Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.
Приступая к анализу текста, прежде всего могу отметить, что это произведение лирическое, то есть в нем отражаются переживания, чувства и мысли автора в связи с жизненными впечатлениями.
Какие же чувства, переживания передает Иван Сергеевич Тургенев в этом стихотворении в прозе? Каким настроением оно проникнуто?
Стихотворение начинается с описания природы перед грозой, а затем и во время грозы. И оба эти описания передают чувство тоски и тревоги.
Природа перед грозой видится автору как что-то тяжелое, давящее: душный воздух, солнце светило тускло, туча лежала грозной громадой, все изнывало под зловещим блеском последних солнечных лучей, смутно было на душе, злая туча, тоскливое томленье, туча давила, пухла и темнела, жестокая тишь.. .
Автор ждет, когда же разрешится это тоскливое томленье: Ну скорей же, скорей!. . Двинься, покажись, пролейся, злая туча.. .
И вот, наконец, сорвалась буря - и пошла потеха! (слово потеха употреблено в двнном случае не в значении "развлечение", а в смысле "неразбериха".)
Создается впечатление хаоса, сумбура, разрушительной силы, которое выражается и другими, кроме глаголов, средствами выразительности: (ветер мечется) как бешеный; в клочья разорванные (облака) , рьяный (ливень) ; (стреляет) как из пушки.. .
Нет, не приносит буря успокоения автору, в ней нет гармонии, умиротворения, автору видится буря как злая сила ("...запахло серой", - говорит он).. .
Тревожное состояние лирического героя объясняется его одиночеством. Об этом автор говорит в конце: "… я один.. . один, как всегда". (Вспомним, стихотворение написано в 1879 году в Париже, где Тургенев жил много лет и очень тосковал о родине, куда не мог поехать, так как был смертельно болен. ) Однако так ли безрадостно самочувствие Тургенева? Так ли безнадежно-тоскливо его настроение?
Чтобы ответить на эти вопросы, определим, какую роль в передаче настроения автора играют два белых голубя, которых он сначала видит как два белых комочка на фоне назревающей бури, а затем - спрятавшимися под навесом крыши.. .
Совсем с другой интонацией, с другим настроением говорит о них автор, выражает иные чувства:
Но под навесом крыши, на самом краюшке слухового окна, рядышком сидят два голубя - и тот, кто слетал за товарищем, и тот, кого он привел и, может быть
Нахохлились оба - чувствуют каждый своим крылом крыло соседа.. .
Хорошо им! И мне хорошо, глядя на них.. .
При виде этой картины у автора возникает чувство умиротворения, спокойствия и гармонии, и все предшествующие чувства освещаются этим новым ощущением. Автор как бы говорит: пускай я один (один, как всегда...) , но в жизни много прекрасного, когда в ней есть дружба, взаимовыручка тепло, сердечность и спокойствие. Важность этого эпизода для самочувствия лирического героя подтверждает заголовок стихотворения; ведь оно озаглавлено словом "Голуби".
Таким образом, несмотря на то, что лирический герой испытывает чувство тоскливого одиночества, определяющее настроение стихотворения - светлая поэтическая грусть о жизни, а не отчаяние. В этом и заключается главная мысль произведения, построенного на основе противопоставления двух разных ощущений лирического героя. Это противопоставление выражено автором в третьем от конца произведения абзаце, который начинается противительным союзом "но" (но под навесом крыши)
Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.
ответ:ща попробую сделать погодь
Объяснение:
Приступая к анализу текста, прежде всего могу отметить, что это произведение лирическое, то есть в нем отражаются переживания, чувства и мысли автора в связи с жизненными впечатлениями.
Какие же чувства, переживания передает Иван Сергеевич Тургенев в этом стихотворении в прозе? Каким настроением оно проникнуто?
Стихотворение начинается с описания природы перед грозой, а затем и во время грозы. И оба эти описания передают чувство тоски и тревоги.
Природа перед грозой видится автору как что-то тяжелое, давящее: душный воздух, солнце светило тускло, туча лежала грозной громадой, все изнывало под зловещим блеском последних солнечных лучей, смутно было на душе, злая туча, тоскливое томленье, туча давила, пухла и темнела, жестокая тишь.. .
Автор ждет, когда же разрешится это тоскливое томленье: Ну скорей же, скорей!. . Двинься, покажись, пролейся, злая туча.. .
И вот, наконец, сорвалась буря - и пошла потеха! (слово потеха употреблено в двнном случае не в значении "развлечение", а в смысле "неразбериха".)
Автор описывает бурю, употребляя глаголы: (буря) сорвалась; визжит, мечется (ветер) , мчатся (облака) ; (все) закрутилось, смешалось; закачался (ливень) ; (молнии) слепят, стреляет (гром).. .
Создается впечатление хаоса, сумбура, разрушительной силы, которое выражается и другими, кроме глаголов, средствами выразительности: (ветер мечется) как бешеный; в клочья разорванные (облака) , рьяный (ливень) ; (стреляет) как из пушки.. .
Нет, не приносит буря успокоения автору, в ней нет гармонии, умиротворения, автору видится буря как злая сила ("...запахло серой", - говорит он).. .
Тревожное состояние лирического героя объясняется его одиночеством. Об этом автор говорит в конце: "… я один.. . один, как всегда". (Вспомним, стихотворение написано в 1879 году в Париже, где Тургенев жил много лет и очень тосковал о родине, куда не мог поехать, так как был смертельно болен. ) Однако так ли безрадостно самочувствие Тургенева? Так ли безнадежно-тоскливо его настроение?
Чтобы ответить на эти вопросы, определим, какую роль в передаче настроения автора играют два белых голубя, которых он сначала видит как два белых комочка на фоне назревающей бури, а затем - спрятавшимися под навесом крыши.. .
Совсем с другой интонацией, с другим настроением говорит о них автор, выражает иные чувства:
Но под навесом крыши, на самом краюшке слухового окна, рядышком сидят два голубя - и тот, кто слетал за товарищем, и тот, кого он привел и, может быть
Нахохлились оба - чувствуют каждый своим крылом крыло соседа.. .
Хорошо им! И мне хорошо, глядя на них.. .
При виде этой картины у автора возникает чувство умиротворения, спокойствия и гармонии, и все предшествующие чувства освещаются этим новым ощущением. Автор как бы говорит: пускай я один (один, как всегда...) , но в жизни много прекрасного, когда в ней есть дружба, взаимовыручка тепло, сердечность и спокойствие. Важность этого эпизода для самочувствия лирического героя подтверждает заголовок стихотворения; ведь оно озаглавлено словом "Голуби".
Таким образом, несмотря на то, что лирический герой испытывает чувство тоскливого одиночества, определяющее настроение стихотворения - светлая поэтическая грусть о жизни, а не отчаяние. В этом и заключается главная мысль произведения, построенного на основе противопоставления двух разных ощущений лирического героя. Это противопоставление выражено автором в третьем от конца произведения абзаце, который начинается противительным союзом "но" (но под навесом крыши)