небольшой анализ эпизода (3 действие, 7-8 явления) из комедии "Недоросль" Д.Фанвизина по плану: 1. место и роль эпизода в произведении
2. тема эпизода и её связь с темой произведения
3. Проблемы, поднятые в данном эпизоде
4. роль эпизода в раскрытии идеи произведения (через конфликты, диалоги, монологи героев, их поступки)
5. авторская позиция, выраженная в данном эпизоде
6. герои эпизода (их мировоззрение, душевные состояние)
7. сюжет и композиция (события, которые происходят)
8. художественное своеобразие
9. связь данного эпизода с предыдущим и следующим
10. значение эпизода в произведении
Полковник Скалозуб типичный представитель аракчеевской армейской среды.
В его облике нет ничего карикатурного: исторически он вполне правдив.
Как и Фамусов, полковник Скалозуб руководствуется в своей жизни «философией»
и идеалом «века минувшего» , только в еще более грубой и откровенной форме.
Цель своей службы он видит не в защите отечества от посягательства врага, а в достижении богатства и знатности, которые для военного, по его мнению, доступнее. Чацкий характеризует его так:
Хрипун, удавленник, фагот,
Созвездие маневров и мазурки!
По словам Софьи, Скалозуб только и говорит, что «о фрунте и рядах» . Источник «военной мудрости» Скалозуба - это прусско-павловская школа в русской армии,
столь ненавистная свободомыслящим офицерам того времени, воспитанным на
заветах Суворова и Кутузова. В одной из ранних редакций комедии в разговоре с Репетиловым Скалозуб прямо заявляет:
Я школы Фридриха, в команде - гренадеры,
Фельдфебеля - мои Вольтеры.
Свою карьеру Скалозуб начал делать с того момента, когда герои 1812 года
стали заменяться тупыми и рабски преданными самодержавию солдафонами
во главе с Аракчеевым.
Именно люди типа Скалозуба менее чем через год после окончания
"Горя от ума" расстреляли из пушек декабристов на Сенатской площади в
Петербурге.
Образ его имел большое политическое значение для разоблачения военно-крепостнической реакции того времени.
ЛУЧШИЙ ОТВЕТ ПЛЗ
Объяснение:
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.
Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.
Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.
Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!
Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.
Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.
На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.
А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.
І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.
Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.
Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.
Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.