Протягом усієї книги Конрад розвивається як справжня дитина, відходячи від шаблону «досконалості». У цьому йому допомагає звичайна дівчинка Кіті, яка може й схитрити, й школу прогуляти, якщо потрібно. Утім, окрім неї, у Конрада немає в школі друзів, бо попри те, що вчителька вважає його «справжнім скарбом», діти його не люблять: він і не підказує, і розказує вчительці, хто прогулює або списує. Але не тому, що він погана дитина, а тому, що це «правильно» – так його запрограмували. Урешті-решт Конраду вдається стати звичайною дитиною, що не робить його гіршим, а додає індивідуальності.
В деревне жил мальчик с бабушкой и дедушкой, жили бедно. Однажды соседские дети пошли в лес по землянику, и мальчик отправился с ними. Но в лесу озорные левонтьевские детишки съели ягоды, передрались, помирились, стали смеяться над пареньком, и тот, мучаясьот чувства жалости к себе (бабушка не продаст ягод, не купит ему пряник - коня с розовой гривой) , от стыда за то, что попался на удочку Саньке, самому вредному и злому из всех соседских ребят, высыпал собранные им ягоды на траву (а уже набрал больше половины туеска) . Конечно, ему досталось только несколько недозрелых ягодок. "Жалко ягод. Грустно. Тоска на сердце -предчувствует оно встречу с бабушкой, отчёт и расчёт". Но озорники подбили мальчика на то, чтобы он половину корзинки закрыл травой, а сверху закрыл теми немногими ягодами, что успеет собрать. А потом "так интересно... ". Дома отдал посудину бабушке, которая похвалила внука. Утром бабушка отправилась на рынок продавать ягоды, вернувшись, хотела изругать мальчишку, но тот прятался, а потом притворился, что спит и никак не может проснуться. Дед сочувствовал, но не смел заступиться. Потом всё-таки мальчик устал бояться и мучиться от угрызений совести и заплакал, бабуля нмного его ещё поругала, но уже не с таким жаром и подала пряник-коня. "Сколько лет с тех пор Сколько событий минуло. Нет в живых дедушки, нет и бабушки, да и моя жизнь клонится к зкату, а я всё не могу забыть бабушкиного пряника - того дивного коня с розовой гривой". Надеюсь
Протягом усієї книги Конрад розвивається як справжня дитина, відходячи від шаблону «досконалості». У цьому йому допомагає звичайна дівчинка Кіті, яка може й схитрити, й школу прогуляти, якщо потрібно. Утім, окрім неї, у Конрада немає в школі друзів, бо попри те, що вчителька вважає його «справжнім скарбом», діти його не люблять: він і не підказує, і розказує вчительці, хто прогулює або списує. Але не тому, що він погана дитина, а тому, що це «правильно» – так його запрограмували. Урешті-решт Конраду вдається стати звичайною дитиною, що не робить його гіршим, а додає індивідуальності.
Объяснение:
Дома отдал посудину бабушке, которая похвалила внука. Утром бабушка отправилась на рынок продавать ягоды, вернувшись, хотела изругать мальчишку, но тот прятался, а потом притворился, что спит и никак не может проснуться. Дед сочувствовал, но не смел заступиться. Потом всё-таки мальчик устал бояться и мучиться от угрызений совести и заплакал, бабуля нмного его ещё поругала, но уже не с таким жаром и подала пряник-коня. "Сколько лет с тех пор Сколько событий минуло. Нет в живых дедушки, нет и бабушки, да и моя жизнь клонится к зкату, а я всё не могу забыть бабушкиного пряника - того дивного коня с розовой гривой".
Надеюсь