Опешите алешу из произведения максима горького по плану 1 место персонажа2 положение 3 речь героя 4 отношение к другим людям5 отношение других персонажей 6 впечатлениезарание ​

Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.

Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.

Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.

Автор с горечью вспоминает историю из жизни, когда вовремя экспедиции геолог поднял руку на лошадь, испуганную быстрым течением реки и утомленную долгим путешествием. Он долго стучал кулаками по глазеющей звериной морде, по горячим ноздрям и губам… В итоге лошак сделал шаг и переплыл реку, но чувство вины перед конем и постыдную ноющую боль в пальцах путешественник ощущает каждый раз, вспоминая об этом.Писатель уверен, что такое отношение к животным недопустимо.Безусловно, я согласна с мнением А.И. Приставкина. Нужно быть добрее к тем, кого мы приручили! Но, к сожалению, не все придерживаются такой позиции. Об этом не раз писали классики и публицисты.В рассказе В. Ф. Тендрякова « Хлеб для собаки» повествуется о встрече  в голодные годы мальчика и тощей собаки с пустыми глазами. Сколько злобы и ненависти  могло увидеть в своей жизни это животное, навсегда утратившее доверие, но не озлобившееся на людей за их грубое отношение.  Что бы ни делал герой произведения, собака, отвыкшая от людской доброты, не верила ему. Она быстро хватала протянутый ей хлеб и, все время оборачиваясь, убегала. Недавно, в Интернете, на сайте защитников животных, я познакомилась с петицией под названием « Пусть каждый приручивший животное несет за него ответственность до конца!», которая была отправлена Президенту Российской Федерации. Меня очень обрадовал тот факт, что многие люди оставили свои подписи под этим документом. Это говорит о том, что большинству из нас не безразлична судьба «братьев наших меньших».Могу сделать вывод, что мы должны быть милосердными ко всем животным.Таня