Как мы узнаём в конце повести "княжна мери", печорин способен на глубокое чувство, он искренне любит веру, но не готов в том признаться даже себе. вот его запись: "солнце уже спряталось в черной туче, отдыхавшей на гребне западных гор; в ущелье стало темно и сыро. подкумок, пробираясь по камням, ревел глухо и однообразно. я скакал, задыхаясь от нетерпенья. мысль не застать уже ее в пятигорске молотком ударяла мне в сердце! - одну минуту, еще одну минуту видеть ее, проститься, ей руку.. я молился, проклинал плакал, смеялся.. нет, ничто не выразит моего беспокойства, отчаяния! . при возможности потерять ее навеки вера стала для меня дороже всего на свете - дороже жизни, чести, счастья! бог знает, какие странные, какие бешеные замыслы роились в голове моей.. и между тем я все скакал, погоняя беспощадно. и вот я стал замечать, что конь мой тяжелее дышит; он раза два уж спотыкнулся на ровном месте.. оставалось пять верст до ессентуков - казачьей станицы, где я мог пересесть на другую лошадь. все было бы спасено, если б у моего коня достало сил еще на десять минут! но вдруг поднимаясь из небольшого оврага, при выезде из гор, на крутом повороте, он грянулся о землю. я проворно соскочил, хочу поднять его, дергаю за повод - напрасно: едва слышный стон вырвался сквозь стиснутые его зубы; через несколько минут он издох; я остался в степи один, потеряв последнюю надежду; попробовал идти пешком - ноги мои подкосились; изнуренный тревогами дня и бессонницей, я упал на мокрую траву и как ребенок заплакал. и долго я лежал неподвижно и плакал горько, не стараясь удерживать слез и рыданий; я думал, грудь моя разорвется; вся моя твердость, все мое хладнокровие - исчезли как дым. душа обессилела, рассудок замолк, и если б в эту минуту кто-нибудь меня увидел, он бы с презрением отвернулся".
«…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
«Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»«Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
«Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
«Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
«Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
«…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
«Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»«Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
«Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
«Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
«Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
Объяснение: