После окончания работы над "Войной и миром" Толстой приступил к созданию произведения о Петровской эпохе: собрал большой материал, сделал несколько черновых набросков. Однако процесс писания подвигался очень медленно. Толстой все больше и больше ощущал историческую отдаленность лиц, событий и связанную с этим трудность проникновения в души тогдашних людей. Не желая писать о том, что противоречило собственному замыслу, он отказался от его осуществления.
Толстой, как и многие его современники, мучительно искал в эти годы ответ на во что несет России капитализм, как отразится новый жизненный уклад на положении различных общественных классов, в особенности крестьянства? Все больше склонялся он к тому, чтобы написать "роман из современной жизни", который бы "взял за душу" и в котором философские, эстетические и морально-этические проблемы выражены были бы через отношения людей в семье. "Сюжет романа — неверная жена и вся драма, происшедшая от этого".
Роман "Анна Каренина" вначале был задуман как большое эпическое произведение на тему семейной жизни. Об этом говорит хотя бы его начало: "Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему"; расстановка фигур: Анна и Вронский, Левин и Кити, Стива и Дора Облонские и т. д. Но постепенно, по мере вхождения героев в рамки описываемой эпохи, роман стал наполняться широким социальным содержанием. В результате Толстой не только показал кризис старой семьи, покоившейся на лживой общественной морали, но и, противопоставив искусственной жизни в семье естественные отношения между супругами, попытался наметить пути выхода из этого кризиса. Они, по мнению Толстого, в пробуждении чувства личности, в интенсивном росте самосознания под влиянием социальных перемен эпохи. Анна Каренина сознательно идет на разрыв с узаконенными в дворянско-буржуазном обществе нормами морали. В трагедии, развернувшейся между личностью и обществом, она отстаивает свое право на жизнь, на счастье, на любовь, не скованную условностями высшего света. Гибель Анны знаменует финал, достойный "Гамлета" и "Короля Лира".
Другой путь выхода из тупика — путь Левина. Женитьба на Кити сделала Левина счастливым семьянином, но не сгладила трагизма его общественного положения. Воспринимая капитализм как всеобщее бедствие, Левин всячески противится его наступлению. Успешно осуществляет он перестройку своего хозяйства. Удобряет землю, выращивает хорошие урожаи — и все это умело, с любовью и со знанием дела. Но ощущение того, что во об изменении общественно-экономического устройства всей страны не может быть решен таким образом, ставит Левина перед лицом неразрешимых противоречий. И он глубоко задумывается. Сопоставляя свою личную жизнь с жизнью людей из народа, Левин приходит к выводу: возможность преодоления трагизма положения правящих классов — в сближении с народом. Важно чувствовать свою невиновность перед народом, ибо правда на стороне последнего. Общее благо как результат нравственного совершенствования каждой отдельной личности, по мнению Левина, наступит само собой, независимо от воли и усилий со стороны.
Духовные искания Левина вобрали в себя мучительный путь размышлений и раздумий о смысле жизни самого Толстого за целое десятилетие после "Войны и мира". В какой-то степени эти искания продолжают линию Оленина ("Казаки"), Андрея Болконского и Пьера Безухова ("Война и мир"), с той только разницей, что Левин в отличие от своих предшественников ищет причины собственных неудач не в отсутствии полезной деятельности, а в экономической структуре общества.
"Устами К. Левина в "Анне Карениной" Л. Толстой чрезвычайно ярко выразил, в чем состоял перевал русской истории... У нас теперь все это переворотилось и только укладывается... "Анна Каренина" — новый крупный шаг Толстого к вершинам реализма, новое крупное явление его писательского мастерства, взволновавшее широкие круги общественности в России и за рубежом", —- писал Достоевский в "Дневнике писателя".
Естетичні особливості поетики. Олександр Олесь як лірик розвивався в річищі символізму — однієї з течій модернізму в західноєвропейському письменстві, в унісон з якою відбувалися художні шукання багатьох українських митців.
Характерні ознаки символізму — бунт проти антилюдя- ного суспільства, культивування екзотичних і заборонених тем, підкреслене естетство, посилена увага до підсвідомого, створення особливої метамови символів.
На українському ґрунті Олесь формувався під впливом попередників, що використовували фольклорну символіку, язичницькі та християнські образи-символи, народну міфологію, відбиваючи національну ментальність і традиції. Як і у творах Тараса Шевченка, Михайла Старицького, Лесі Українки, у віршах молодого поета оживають образи сокола та орла, що символізують відвагу і поривання до свободи („На високій скелі ранньою добою, / Кулею підбитий, сокіл клекотав. /І могутній клекіт розлітавсь луною / І орлів на волю попід хмари звав”). Символічного виміру набувають міфологічні образи води, сонця, зір, землі, вітру, солов'їв, квітів, які в художньому світі поета одухотворюються, уособлюють життєдайну силу рідної землі, увібравши яку, ліричний герой віддячує своїми піснями. На цій основі створилася Олесева естетична концепція світу і людини, його символістська поетика: змалювання емоційно-інтуїтивного, настроєвого, несвідомого, неопосередкованого враження; музичне відображення душевних станів героя та емоційних навіювань, відтінків настроїв. Так Олесь витворив український символізм. Митець прагнув за до мелодики вірша відбити ритми і настрої доби, органічно поєднуючи загальнолюдські й національні питання буття. Визначальною ознакою символістської лірики Олександра Олеся є її сугестивність (навіювання певних уявлень, асоціацій, настроїв тощо), яка визначає естетичну природу творів. Поет будує ліричну оповідь на навіюванні образу, апелюючи не до розуму читача, а до його почуттів, безпосередньої реакції на образи і картини. Сугестивна природа лірики Олеся визначає її символістську таємничість, багатозначність художнього світу, передбачає, що кожен адресат відчує і побачить уявно те, що йому найбільше імпонує. З цією метою митець використовував особливі поетичні прийоми: градацію, тобто поступове нагнітання образів, живописність словом, народнопоетичну і власну символіку, милозвучність, яка досягається вмілим застосуванням асонансів, алітерацій, звуконаслідувань, повторами, обрамленнями, а також майстерною системою віршових розмірів і римами.
После окончания работы над "Войной и миром" Толстой приступил к созданию произведения о Петровской эпохе: собрал большой материал, сделал несколько черновых набросков. Однако процесс писания подвигался очень медленно. Толстой все больше и больше ощущал историческую отдаленность лиц, событий и связанную с этим трудность проникновения в души тогдашних людей. Не желая писать о том, что противоречило собственному замыслу, он отказался от его осуществления.
Толстой, как и многие его современники, мучительно искал в эти годы ответ на во что несет России капитализм, как отразится новый жизненный уклад на положении различных общественных классов, в особенности крестьянства? Все больше склонялся он к тому, чтобы написать "роман из современной жизни", который бы "взял за душу" и в котором философские, эстетические и морально-этические проблемы выражены были бы через отношения людей в семье. "Сюжет романа — неверная жена и вся драма, происшедшая от этого".
Роман "Анна Каренина" вначале был задуман как большое эпическое произведение на тему семейной жизни. Об этом говорит хотя бы его начало: "Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему"; расстановка фигур: Анна и Вронский, Левин и Кити, Стива и Дора Облонские и т. д. Но постепенно, по мере вхождения героев в рамки описываемой эпохи, роман стал наполняться широким социальным содержанием. В результате Толстой не только показал кризис старой семьи, покоившейся на лживой общественной морали, но и, противопоставив искусственной жизни в семье естественные отношения между супругами, попытался наметить пути выхода из этого кризиса. Они, по мнению Толстого, в пробуждении чувства личности, в интенсивном росте самосознания под влиянием социальных перемен эпохи. Анна Каренина сознательно идет на разрыв с узаконенными в дворянско-буржуазном обществе нормами морали. В трагедии, развернувшейся между личностью и обществом, она отстаивает свое право на жизнь, на счастье, на любовь, не скованную условностями высшего света. Гибель Анны знаменует финал, достойный "Гамлета" и "Короля Лира".
Другой путь выхода из тупика — путь Левина. Женитьба на Кити сделала Левина счастливым семьянином, но не сгладила трагизма его общественного положения. Воспринимая капитализм как всеобщее бедствие, Левин всячески противится его наступлению. Успешно осуществляет он перестройку своего хозяйства. Удобряет землю, выращивает хорошие урожаи — и все это умело, с любовью и со знанием дела. Но ощущение того, что во об изменении общественно-экономического устройства всей страны не может быть решен таким образом, ставит Левина перед лицом неразрешимых противоречий. И он глубоко задумывается. Сопоставляя свою личную жизнь с жизнью людей из народа, Левин приходит к выводу: возможность преодоления трагизма положения правящих классов — в сближении с народом. Важно чувствовать свою невиновность перед народом, ибо правда на стороне последнего. Общее благо как результат нравственного совершенствования каждой отдельной личности, по мнению Левина, наступит само собой, независимо от воли и усилий со стороны.
Духовные искания Левина вобрали в себя мучительный путь размышлений и раздумий о смысле жизни самого Толстого за целое десятилетие после "Войны и мира". В какой-то степени эти искания продолжают линию Оленина ("Казаки"), Андрея Болконского и Пьера Безухова ("Война и мир"), с той только разницей, что Левин в отличие от своих предшественников ищет причины собственных неудач не в отсутствии полезной деятельности, а в экономической структуре общества.
"Устами К. Левина в "Анне Карениной" Л. Толстой чрезвычайно ярко выразил, в чем состоял перевал русской истории... У нас теперь все это переворотилось и только укладывается... "Анна Каренина" — новый крупный шаг Толстого к вершинам реализма, новое крупное явление его писательского мастерства, взволновавшее широкие круги общественности в России и за рубежом", —- писал Достоевский в "Дневнике писателя".
Подробнее - на -
Естетичні особливості поетики. Олександр Олесь як лірик розвивався в річищі символізму — однієї з течій модернізму в західноєвропейському письменстві, в унісон з якою відбувалися художні шукання багатьох українських митців.
Характерні ознаки символізму — бунт проти антилюдя- ного суспільства, культивування екзотичних і заборонених тем, підкреслене естетство, посилена увага до підсвідомого, створення особливої метамови символів.
На українському ґрунті Олесь формувався під впливом попередників, що використовували фольклорну символіку, язичницькі та християнські образи-символи, народну міфологію, відбиваючи національну ментальність і традиції. Як і у творах Тараса Шевченка, Михайла Старицького, Лесі Українки, у віршах молодого поета оживають образи сокола та орла, що символізують відвагу і поривання до свободи („На високій скелі ранньою добою, / Кулею підбитий, сокіл клекотав. /І могутній клекіт розлітавсь луною / І орлів на волю попід хмари звав”). Символічного виміру набувають міфологічні образи води, сонця, зір, землі, вітру, солов'їв, квітів, які в художньому світі поета одухотворюються, уособлюють життєдайну силу рідної землі, увібравши яку, ліричний герой віддячує своїми піснями. На цій основі створилася Олесева естетична концепція світу і людини, його символістська поетика: змалювання емоційно-інтуїтивного, настроєвого, несвідомого, неопосередкованого враження; музичне відображення душевних станів героя та емоційних навіювань, відтінків настроїв. Так Олесь витворив український символізм. Митець прагнув за до мелодики вірша відбити ритми і настрої доби, органічно поєднуючи загальнолюдські й національні питання буття. Визначальною ознакою символістської лірики Олександра Олеся є її сугестивність (навіювання певних уявлень, асоціацій, настроїв тощо), яка визначає естетичну природу творів. Поет будує ліричну оповідь на навіюванні образу, апелюючи не до розуму читача, а до його почуттів, безпосередньої реакції на образи і картини. Сугестивна природа лірики Олеся визначає її символістську таємничість, багатозначність художнього світу, передбачає, що кожен адресат відчує і побачить уявно те, що йому найбільше імпонує. З цією метою митець використовував особливі поетичні прийоми: градацію, тобто поступове нагнітання образів, живописність словом, народнопоетичну і власну символіку, милозвучність, яка досягається вмілим застосуванням асонансів, алітерацій, звуконаслідувань, повторами, обрамленнями, а також майстерною системою віршових розмірів і римами.