В науках филологического цикла и, в частности, в фольклористике принято считать, что есть три объяснить сходства между устно бытующими текстами. Первый — генетический: наличие у сходных явлений общего предка. Обычно его применяют к традициям, родственным в языковом отношении: скажем, когда говорят об индоевропейской мифологии, имеют в виду общие черты, которые находят в мифологиях индийской, иранской, греческой, германской, славянской и так далее.
Второй через заимствования, культурные диффузии, взаимообмен устными текстами в условиях культурного и лингвистического двуязычия. Когда сказитель одинаково хорошо знает, например, бурятский и русский языки, он спокойно рассказывает бурятские сказки по-русски, а русские — по-бурятски, в результате чего произведения из одной традиции переносятся в другую. Иногда возникают районы с устойчивым дву- или многоязычием, в которых разные традиции сплавляются воедино, как это происходит на Балканах или на Северном Кавказе. Так, при всех сложностях межэтнических отношений в этом регионе, нартский эпос (сказания о богатырях далекого эпического в равной мере принадлежит устным традициям разных северокавказских народов.
Третий типологический. Говоря о типологии, мы обычно имеем в виду одно из двух: либо близкие, одинаковые сюжеты или мотивы сложились благодаря одинаковым обстоятельствам, либо причин для объяснения сходств столь много, что учесть их в полном объеме практически невозможно и типология оказывается такой корзинкой, в которую сметаются все совпадения, необъяснимые через общего предка или заимствования.
У фольклористов нет общеустановленного определять, какое из этих трех объяснений работает в том или ином конкретном случае. Самое сложное — когда все три фактора действуют одновременно: похожие тексты обнаруживаются у близкородственных народов, которые к тому же контактируют между собой и живут примерно в одинаковых условиях, то есть имеет место как генетическая и типологическая общность, так и культурный взаимообмен. Подобный характер имеют, например, некоторые русско-украинско-белорусские фольклорные параллели.
Професор Хіггінс - людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він - аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відповідальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, а мови і манер він її навчив.
Еліза стала гідним суперником Хіггінса. Вона сповнена гордощів, самоповаги. Опановуючи мову, Еліза засвоїла також і навички правильного мислення, що допомагало їй мати власні судження про життя. Вона вважала, що її шлях до герцогині розпочався тоді, коли полковник Пікерінг назвав її "міс Дуллітл", коли він виявив до неї увагу: зняв капелюх, відчинив двері, адже "різниця між леді і квітникаркою полягала не в тому, як вона поводиться, а в тому, як до неї ставляться".
Еліза в розпачі, перед нею зрештою постала жорстока істина - здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місця серед аристократії, коло цих людей її не прийшло; і від свого класу Еліза вже відірвана, вона не стане тією нетіпахою", якій так весело було жити на світі.
Таким чином, розпочавши з проблем фонетики, автор вивів читача на проблему особистості, її духовного розвитку. Він зазначив, що навіть освічена, розумна людина навряд чи змогла б вийти за межі свого соціального стану. А якщо і знайшла у собі сили для цього, то це процес не болісний.
Парадокс у творі - це основний засіб постановки проблеми. Шоу сказав, що його парадокси відтворили дійсність, що парадоксальні не його п'єси, а саме життя. Письменник тільки допоміг це побачити.
Висновок до твору: драма не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи.
В науках филологического цикла и, в частности, в фольклористике принято считать, что есть три объяснить сходства между устно бытующими текстами. Первый — генетический: наличие у сходных явлений общего предка. Обычно его применяют к традициям, родственным в языковом отношении: скажем, когда говорят об индоевропейской мифологии, имеют в виду общие черты, которые находят в мифологиях индийской, иранской, греческой, германской, славянской и так далее.
Второй через заимствования, культурные диффузии, взаимообмен устными текстами в условиях культурного и лингвистического двуязычия. Когда сказитель одинаково хорошо знает, например, бурятский и русский языки, он спокойно рассказывает бурятские сказки по-русски, а русские — по-бурятски, в результате чего произведения из одной традиции переносятся в другую. Иногда возникают районы с устойчивым дву- или многоязычием, в которых разные традиции сплавляются воедино, как это происходит на Балканах или на Северном Кавказе. Так, при всех сложностях межэтнических отношений в этом регионе, нартский эпос (сказания о богатырях далекого эпического в равной мере принадлежит устным традициям разных северокавказских народов.
Третий типологический. Говоря о типологии, мы обычно имеем в виду одно из двух: либо близкие, одинаковые сюжеты или мотивы сложились благодаря одинаковым обстоятельствам, либо причин для объяснения сходств столь много, что учесть их в полном объеме практически невозможно и типология оказывается такой корзинкой, в которую сметаются все совпадения, необъяснимые через общего предка или заимствования.
У фольклористов нет общеустановленного определять, какое из этих трех объяснений работает в том или ином конкретном случае. Самое сложное — когда все три фактора действуют одновременно: похожие тексты обнаруживаются у близкородственных народов, которые к тому же контактируют между собой и живут примерно в одинаковых условиях, то есть имеет место как генетическая и типологическая общность, так и культурный взаимообмен. Подобный характер имеют, например, некоторые русско-украинско-белорусские фольклорные параллели.
Объяснение:
Професор Хіггінс - людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він - аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відповідальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, а мови і манер він її навчив.
Еліза стала гідним суперником Хіггінса. Вона сповнена гордощів, самоповаги. Опановуючи мову, Еліза засвоїла також і навички правильного мислення, що допомагало їй мати власні судження про життя. Вона вважала, що її шлях до герцогині розпочався тоді, коли полковник Пікерінг назвав її "міс Дуллітл", коли він виявив до неї увагу: зняв капелюх, відчинив двері, адже "різниця між леді і квітникаркою полягала не в тому, як вона поводиться, а в тому, як до неї ставляться".
Еліза в розпачі, перед нею зрештою постала жорстока істина - здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місця серед аристократії, коло цих людей її не прийшло; і від свого класу Еліза вже відірвана, вона не стане тією нетіпахою", якій так весело було жити на світі.
Таким чином, розпочавши з проблем фонетики, автор вивів читача на проблему особистості, її духовного розвитку. Він зазначив, що навіть освічена, розумна людина навряд чи змогла б вийти за межі свого соціального стану. А якщо і знайшла у собі сили для цього, то це процес не болісний.
Парадокс у творі - це основний засіб постановки проблеми. Шоу сказав, що його парадокси відтворили дійсність, що парадоксальні не його п'єси, а саме життя. Письменник тільки допоміг це побачити.
Висновок до твору: драма не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи.