ответить на вопросы письменно: 1) почему опора на оду Горация 2) какие заслуги Державина он представляет в произведении 3) в чём видит задачи поэзии и почему 4) цели поэзии
Начало сказки переносит нас на светлую поляну, где Студент печалится о своей несчастной любви: ведь на завтра у принца намечается бал, а девушка, которую любит Студент, не хочет идти вместе с ним, пока он не принесёт ей красную розу. Да вот беда — в саду Студента нет красных роз, а без них девушка его не полюбит. Всё это слышит Соловей и проникается к несчастному влюблённому симпатией. «То, о чем я лишь пел, он переживает на деле; что для меня радость, то для него страдание. Воистину любовь — это чудо», — думает маленькая птичка.
Соловей — это образ Художника. Его сердце открыто для Красоты и Чувств, его трогает всё прекрасное. Вокруг Студента кипит жизнь — порхает Бабочка, в траве шуршит Ящерица, благоухает Маргаритка, но их сердца ещё не готовы понять Любовь. «Это смешно», — говорят они, и лишь Соловей решает Студенту. Троекратно, как заведено в сказках, он обращается к розовым кустам в поисках прекрасной алой розы. Но первый Куст может дать лишь белую розу, второй — желтую, а третий перемёрз за зиму и не может вырастить ни одного бутона. Третий Куст говорит, что есть вырастить алую розу, но он так ужасен, что Куст не сразу решается открыть его Соловью. Чтобы вырастить красную розу, Соловей должен петь всю ночь, прижавшись грудью к шипу, его кровь Кусту вырастить бутон и окрасить его в насыщенный алый, но ценой этому станет жизнь птички. Красота требует жертв, вспоминается известная пословица. Искусство требует страданий, не пропустив муки через себя, Художник не достигнет совершенства.
Григорій Печорін — парубків, що належить до покоління 30-х років XIX століття, представник вищого світського суспільства. Його «кращі» молоді роки пройшли, по його власних словах, в «боротьбі із собою й світлом». Печорін — представник мислячих людей свого часу, він має безсумнівний розум і критично ставиться до себе й світла. Глибокий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, і в той же час він самокритичний. Він холодний, зарозумілий, але не можна ськазати, що йому далекі почуття, і не можна назвати його інфантильною, безвладною людиною.
Ми довідаємося, що замолоду Печорін «скажено насолоджувався всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші», і... вони «огиднули» йому. Потім пустився у велике світло, і швидке суспільство йому також набридло, а любов світських красунь тільки дратувала його уяву й самолюбство, але серце залишалося порожньо. Від нудьги Печорін став читати, учитися, але «науки також набридли»; він зрозумів, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що «самі щасливі люди — невігласа, а слава — удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним». Йому знову стало нудно, і він відправився на Кавказ.
Це був самий щасливий час його життя. Печорін щиро сподівався, що «нудьга не живе під чеченськими кулями», але знову дарма — через місяць він звик до їхнього дзижчання. Нарешті, побачивши й полюбивши Бэлу, думав, що це ангел, посланий йому «жалісливою долею», але знову помилився, — «любов дикунки виявилася нітрохи не краще любові знатної барині», і неуцтво й простосердість горянки йому незабаром набридли. Характер Печоріна дуже суперечливий. Як говорить сам герой: «Ціле моє життя був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». Суперечливість проявляється не тільки в думках і вчинках героя. Лермонтов, малюючи портрет Печоріна, наполегливо підкреслював чудності в зовнішньому вигляді: йому вже біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче», очі його «не сміялися, коли він сміявся...
Щоденник Печоріна, у якому представлена ціла галерея образів молодих людей 30-х років XIX століття, не раз підтверджує думка Лермонтова, відбиту в «Думі». Це покоління «до добра й зла ганебно» байдужих, що нудяться під тягарем «познанья й сомненья», що люблять і ненавидять випадково, немов приречено «у бездіяльності зостаритися», «нічим не жертвуючи ні злості, ні любові...
» Але в особі Печоріна перед нами з'являється не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з'явитися не міг би. У ньому ськонцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу.
Начало сказки переносит нас на светлую поляну, где Студент печалится о своей несчастной любви: ведь на завтра у принца намечается бал, а девушка, которую любит Студент, не хочет идти вместе с ним, пока он не принесёт ей красную розу. Да вот беда — в саду Студента нет красных роз, а без них девушка его не полюбит. Всё это слышит Соловей и проникается к несчастному влюблённому симпатией. «То, о чем я лишь пел, он переживает на деле; что для меня радость, то для него страдание. Воистину любовь — это чудо», — думает маленькая птичка.
Соловей — это образ Художника. Его сердце открыто для Красоты и Чувств, его трогает всё прекрасное. Вокруг Студента кипит жизнь — порхает Бабочка, в траве шуршит Ящерица, благоухает Маргаритка, но их сердца ещё не готовы понять Любовь. «Это смешно», — говорят они, и лишь Соловей решает Студенту. Троекратно, как заведено в сказках, он обращается к розовым кустам в поисках прекрасной алой розы. Но первый Куст может дать лишь белую розу, второй — желтую, а третий перемёрз за зиму и не может вырастить ни одного бутона. Третий Куст говорит, что есть вырастить алую розу, но он так ужасен, что Куст не сразу решается открыть его Соловью. Чтобы вырастить красную розу, Соловей должен петь всю ночь, прижавшись грудью к шипу, его кровь Кусту вырастить бутон и окрасить его в насыщенный алый, но ценой этому станет жизнь птички. Красота требует жертв, вспоминается известная пословица. Искусство требует страданий, не пропустив муки через себя, Художник не достигнет совершенства.
Объяснение:
Есть ещё продолжение я только столько смогла
Григорій Печорін — парубків, що належить до покоління 30-х років XIX століття, представник вищого світського суспільства. Його «кращі» молоді роки пройшли, по його власних словах, в «боротьбі із собою й світлом». Печорін — представник мислячих людей свого часу, він має безсумнівний розум і критично ставиться до себе й світла. Глибокий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, і в той же час він самокритичний. Він холодний, зарозумілий, але не можна ськазати, що йому далекі почуття, і не можна назвати його інфантильною, безвладною людиною.
Ми довідаємося, що замолоду Печорін «скажено насолоджувався всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші», і... вони «огиднули» йому. Потім пустився у велике світло, і швидке суспільство йому також набридло, а любов світських красунь тільки дратувала його уяву й самолюбство, але серце залишалося порожньо. Від нудьги Печорін став читати, учитися, але «науки також набридли»; він зрозумів, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що «самі щасливі люди — невігласа, а слава — удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним». Йому знову стало нудно, і він відправився на Кавказ.
Це був самий щасливий час його життя. Печорін щиро сподівався, що «нудьга не живе під чеченськими кулями», але знову дарма — через місяць він звик до їхнього дзижчання. Нарешті, побачивши й полюбивши Бэлу, думав, що це ангел, посланий йому «жалісливою долею», але знову помилився, — «любов дикунки виявилася нітрохи не краще любові знатної барині», і неуцтво й простосердість горянки йому незабаром набридли. Характер Печоріна дуже суперечливий. Як говорить сам герой: «Ціле моє життя був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». Суперечливість проявляється не тільки в думках і вчинках героя. Лермонтов, малюючи портрет Печоріна, наполегливо підкреслював чудності в зовнішньому вигляді: йому вже біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче», очі його «не сміялися, коли він сміявся...
Щоденник Печоріна, у якому представлена ціла галерея образів молодих людей 30-х років XIX століття, не раз підтверджує думка Лермонтова, відбиту в «Думі». Це покоління «до добра й зла ганебно» байдужих, що нудяться під тягарем «познанья й сомненья», що люблять і ненавидять випадково, немов приречено «у бездіяльності зостаритися», «нічим не жертвуючи ні злості, ні любові...
» Але в особі Печоріна перед нами з'являється не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з'явитися не міг би. У ньому ськонцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу.