Охарактерезуйте мысли индюка чему они посвящены,как выражены? жил-был на свете индюк. жил - и все думал. все - о себе: какой он, индюк? только вылупился из яйца - подумал: "ай-ай-ай, какой я маленький! надо расти! " стал расти. рос, рос - вырос с хорошего поросенка. подумал: "ого-го, какой я большой! молодец! " и верно - большой стал индюк. взрослый. красные серьги у него под носом выросли. погляделся в лужу - хвост распустил. подумал: "вот он я какой! красивый! " маленькая девочка во двор зашла - кинулся на нее, забормотал, забормотал - напугал до полусмерти. и подумал: "ай да я! какой я сильный да храбрый! " кого ни встретит - со всеми у него один разговор: — -! "вы, мол, , - думает, - а я - вон какой умный! " индюк индюком! ну, долго ли, коротко ли - пришло время хозяйке индюка ловить. а он не дался. через забор перемахнул - и в лес. бежит - думает: "что - взяли? врете! я ого-го какой хитрый! " а лиса, известное дело, тут как ощипала индюка, обедать села. а сама приговаривает: — эх, индюк, индюк! всю-то жизнь ты о себе думал, а самого главного так и не понял: какой ты вкусный!
ответ: Да
Объяснение: П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?
Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини.
Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її.
Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.
«Снежная королева» - всемирно известная и
любимая многими сказка Ганса Христиана Андерсена, написанная им зимой 1844
года.
Сюжет ее известен всем с
детства: мальчика Кая похищает таинственная Снежная королева, и его подруга
Герда преодолевает множество препятствий и опасностей, чтобы своего
друга.
Чему же учит это история? Как
и многие другие сказки, она нам верить в то, что добро всегда торжествует,
вера выстоять даже в самые тяжелые и темные моменты жизни, а перед
настоящей любовью рушатся любые преграды.
Любовь, вера и надежда, жившие
глубоко в душе Герды и Кая, заставили растаять, гордую, надменную Снежную
Королеву. Ведь даже ледяное сердце растает от настоящей люби
Объяснение: