Того червневого ранку міс Полі Гаррінґтон квапливо увійшла до кухні. Зазвичай вона робила все поволі й пишалася своєю стриманістю. Але сьогодні вона поспішала. Справді поспішала.
Ненсі, миючи посуд у мийниці, здивовано підвела на неї очі. Ненсі працювала у міс Полі кухаркою лише два місяці, але вже звикла до того, що її господиня ніколи нікуди не поспішає. А тут?
- Ненсі!
- Так, мем, - весело відповіла Ненсі, продовжуючи витирати глечик.
- Ненсі, - голос міс Полі став дуже суворим, - коли я звертаюся до тебе, я хочу, щоб ти припинила роботу і уважно мене вислухала .
Ненсі ніяково зашарілася. І як тримала глечик обгорнутим у рушник, так мерщій і поставила, ледве його не перекинувши, на стіл. Через це вона знітилася ще більше.
- Так, мем. Авжеж, мем, - пробелькотала дівчина, поправила глечик і хутко повернулась до пані. - Я лише хотіла швидше впоратися з посудом, бо ви самі казали уранці не баритися з цим.
Господиня спохмурніла.
- Годі, Ненсі. Мені не потрібні твої пояснення. Мені потрібна твоя увага.
- Так, мем, - Ненсі стримала зітхання. Мабуть, їй ніколи не вдасться догодити цій жінці. Ще й особливого досвіду роботи поза домівкою в неї не [5] було. Але коли мама раптом овдовіла, лишившись з трьома маленькими дітьми на руках (не рахуючи Ненсі) та занедужала, довелося дівчині шукати роботи, щоб утримувати родину. Тож вона дуже зраділа, коли знайшла місце на кухні у великому будинку на пагорбі. Ненсі з родиною жила у місцині, яку називали Корнер, за шість миль звідси. Досі вона знала про міс Полі Гаррінгтон лише те, що вона хазяйка старої садиби Гаррінгтонів і належить до найзаможніших людей у містечку. Але лишень за два місяці роботи Ненсі побачила, що господиня - строга жінка з суворим обличчям, котра похмурніла щоразу, коли ніж падав на підлогу чи грюкали двері. Але навіть якщо усі ножі лежали на місці і з дверима нічого не відбувалося, вона однаково не усміхалась.
- Коли впораєшся тут, Ненсі, - вела далі міс Полі, - підеш на горище і поприбираєш усе зайве з кімнатчини біля сходів та поставиш там дитяче ліжечко, а тоді підметеш і витреш пилюку, але тільки після того, як повиносиш валізи та ящики.
- Гаразд, мем. А куди усе те подіти?
- Притулиш десь на горищі. - Вона завагалася, а тоді продовжила: - Я вважаю, що можу сказати тобі це зараз, Ненсі. До мене приїжджає моя небога, міс Поліанна Вітьєр. їй одинадцять років, і вона спатиме в тій кімнаті.
- Маленька дівчинка - і приїде сюди, міс Гаррінгтон? О, так це ж чудово! - вигукнула Ненсі, з ніжністю згадавши своїх маленьких сестричок, що лишилися у Корнері.
- Чудово? Я б так не сказала, - сухо урвала її міс Полі. - Однак я докладу всіх зусиль, звичайно. Я порядна жінка, сподіваюсь, і робитиму все, що належить. [6]
Ненсі почервоніла.
- Звичайно, мем, - пробеленділа вона, - просто хотіла сказати, що я подумала, що маленька дівчинка може... якось усе тут пожвавити для вас.
- Дякую, - сухо відказала леді, - але я не бачу в цьому нагальної потреби.
- Але ви... ось побачите... це ж дитина вашої сестри, - наважилася заперечити Ненсі. Вона відчувала, що мусить якось підготувати цей дім до приїзду самотньої маленької незнайомки.
Міс Полі гордовито звела підборіддя.
- Так, звичайно, Ненсі, оскільки мені випало мати сестру, котра через свою глупоту одружилася і привела дітей у світ, де й без них вистачає клопоту. І тепер я повинна хотіти опікуватися ними? Проте, як я вже сказала, робитиму все, що належить. І не забудь поприбирати по закутках, - докинула вона різко, ідучи з кухні.
- Так, мем, - зітхнула Ненсі, знову беручись до глечика.
Вже у своїй кімнаті міс Полі знову вийняла листа, який прийшов два дні тому з далекого містечка на Заході і став такою прикрою несподіванкою. Лист було адресовано міс Полі Гаррінгтон, Белдінґ-свіл, штат Вермонт. У ньому писалося:
«Шановна Пані!
З болем повідомляю Вам, що преподобний Джон Вітьєр помер два тижні тому, лишивши сиротою дівчинку одинадцяти років. Усе його майно - лише кілька книжок, бо, наскільки Вам відомо, він був пастирем маленької місіонерської церкви і отримував дуже скромну платню. [7]
Містер Джон Вітьєр розповідав мені, що його покійна дружина доводилася Вам сестрою, але також дав зрозуміти, що стосунки між Вашими родинами були не найкращими. І все ж він дуже сподівався, що, хоч як би там було, в ім'я сестри Ви не відмовитеся взяти сироту до себе, аби вона виховувалася серед родичів на Сході. Саме тому я і пишу до Вас.
Лев Николаевич всегда хотел иметь большую семью и считал, что семейная жизнь немыслима без детей. В Софье Берс он нашел для себя идеал жены — матери семейства. Софья Андреевна всю себя посвящала детям. «Иметь сто пятьдесят малышей, которые никогда бы не становились большими», — так охарактеризовали домашние ее отношение к детям. Лев Николаевич же мечтал в детях увидеть самого себя, своих братьев и сестру, безмятежную и счастливую пору детства в Ясной Поляне…
В период с 1863 по 1888 годы в семье Толстых родилось 13 детей, из которых до зрелого возраста дожили восемь. Последний ребенок появился в семье, когда Льву Николаевичу было 60 лет, а его супруге 44 года. Условно детей в семье делили на «старших» — родившихся в первые девять лет супружеской жизни, и в воспитании которых Лев Николаевич принимал значительное участие, и «младших» — тех, кто появился на свет в годы, когда Толстой несколько отдалился от семейных забот.
Все дети Льва Николаевича Толстого унаследовали от отца некоторые таланты, черты внешности и характера. Родившись в блестящую пору российского дворянства в семье признанного литературного гения, они были подготовлены вести такую же жизнь, какую вели их предки. Но история распорядилась по-другому. Судьба детей Льва Николаевича и Софьи Андреевны Толстых уникальна и удивительна, сложна и противоречива. И во многом личность и мировоззрения отца наложили на судьбы детей свой отпечаток.
Того червневого ранку міс Полі Гаррінґтон квапливо увійшла до кухні. Зазвичай вона робила все поволі й пишалася своєю стриманістю. Але сьогодні вона поспішала. Справді поспішала.
Ненсі, миючи посуд у мийниці, здивовано підвела на неї очі. Ненсі працювала у міс Полі кухаркою лише два місяці, але вже звикла до того, що її господиня ніколи нікуди не поспішає. А тут?
- Ненсі!
- Так, мем, - весело відповіла Ненсі, продовжуючи витирати глечик.
- Ненсі, - голос міс Полі став дуже суворим, - коли я звертаюся до тебе, я хочу, щоб ти припинила роботу і уважно мене вислухала .
Ненсі ніяково зашарілася. І як тримала глечик обгорнутим у рушник, так мерщій і поставила, ледве його не перекинувши, на стіл. Через це вона знітилася ще більше.
- Так, мем. Авжеж, мем, - пробелькотала дівчина, поправила глечик і хутко повернулась до пані. - Я лише хотіла швидше впоратися з посудом, бо ви самі казали уранці не баритися з цим.
Господиня спохмурніла.
- Годі, Ненсі. Мені не потрібні твої пояснення. Мені потрібна твоя увага.
- Так, мем, - Ненсі стримала зітхання. Мабуть, їй ніколи не вдасться догодити цій жінці. Ще й особливого досвіду роботи поза домівкою в неї не [5] було. Але коли мама раптом овдовіла, лишившись з трьома маленькими дітьми на руках (не рахуючи Ненсі) та занедужала, довелося дівчині шукати роботи, щоб утримувати родину. Тож вона дуже зраділа, коли знайшла місце на кухні у великому будинку на пагорбі. Ненсі з родиною жила у місцині, яку називали Корнер, за шість миль звідси. Досі вона знала про міс Полі Гаррінгтон лише те, що вона хазяйка старої садиби Гаррінгтонів і належить до найзаможніших людей у містечку. Але лишень за два місяці роботи Ненсі побачила, що господиня - строга жінка з суворим обличчям, котра похмурніла щоразу, коли ніж падав на підлогу чи грюкали двері. Але навіть якщо усі ножі лежали на місці і з дверима нічого не відбувалося, вона однаково не усміхалась.
- Коли впораєшся тут, Ненсі, - вела далі міс Полі, - підеш на горище і поприбираєш усе зайве з кімнатчини біля сходів та поставиш там дитяче ліжечко, а тоді підметеш і витреш пилюку, але тільки після того, як повиносиш валізи та ящики.
- Гаразд, мем. А куди усе те подіти?
- Притулиш десь на горищі. - Вона завагалася, а тоді продовжила: - Я вважаю, що можу сказати тобі це зараз, Ненсі. До мене приїжджає моя небога, міс Поліанна Вітьєр. їй одинадцять років, і вона спатиме в тій кімнаті.
- Маленька дівчинка - і приїде сюди, міс Гаррінгтон? О, так це ж чудово! - вигукнула Ненсі, з ніжністю згадавши своїх маленьких сестричок, що лишилися у Корнері.
- Чудово? Я б так не сказала, - сухо урвала її міс Полі. - Однак я докладу всіх зусиль, звичайно. Я порядна жінка, сподіваюсь, і робитиму все, що належить. [6]
Ненсі почервоніла.
- Звичайно, мем, - пробеленділа вона, - просто хотіла сказати, що я подумала, що маленька дівчинка може... якось усе тут пожвавити для вас.
- Дякую, - сухо відказала леді, - але я не бачу в цьому нагальної потреби.
- Але ви... ось побачите... це ж дитина вашої сестри, - наважилася заперечити Ненсі. Вона відчувала, що мусить якось підготувати цей дім до приїзду самотньої маленької незнайомки.
Міс Полі гордовито звела підборіддя.
- Так, звичайно, Ненсі, оскільки мені випало мати сестру, котра через свою глупоту одружилася і привела дітей у світ, де й без них вистачає клопоту. І тепер я повинна хотіти опікуватися ними? Проте, як я вже сказала, робитиму все, що належить. І не забудь поприбирати по закутках, - докинула вона різко, ідучи з кухні.
- Так, мем, - зітхнула Ненсі, знову беручись до глечика.
Вже у своїй кімнаті міс Полі знову вийняла листа, який прийшов два дні тому з далекого містечка на Заході і став такою прикрою несподіванкою. Лист було адресовано міс Полі Гаррінгтон, Белдінґ-свіл, штат Вермонт. У ньому писалося:
«Шановна Пані!
З болем повідомляю Вам, що преподобний Джон Вітьєр помер два тижні тому, лишивши сиротою дівчинку одинадцяти років. Усе його майно - лише кілька книжок, бо, наскільки Вам відомо, він був пастирем маленької місіонерської церкви і отримував дуже скромну платню. [7]
Містер Джон Вітьєр розповідав мені, що його покійна дружина доводилася Вам сестрою, але також дав зрозуміти, що стосунки між Вашими родинами були не найкращими. І все ж він дуже сподівався, що, хоч як би там було, в ім'я сестри Ви не відмовитеся взяти сироту до себе, аби вона виховувалася серед родичів на Сході. Саме тому я і пишу до Вас.
я 5 получил
Лев Николаевич всегда хотел иметь большую семью и считал, что семейная жизнь немыслима без детей. В Софье Берс он нашел для себя идеал жены — матери семейства. Софья Андреевна всю себя посвящала детям. «Иметь сто пятьдесят малышей, которые никогда бы не становились большими», — так охарактеризовали домашние ее отношение к детям. Лев Николаевич же мечтал в детях увидеть самого себя, своих братьев и сестру, безмятежную и счастливую пору детства в Ясной Поляне…
В период с 1863 по 1888 годы в семье Толстых родилось 13 детей, из которых до зрелого возраста дожили восемь. Последний ребенок появился в семье, когда Льву Николаевичу было 60 лет, а его супруге 44 года. Условно детей в семье делили на «старших» — родившихся в первые девять лет супружеской жизни, и в воспитании которых Лев Николаевич принимал значительное участие, и «младших» — тех, кто появился на свет в годы, когда Толстой несколько отдалился от семейных забот.
Все дети Льва Николаевича Толстого унаследовали от отца некоторые таланты, черты внешности и характера. Родившись в блестящую пору российского дворянства в семье признанного литературного гения, они были подготовлены вести такую же жизнь, какую вели их предки. Но история распорядилась по-другому. Судьба детей Льва Николаевича и Софьи Андреевны Толстых уникальна и удивительна, сложна и противоречива. И во многом личность и мировоззрения отца наложили на судьбы детей свой отпечаток.
Объяснение: