Павлусь – головний герой оповідання О. Стороженка. Його образ доводить нам, що сите життя і неробство не робить людину по-справжньому щасливою. Щастя не може бути в житті людини, яка живе лише для себе і не зігріває своїм душевним теплом інших, яка безглуздо і безцільно проживає свій вік.
Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір’ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, шоб не замерз, навесні і влітку — шоб сонце не напекло голову. Бачачи, шо син нічого не вміє робити, батько журився: «Що з ним станеться, як ми помремо?»
Мати мала рацію, коли говорила: «Як Бог милосердний пошле йому шастя, то без нас житиме ше лучче, як теперечки». Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. «Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити».
І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: «Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот». А потрусити дерево — важко.
Одного разу Павлусь вночі захотів меду, і щоб задовольнити його бажання, мати оббійшла все село в його пошуках. Вона ледве випросила скриньку меду, та коли прийшла додому, Павлусь вже спав. Після нічної прогулянки мати захворіла, а скоро її не стало. Невдовзі помер і батько Павлуся, але у житті хлопця нічого не змінилося, бо за ним доглядали наймичка та наймит. Багатство так і йшло до Павлуся – у господарстві лад, прибуток зростає, навіть шинок відкрили з лавкою.
Якось на свята сусідські парубки запропонували Павлусеві йти на пошуки скарбів. Але той лише відмахнувся віх товаришів та сказав: «як кому Бог дасть шастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде».
Хлопці нічого не змогли знайти, крім дохлого тхору. Вони жартома кинули його у вікно Павлуся. Але й тут щастя не оминуло хлопця, а з тхору насипалося багато дукатів. Павлусь вважав, що то бог закинув йому у вікно ще більше щастя. Щастило Павлусю і в сімейному житті – одружився він з гарною дівчиною, згодом у них народилися прекрасні діти й жили вони в злагоді та добробуті.
У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. І хоча люди
Павлусь – головний герой оповідання О. Стороженка. Його образ доводить нам, що сите життя і неробство не робить людину по-справжньому щасливою. Щастя не може бути в житті людини, яка живе лише для себе і не зігріває своїм душевним теплом інших, яка безглуздо і безцільно проживає свій вік.
Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір’ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, шоб не замерз, навесні і влітку — шоб сонце не напекло голову. Бачачи, шо син нічого не вміє робити, батько журився: «Що з ним станеться, як ми помремо?»
Мати мала рацію, коли говорила: «Як Бог милосердний пошле йому шастя, то без нас житиме ше лучче, як теперечки». Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. «Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити».
І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: «Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот». А потрусити дерево — важко.
Одного разу Павлусь вночі захотів меду, і щоб задовольнити його бажання, мати оббійшла все село в його пошуках. Вона ледве випросила скриньку меду, та коли прийшла додому, Павлусь вже спав. Після нічної прогулянки мати захворіла, а скоро її не стало. Невдовзі помер і батько Павлуся, але у житті хлопця нічого не змінилося, бо за ним доглядали наймичка та наймит. Багатство так і йшло до Павлуся – у господарстві лад, прибуток зростає, навіть шинок відкрили з лавкою.
Якось на свята сусідські парубки запропонували Павлусеві йти на пошуки скарбів. Але той лише відмахнувся віх товаришів та сказав: «як кому Бог дасть шастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде».
Хлопці нічого не змогли знайти, крім дохлого тхору. Вони жартома кинули його у вікно Павлуся. Але й тут щастя не оминуло хлопця, а з тхору насипалося багато дукатів. Павлусь вважав, що то бог закинув йому у вікно ще більше щастя. Щастило Павлусю і в сімейному житті – одружився він з гарною дівчиною, згодом у них народилися прекрасні діти й жили вони в злагоді та добробуті.
У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. І хоча люди
Джерело: https://dovidka.biz.ua/storozhenko-skarb-harakteristika-pavlusya