В это время и было создано стихотворение «Узник». Главная тема стихотворения «Узник» — тема свободы, ярко воплощенная в образе орла. Орел — пленник, как и лирический герой. Он вырос и вскормлен в неволе, он никогда не знал свободы и тем не менее стремится к ней.
Выделим ключевые слова 1-й части (обведём синим цветом): сиянье, день, девица, конь, ветер. Если в «Узнике» А.С. Пушкина в начале стиха мы увидели удвоение образа неволи (узник и орёл), то здесь некое удвоение свободы «сиянье дня». Сиянье – яркий свет, свечение, блеск; день – светлое время суток.
С первых строк стихотворение наполнено жизнью, движением, желанием. На это указывают глаголы повелительного наклонения: отворите, дайте. Эти глаголы обвели чёрным («узник в темнице») и синим («желания, переносящие на волю»)
Выделим чёрным слова-узника (мне, темница, я ). Рассказ ведётся от первого лица, все мысли образы мечты принадлежат герою стихотворения, узнику, в отличие от героев А.С.Пушкина. Обратим внимание на то, что слова «темница» и «сиянье дня» оказались рядом. Эти слова мы можем назвать текстовыми антонимами. Темница – сиянье дня, соотношение воля – неволя. Сразу видим приём антитезы. Контраст лежит в основе всего стихотворения. Впрочем, как и в нашем сознании (см. начало первого урока В.К.).
Постоянные эпитеты «черноглазую, черногривого, младую » делают образы стиха народными, фольклорными. Иван-царевич, чтобы стать счастливым, добыл коня, Елену Прекрасную и жар-птицу. Герой стихотворения хочет улететь. Сравнивает себя с ветром. В фольклоре сон, в котором скачешь на прекрасном коне, предвещает исполнение желаний, возвышение.
Обстоятельства времени действия (прежде, потом ) указывают на последовательность событий, их реальность. Рифма последних строчек держится на глаголах, что усиливает полноту чувств (поцелую, вскачу, улечу ) динамику, веру в мечту.
Вторая часть стихотворения «Свобода недосягаема». Проследим как меняется настроение, мироощущение героя в этой части.
Выделив слова темницы и свободы, увидим, что слов, концептуально связанных с темницей, стало больше: три в первой строфе (отворите, темницу, дайте ), шесть во второй (тюрьма, дверь тяжёлая, замок, далёко, узда ). Слова свободы остались прежними, народными, песенными. Они повторяются: черноокая, конь, ветер. Ощущение народной песни усиливают гласные и преобладание сонорных мягких согласных [н, н к, м, ч, л, л ]
Строфа начинается противительным союзом «но». Он и задаёт идею всего стиха. Обстоятельства места «высоко», «далёко» делают мечты героя недосягаемыми. И даже окно – связь с миром – не становится таковым, оно «высоко». Значит, герой находится внизу, в подвале. Ему ничего не видно. Именное сказуемое (тяжёлая ) и несогласованное определение (с замком ) усиливают ощущение неволи, ограниченность пространства, в котором находится узник.
Розмірковуючи про свої твори, Шолом-Алейхем писав, що сприймає слово «роман» і як художній твір, і як історію кохання. У «Пісні над піснями», як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом-Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. «Юнацький роман» Шолом-Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.
Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вважає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що трагедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.
Твір Шолом-Алейхема має підзаголовок «юнацький роман», адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усього його творчого шляху. У «Пісні над піснями» Шолом-Алейхем простежує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з дитинством. У фіналі Шолом-Алейхем називає свій твір «істинним, скорботним романом»: кохання-чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.
Отже, твір Шолом-Алейхема — це роман про роман: ліричний роман про трагічний роман, про нездійсненне кохання. У дитинстві Шимек і Бузя були господарями свого світу: «наш дім — палац. Я — принц. Бузя — принцеса… це наше небо, наш вітерець, наші пташки — усе наше, наше, наше!». Вони були з’єднані у ньому, як закохані Соломон та Суламіт у біблійній «Пісні над піснями». Але Бузя уже в дитинстві зіткнулася із жорстокістю світу: батько її утонув, а мати покинула її.
Шимек відчуває ворожість світу, коли дитинство уже в минулому, а кохання втрачене: «наш двір уже не виноградник Царя Соломона, що в «Пісні над піснями». Колоди і дошки… вже не кедри і буки… Гора, що за синагогою, вже не гора Ливанська… Куди подівся мій юний, свіжий, ясний і світлий світ, мій світ із «Пісні над піснями»?». Навколишній світ втратив своє метафоричне, символічне звучання.
Оповідь ведеться від першої особи, і завдяки особливостям оповіді — зверненням до читача і повторам — читач стає слухачем, майже співбесідником автора. Оповідач час від часу повертає нас до початку роману, який був для нього початком, джерелом і прекрасної мрії, і невтоленної печалі,— адже «початок, найпечальніший початок, кращий за найрадісніший кінець».
Символіка і поетична мова роблять роман схожим на ліричний вірш: серед казкових володінь Шимека «великий луг, який тягнеться безкінечно, зеленим килимом укритий, жовтими ромашками вкритий, червоними квіточками уквітчаний».
Роман пройнятий не лише символікою біблійної «Пісні над піснями», але й фольклорними, авторськими символами: це образи казок із «Тисячі й однієї ночі», які Шимек розповідає Бузі (історії про царівну, країну карликів, політ над хмарами), вогники святкових свічок і пасхальні молитви, символи західного сонця, чарівної гірки. Образ сонця, як і біблійний образ Суламіти, пов’язаний із героїнею роману: «Хмаринка майнула по її прекрасному личку. І мені здається, ніби сонце раптово заховалося…Бузя перестала плакати, і вже ожило. Сонце сяяло, як і раніше». Образ Бузі, як сонце, освітлює життя ліричного героя, Шимека, але дівчина, ніби сонце, йде за горизонти: в останній частині роману Шимек залишається сам і може лише згадувати про свою ніжну Суламіт.
Мрія про ідеальне кохання залишається нереалізованою, але у фіналі оповідач знову повертається до початку свого роману і свого життя — адже «початок, найпечальніше начало, краще за найрадісніший кінець». Які радощі і печалі не принесе подальша доля герою роману, його чарівна дитяча казка залишиться в його пам’яті.
Ліричний роман Шолом-Алейхема — один із найпоетичніших творів єврейської літератури. «Пісня над піснями» написана прозою, але мова й образи уподібнюють твір до прекрасної пісні про кохання .
15 октября 1814 - 27 июля 1841
В один день стихотворение «Смерть Поэта» сделало Лермонтова знаменитым.
Впервые Лермонтов сослан на Кавказ в 1837 году за стихотворение «Смерть поэта», которое явилось ответом на трагическую гибель А. С. Пушкина.
Пушкину и его смерти
М. Ю. Лермонтов в стихотворении "Смерть поэта" использует разнообразные средства художественной выразительности:
метафору («на ловлю счастья и чинов» , «Свободы, Гения и Славы палачи») ,
сравнения («Угас, как светоч, дивный гений») ,
эпитеты («гордой головой» , «смелый дар» , «дивный гений» , «чудной силой») ,
анафору («Зачем он руку дал клеветникам ничтожным, Зачем поверил он словам и ласкам ложным…») ,
ассонанс («Поникнув гордой головой») ,
аллитерацию («Пал оклеветанный молвой»).
В стихотворении сплелись две поэтические интонации: лирически-проникновенная там, где воспевается Пушкин, и ораторская,
обличительная, гражданская, когда идёт речь о его убийцах.
В первой части оно похоже на элегию. В ней поэт размышляет о том,
кем и как был убит А. С. Пушкин. В этой части Лермонтов восторженно говорит о поэте и глубоко скорбит о его гибели.
Это отношение к Пушкину сказывается в подборе выразительных
средств языка и ярких эпитетов.
Эпитеты “свободный, смелый дар, звуки грудных песен”, сравнения “угас, как светоч, дивный гений”.
В это время и было создано стихотворение «Узник». Главная тема стихотворения «Узник» — тема свободы, ярко воплощенная в образе орла. Орел — пленник, как и лирический герой. Он вырос и вскормлен в неволе, он никогда не знал свободы и тем не менее стремится к ней.
Выделим ключевые слова 1-й части (обведём синим цветом): сиянье, день, девица, конь, ветер. Если в «Узнике» А.С. Пушкина в начале стиха мы увидели удвоение образа неволи (узник и орёл), то здесь некое удвоение свободы «сиянье дня». Сиянье – яркий свет, свечение, блеск; день – светлое время суток.
С первых строк стихотворение наполнено жизнью, движением, желанием. На это указывают глаголы повелительного наклонения: отворите, дайте. Эти глаголы обвели чёрным («узник в темнице») и синим («желания, переносящие на волю»)
Выделим чёрным слова-узника (мне, темница, я ). Рассказ ведётся от первого лица, все мысли образы мечты принадлежат герою стихотворения, узнику, в отличие от героев А.С.Пушкина. Обратим внимание на то, что слова «темница» и «сиянье дня» оказались рядом. Эти слова мы можем назвать текстовыми антонимами. Темница – сиянье дня, соотношение воля – неволя. Сразу видим приём антитезы. Контраст лежит в основе всего стихотворения. Впрочем, как и в нашем сознании (см. начало первого урока В.К.).
Постоянные эпитеты «черноглазую, черногривого, младую » делают образы стиха народными, фольклорными. Иван-царевич, чтобы стать счастливым, добыл коня, Елену Прекрасную и жар-птицу. Герой стихотворения хочет улететь. Сравнивает себя с ветром. В фольклоре сон, в котором скачешь на прекрасном коне, предвещает исполнение желаний, возвышение.
