Відповідь:Після закінчення університету Джонатан поїхав до матері, яка на той час мешкала у Лестері (Англія), пробувши там декілька місяців, влаштувався секретарем до сера Уільяма Темпла, батько якого був великим другом їхньої родини. Джонатан пробув у нього близько 2-х років.
Повернутися до Ірландії змусили лікарі, занепокоєні станом здоров'я Свіфта. Однак погіршення здоров'я не припинилося, і Джонатан знову повертається до Англії, до маєтку Уільяма Темпла.
Стан матеріального забезпечення Свіфта бажав бути кращим. Це змушувало майбутнього письменника шукати засобів для існування. Одним із них був сан священика. Однак ця професія не приваблювала Джонатана. Тоді Уїльям Темпл запропонував Свіфтові посаду секретаря і відповідне жалування. Не хвилюючись про те, що все в його житті визначається суто корисливими інтересами, Свіфт спокійно
Джонатана Свіфта
приймає священицький сан. Він придбав пребенду на півночі Ірландії, але втомившись від виконання своїх обов'язків за декілька місяців, повернувся до Англії і жив у маєтку Уільяма Темпла до смерті останнього. Окрім певної суми грошей, Темпл заповів йому турбуватися про видання свого посмертного зібрання творів і отримувати прибутки цих публікацій.
У маєтку сера Уільяма Темпла розпочинається літературна діяльність Джонатана Свіфта. Працюючи секретарем. Джонатан мав можливість користуватися величезною бібліотекою.
Читав майбутній письменник по 10—12 годин щодня.
Незважаючи на те, що ставився до своєї професії священика досить серйозно, його можна було, як і раніше, звинуватити у поверховому ставленні до ученого богослов'я. Він вважав своїм першочерговим завданням наблизитися до духовного життя свого віку і розібратися у ньому. Тому найбільше уваги він приділяє творчості античних авторів.
Його перші літературні праці — це памфлети, написані як відгук на важливі, актуальні питання суспільно-політичного й літературного життя в Англії. Памфлет — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку.
Перебуваючи на службі у сера Уільяма Темпла, Свіфт написав свій перший сатиричний памфлет "Битва книжок" (1697).
Після смерті Темпла у 1699 році вимушений був шукати нове місце роботи. У 1701 році він отримав ступінь доктора богослов'я і місце вікарія у Ларакорі, Ірландія.
Пояснення: Ето скопирувано с интернета и малинькая часть если нет то напиши в коментарях мені добре ?
1.Печорин, заглянувший в окно, сразу отметил и бледность казака, и ужас его при виде крови, и страшно вращающиеся глаза, и жесты его, когда он хватался за голову. Он напоминал безумного человека. Он готов умереть, но, наверно, не сдастся добровольно, а, скорее всего, будет отстреливаться, если его попытаются схватить. Понимают это и офицеры, поэтому предлагают застрелить преступника. В этот момент Печорин решается на отчаянный поступок, поразивший его самого: он хочет, подобно Вуличу, испытать судьбу. Эта идея, кажущаяся странной и необъяснимой, на самом деле очень логична. Она и есть возможность испытать судьбу и узнать, есть ли предопределение свыше. События предыдущего вечера, безумный убийца, нерешительность офицеров - все это заставляет Печорина принять очень рискованное решение, т. е. попытаться в одиночку и без оружия схватить вооруженного человека, хоть и загнанного в угол, но очень опасного. Не самоубийство ли это? Однако герой идет на этот шаг. Он бросает вызов своей судьбе, его внутреннее размышление, волнение «не мешают решительности характера» , создается даже ощущение, что он испытывает восторг, приняв опасное решение. «Сердце мое сильно билось» , - пишет Печорин. Он захватывает казака, и при этом остается в живых. Что это: невероятное везение или судьба? Что героя от пули, пролетевшей над самым его ухом? Что помешало казаку взять в руки шашку, лежавшую возле него? Наверное, удача, а может быть - судьба. Так или иначе, но убийца схвачен, а Печорин выжил. Его поздравляли все офицеры, а он, возвратившись в крепость и рассказав об этом Максиму Максимычу, вновь задумывается о предопределении. Да и как не сделаться фаталистом после всего случившегося? ! 2. Глава начинается с рассказа о пари Печорина и Вулича. В этом споре Вулич доказывает существование предначертания свыше. Он стреляет в себя из заряженного пистолета, но в результате осечки он остается в живых. Что это: игра случая или судьба? Печорин уверен, что судьба. Именно эта его уверенность появлению ощущения, что это происшествие не конец, а только начало основных, скорее всего, трагических событий в жизни. В философском споре между ними определились их жизненные позиции: Вулич, как человек, связанный с Востоком, верит в предопределение, а Печорин выступает в роли человека-носителя практического мышления: «... если точно есть предопределение, то зачем же нам дана воля, рассудок? почему мы должны давать отчет в наших поступках?...» . Печорин, все подвергающий сомнению, не соглашается с Вуличем, ему недостаточно доказательств, приведенных офицером, он должен проверить себя сам и испытать свою судьбу. Парадоксально, но именно он предсказывает близкую смерть Вуличу, основываясь лишь на том, что «на лице человека, который должен умереть через несколько часов, есть какой-то страшный отпечаток неизбежности судьбы» .
3. Однако Печорин не только не убеждается в существовании предопределения, а, наоборот, приходит к мысли, что человек «всегда смелее идет вперед, когда не знает, что его ожидает» . Этот эпизод, как и вся повесть «Фаталист» - дневник Печорина, его исповедь, его размышления о самом себе и своих поступках. Анализируя свои действия в сцене захвата казака-убийцы, Печорин приходит к тому же выводу, что и Лермонтов в своем стихотворении «Дума» : их поколения - это «жалкие потомки, скитающиеся по земле без убеждений и гордости, без наслаждения и страха» . Им остается тратить свою жизнь на развлечения, пьянство, это жизнь без смысла и высоких идей. И то, как бесцельно рискуют жизнями такие образованные, мыслящие люди, как Вулич и Печорин, стараясь доказать ложные истины, еще раз подтверждает их «невостребованность обществом» . Это «лишние люди» , в этом их трагедия, а эпизод, где Печорин играет со смертью, доказывает это
Відповідь:Після закінчення університету Джонатан поїхав до матері, яка на той час мешкала у Лестері (Англія), пробувши там декілька місяців, влаштувався секретарем до сера Уільяма Темпла, батько якого був великим другом їхньої родини. Джонатан пробув у нього близько 2-х років.
Повернутися до Ірландії змусили лікарі, занепокоєні станом здоров'я Свіфта. Однак погіршення здоров'я не припинилося, і Джонатан знову повертається до Англії, до маєтку Уільяма Темпла.
Стан матеріального забезпечення Свіфта бажав бути кращим. Це змушувало майбутнього письменника шукати засобів для існування. Одним із них був сан священика. Однак ця професія не приваблювала Джонатана. Тоді Уїльям Темпл запропонував Свіфтові посаду секретаря і відповідне жалування. Не хвилюючись про те, що все в його житті визначається суто корисливими інтересами, Свіфт спокійно
Джонатана Свіфта
приймає священицький сан. Він придбав пребенду на півночі Ірландії, але втомившись від виконання своїх обов'язків за декілька місяців, повернувся до Англії і жив у маєтку Уільяма Темпла до смерті останнього. Окрім певної суми грошей, Темпл заповів йому турбуватися про видання свого посмертного зібрання творів і отримувати прибутки цих публікацій.
У маєтку сера Уільяма Темпла розпочинається літературна діяльність Джонатана Свіфта. Працюючи секретарем. Джонатан мав можливість користуватися величезною бібліотекою.
Читав майбутній письменник по 10—12 годин щодня.
Незважаючи на те, що ставився до своєї професії священика досить серйозно, його можна було, як і раніше, звинуватити у поверховому ставленні до ученого богослов'я. Він вважав своїм першочерговим завданням наблизитися до духовного життя свого віку і розібратися у ньому. Тому найбільше уваги він приділяє творчості античних авторів.
Його перші літературні праці — це памфлети, написані як відгук на важливі, актуальні питання суспільно-політичного й літературного життя в Англії. Памфлет — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку.
Перебуваючи на службі у сера Уільяма Темпла, Свіфт написав свій перший сатиричний памфлет "Битва книжок" (1697).
Після смерті Темпла у 1699 році вимушений був шукати нове місце роботи. У 1701 році він отримав ступінь доктора богослов'я і місце вікарія у Ларакорі, Ірландія.
Пояснення: Ето скопирувано с интернета и малинькая часть если нет то напиши в коментарях мені добре ?
2. Глава начинается с рассказа о пари Печорина и Вулича. В этом споре Вулич доказывает существование предначертания свыше. Он стреляет в себя из заряженного пистолета, но в результате осечки он остается в живых. Что это: игра случая или судьба? Печорин уверен, что судьба. Именно эта его уверенность появлению ощущения, что это происшествие не конец, а только начало основных, скорее всего, трагических событий в жизни. В философском споре между ними определились их жизненные позиции: Вулич, как человек, связанный с Востоком, верит в предопределение, а Печорин выступает в роли человека-носителя практического мышления: «... если точно есть предопределение, то зачем же нам дана воля, рассудок? почему мы должны давать отчет в наших поступках?...» . Печорин, все подвергающий сомнению, не соглашается с Вуличем, ему недостаточно доказательств, приведенных офицером, он должен проверить себя сам и испытать свою судьбу. Парадоксально, но именно он предсказывает близкую смерть Вуличу, основываясь лишь на том, что «на лице человека, который должен умереть через несколько часов, есть какой-то страшный отпечаток неизбежности судьбы» .
3. Однако Печорин не только не убеждается в существовании предопределения, а, наоборот, приходит к мысли, что человек «всегда смелее идет вперед, когда не знает, что его ожидает» . Этот эпизод, как и вся повесть «Фаталист» - дневник Печорина, его исповедь, его размышления о самом себе и своих поступках. Анализируя свои действия в сцене захвата казака-убийцы, Печорин приходит к тому же выводу, что и Лермонтов в своем стихотворении «Дума» : их поколения - это «жалкие потомки, скитающиеся по земле без убеждений и гордости, без наслаждения и страха» . Им остается тратить свою жизнь на развлечения, пьянство, это жизнь без смысла и высоких идей. И то, как бесцельно рискуют жизнями такие образованные, мыслящие люди, как Вулич и Печорин, стараясь доказать ложные истины, еще раз подтверждает их «невостребованность обществом» . Это «лишние люди» , в этом их трагедия, а эпизод, где Печорин играет со смертью, доказывает это