт в жару своих суждений
Читал, забывшись, между тем
Отрывки северных поэм,
И снисходительный Евгений,
Хоть их не много понимал,
Прилежно юноше внимал.
«Пускай покамест он живет…» – каким самоуверенным властолюбием дышат мысли разочарованного «байрониста», почитающего всех нулями, а единицею – себя! В дружбе Онегина и Ленского нет равенства. Чем короче оказывается их сближение, тем реальнее опасность взрыва. Под внешним доброжелательством тлеет взаимная неприязнь.
Объективируя, отделяя от себя характер Ленского, Пушкин реже прибегает к описанию внешних обстоятельств жизни героя, как это было с Онегиным. Он чаще изображает душевный мир Ленского, создавая реалистический образ его романтического миросозерцания. Стихи Ленского автор пронизывает изнутри добрым юмором или легкой иронией: «Паду ли я стрелой пронзенный»; «А я, быть может, я гробницы / Сойду в таинственную сень»; «Придешь ли, дева красоты, / Слезу пролить над ранней урной» и т. п. Возникает независимый от автора живой образ романтического поэта. Умелой рукою реалиста Пушкин типизирует романтический стиль с его вычурными перифразами, с его пристрастием к архаическим деталям: романтическая стрела вместо прозаической пули, «дева красоты», «ранняя урна», усложненная синтаксическая инверсия.
По степу на коні Вітрику мчав найвідоміший розвідник Пилип на прізвисько Швайко, яке він отримав за те, що як швайка впивався в татар, вбивав і тікав. Він був поранений та все одно зумів вбити головного бея в діброві і знову зникнути. Далі йде розповідь про село Воронівку і її жителів сироти Грицика, його найкращого друга Санько та його матері тітці Мокрині, що була дужча за чоловіків, старого і поважного козака діда Кібчика та його онука Демко на прізвисько Дурна Сила. Тутешній староста пан Кобильський, почувши про можливий набіг татар, вирішив підготуватися і подався до Воронівки за новими челядниками, збіжжям. Та Грицик з Саньком крикнули, що татари вже тут і пап втік. Так як пан цього б не пробачив діти пішли з села до Василя Балеймового і інших козаків, що також були з Воронівки. Дорогою вони бачать челядників пана Кобильського Тишкевича та інших, що грабують козаків, видаючи себе за татар. Втікаючи від них та вовка вони побачили як татари гналися за козаком, що сховався в очеретах та так його і не зловили. Коли татари пішли вони познайомились з ним, то був Швайка. Він відвів їх до Василя Балеймового. Коли ж козаки поїхали щоб зібрати інших для битви з татарами до острова приплив Тишкевич, якого Грицик, Санько та вовк Швайки Барвінок взяли у полон. Та коли прибули інші козаки, то Тишкевич хитрощами втік, але Швайка разом з дітьми почав погоню. Тишкевич втік до татар, які почали шукати Швайку. Саме в цей час Швайка взнає про дар Саньки – ворожбу, і вирішує віддати його на навчання до ворожбита дідо Кудьми. Тим часом Тишкевич обдурює Дурну Силу, що втік з полону, бере його у спільники і грабує козаків. Біля Воронівки зустрічаються Демко, діди Кібчик і Кудьма, а потім і Швайко з хлопцями. Дурну Силу Швайко б’є різкою, після чого Демко з дідом їдуть у плавні віддати здобич та на осуд козаків, Кудьма забирає до себе Санька, а Швайка разом з Грициком їдуть далі. Демка козаки прощають і він з дідом залишається у плавнях, де з іншими строять першу зимову фортецю на острові від татар. Санько вчиться у Кудьми, але той дуже хворий. Коли приїжджають козаки, Швайка, Грицик, то стає відомо, що козаки відбили напад татар і тепер козаки об’єднуються з усіх земель і йдуть у дніпрові плавні. Пан Кобильський підступно ув’язнює Швайку, але приїжджають дід Кудьма, Санько та інші козаки, напускають мару, що вони переяславський староста. Ворожбити визволяють Швайку, а Тишкевича змушують відшмагати пана Кобильського, чим зробили його ворогом для пана. Козаки групуються біля Бобрового острова, а потім нападають тисячею на 5 тисяч татар та отримують перемогу. Але Саїд-мурза збирає нову п’ятитисячну орду і проводе бій біля Бобрового острова. Більше половини татар гине і вони відступають, але і козаків залишилось менше 400 і то майже всі поранені. Вирішують після підкріплення спуститися нижче Дніпра до острова Хортиця і зробити там нову січ, а Швайка зі своїми джурами Грициком і Саньком їдуть в степ. Переказ «Джури козака Швайки» написав Гнатюк О.
В отличие от Онегина Ленский не испорчен столичной жизнью. Детские годы его в провинциальной усадебной глуши, в близости к природе, в окружении патриархальных помещиков с их простодушием, хлебосольством, искренним доброжелательством. Еще в отроческие годы он испытал первые проблески любовного чувства, лишенные светской театральности, столичного жеманства:
Чуть отрок, Ольгою плененный,
Сердечных мук еще не знав,
Он был свидетель умиленный
Ее младенческих забав…
Пушкин показывает, что сердечность и доверчивость Ленского, его вера в человеческую порядочность и доброту питаются из чистого русского источника – патриархального дворянства, хранящего в своей мирной жизни «привычки милой старины»:
Ни чужеземные красы,
Ни шум веселий, ни науки
Души не изменили в нем,
Согретой девственным огнем.
В отличие от Онегина, человека рассудочного, с поврежденным и приглушенным сердцем, Ленский сохранил «доверчивую совесть», сердечную откровенность. Однако эти добрые черты характера Ленского тоже осложнены далекими от русской действительности романтическими влияниями:
…Владимир Ленский,
С душою прямо геттингенской,
Красавец, в полном цвете лет,
Поклонник Канта и поэт.
Он из Германии туманной
Привез учености плоды:
Вольнолюбивые мечты,
Дух пылкий и довольно странный,
Всегда восторженную речь
И кудри черные до плеч.
Пылкость, взвинченность и неизменная восторженность – качества, как бы приподнимающие поэта над реалиями жизни. Ленский все вокруг видит в каком-то розовом тумане идеализма. Порой он наивен в своем простодушии, порой неумеренно вспыльчив и горяч.
В глазах провинциальных помещиков Онегин предстает «фармазоном и сумасбродом», а Ленский – «полурусским соседом». Оба героя возвышаются над окружающей их средой, что и является поводом к их сближению. Правда, Пушкин подчеркивает его непрочность, и в душу читателя закрадывается подозрение, что такая «дружба» не доведет героев до добра:
Они сошлись. Волна и камень,
Стихи и проза, лед и пламень
Не столь различны меж собой.
Презирающий людей Онегин лишь «вчуже чувство уважал», а потому терпел Ленского с улыбкой, с трудом сдерживая «охладительное слово»:
И думал: глупо мне мешать
Его минутному блаженству;
И без меня пора придет;
Пускай покамест он живет
Да верит мира совершенству…
В таком «великодушии» больше снисходительного презрения, чем дружеских чувств. А Ленский в своей восторженности невнимателен к душевному состоянию Онегина и этой нечуткостью, вероятно, усугубляет глухое раздражение самолюбивого эгоиста:
Поэт в жару своих суждений
Читал, забывшись, между тем
Отрывки северных поэм,
И снисходительный Евгений,
Хоть их не много понимал,
Прилежно юноше внимал.
«Пускай покамест он живет…» – каким самоуверенным властолюбием дышат мысли разочарованного «байрониста», почитающего всех нулями, а единицею – себя! В дружбе Онегина и Ленского нет равенства. Чем короче оказывается их сближение, тем реальнее опасность взрыва. Под внешним доброжелательством тлеет взаимная неприязнь.
Объективируя, отделяя от себя характер Ленского, Пушкин реже прибегает к описанию внешних обстоятельств жизни героя, как это было с Онегиным. Он чаще изображает душевный мир Ленского, создавая реалистический образ его романтического миросозерцания. Стихи Ленского автор пронизывает изнутри добрым юмором или легкой иронией: «Паду ли я стрелой пронзенный»; «А я, быть может, я гробницы / Сойду в таинственную сень»; «Придешь ли, дева красоты, / Слезу пролить над ранней урной» и т. п. Возникает независимый от автора живой образ романтического поэта. Умелой рукою реалиста Пушкин типизирует романтический стиль с его вычурными перифразами, с его пристрастием к архаическим деталям: романтическая стрела вместо прозаической пули, «дева красоты», «ранняя урна», усложненная синтаксическая инверсия.