Обстоятельства времени действия (прежде, потом ) указывают на последовательность событий, их реальность. Рифма последних строчек держится на глаголах, что усиливает полноту чувств (поцелую, вскачу, улечу ) динамику, веру в мечту.
Вторая часть стихотворения «Свобода недосягаема». Проследим как меняется настроение, мироощущение героя в этой части.
Выделив слова темницы и свободы, увидим, что слов, концептуально связанных с темницей, стало больше: три в первой строфе (отворите, темницу, дайте ), шесть во второй (тюрьма, дверь тяжёлая, замок, далёко, узда ). Слова свободы остались прежними, народными, песенными. Они повторяются: черноокая, конь, ветер. Ощущение народной песни усиливают гласные и преобладание сонорных мягких согласных [н, н к, м, ч, л, л ]
Строфа начинается противительным союзом «но». Он и задаёт идею всего стиха. Обстоятельства места «высоко», «далёко» делают мечты героя недосягаемыми. И даже окно – связь с миром – не становится таковым, оно «высоко». Значит, герой находится внизу, в подвале. Ему ничего не видно. Именное сказуемое (тяжёлая ) и несогласованное определение (с замком ) усиливают ощущение неволи, ограниченность пространства, в котором находится узник.
Объяснение:
Розмірковуючи про свої твори, Шолом-Алейхем писав, що сприймає слово «роман» і як художній твір, і як історію кохання. У «Пісні над піснями», як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом-Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. «Юнацький роман» Шолом-Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.
Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вважає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що трагедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.
Твір Шолом-Алейхема має підзаголовок «юнацький роман», адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усього його творчого шляху. У «Пісні над піснями» Шолом-Алейхем простежує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з дитинством. У фіналі Шолом-Алейхем називає свій твір «істинним, скорботним романом»: кохання-чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.
Отже, твір Шолом-Алейхема — це роман про роман: ліричний роман про трагічний роман, про нездійсненне кохання. У дитинстві Шимек і Бузя були господарями свого світу: «наш дім — палац. Я — принц. Бузя — принцеса… це наше небо, наш вітерець, наші пташки — усе наше, наше, наше!». Вони були з’єднані у ньому, як закохані Соломон та Суламіт у біблійній «Пісні над піснями». Але Бузя уже в дитинстві зіткнулася із жорстокістю світу: батько її утонув, а мати покинула її.
Шимек відчуває ворожість світу, коли дитинство уже в минулому, а кохання втрачене: «наш двір уже не виноградник Царя Соломона, що в «Пісні над піснями». Колоди і дошки… вже не кедри і буки… Гора, що за синагогою, вже не гора Ливанська… Куди подівся мій юний, свіжий, ясний і світлий світ, мій світ із «Пісні над піснями»?». Навколишній світ втратив своє метафоричне, символічне звучання.
Оповідь ведеться від першої особи, і завдяки особливостям оповіді — зверненням до читача і повторам — читач стає слухачем, майже співбесідником автора. Оповідач час від часу повертає нас до початку роману, який був для нього початком, джерелом і прекрасної мрії, і невтоленної печалі,— адже «початок, найпечальніший початок, кращий за найрадісніший кінець».
Символіка і поетична мова роблять роман схожим на ліричний вірш: серед казкових володінь Шимека «великий луг, який тягнеться безкінечно, зеленим килимом укритий, жовтими ромашками вкритий, червоними квіточками уквітчаний».
Роман пройнятий не лише символікою біблійної «Пісні над піснями», але й фольклорними, авторськими символами: це образи казок із «Тисячі й однієї ночі», які Шимек розповідає Бузі (історії про царівну, країну карликів, політ над хмарами), вогники святкових свічок і пасхальні молитви, символи західного сонця, чарівної гірки. Образ сонця, як і біблійний образ Суламіти, пов’язаний із героїнею роману: «Хмаринка майнула по її прекрасному личку. І мені здається, ніби сонце раптово заховалося…Бузя перестала плакати, і вже ожило. Сонце сяяло, як і раніше». Образ Бузі, як сонце, освітлює життя ліричного героя, Шимека, але дівчина, ніби сонце, йде за горизонти: в останній частині роману Шимек залишається сам і може лише згадувати про свою ніжну Суламіт.
Мрія про ідеальне кохання залишається нереалізованою, але у фіналі оповідач знову повертається до початку свого роману і свого життя — адже «початок, найпечальніше начало, краще за найрадісніший кінець». Які радощі і печалі не принесе подальша доля герою роману, його чарівна дитяча казка залишиться в його пам’яті.
Ліричний роман Шолом-Алейхема — один із найпоетичніших творів єврейської літератури. «Пісня над піснями» написана прозою, але мова й образи уподібнюють твір до прекрасної пісні про кохання .