Сказки Салтыков-Щедрин писал в основном с 1880 по 1886 год, на завершающем этапе своего творчества. Форма сказки была выбрана писателем не только потому, что этот жанр предоставлял возможность скрыть истинный смысл произведения от цензуры, но и потому, что он позволял просто и доступно трактовать сложнейшие проблемы политики и нравственности. В наиболее доступную народным массам форму он как бы переливал все идейно-тематическое богатство своей сатиры.
Щедринские сказки поистине энциклопедичны. В них отразилось все русское общество пореформенной поры, все общественные и социальные силы России.
Основными темами сказок Салтыкова-Щедрина являлись: обличение самодержавия (“Медведь на воеводстве”), господствующего класса (“Дикий помещик”), либерализма (“Премудрый пискарь”, “Либерал”, “Карась-идеалист”), а также затрагивалась проблема народа (“Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил”).
В сказках Щедрина отчетливо прослеживаются фольклорные традиции. Связь с фольклором устанавливается с традиционного “жил-был”, которое является в сказке зачином. Писатель также употребляет присказки (“По щучьему велению, по моему хотению...”), обращается к народным изречениям, поданным в социально-политическом истолковании.
1. Григорій Олександрович Печорін за походженням являється дворянином, якого за нестриману поведінку відправляють на службу в заслання. Герой має незламну силу волі та активну життєву позицію. Він вважає себе розумнішим за інших людей і тому дозволяє собі принижувати оточуючих. Печорін зневажливо ставиться до багатьох персонажів твору, використовує їх слабкості. Хоча інколи його переслідують сумніви в правильності дій. Трагедія Печоріна в тому, що він не просто сумнівається в існуванні добра, а взагалі в його необхідності. Для нього не має святинь, він насміхається над будь-якими людськими моральними цінностями. Відсутність віри породжує бездіяльність або неправильну лінію поведінки. Бунтівна сутність героя не сприймає радощів життя, йому не відомий душевний спокій. Його душа постійно потребує буремних подій. Він не задовольняється буденністю, а прагне великих почуттів та дій. Та проблема в тому, що без віри та стійких переконань це майже неможливо. В тому й трагедія нашого героя та всього його покоління. Печорін непогано розбирається в людях, вміє знаходити їх слабкості. В своїй уяві він протистоїть всьому безглуздому, на його думку, світу. Герой вважає, що народжений для якогось високого призначення, тому почуває себе вищим за інших. Це є проявом не просто егоїзму, а егоцентризму. Шукаючи нових вражень, герой дуже швидко розчаровується. Це яскраво видно в історії з юною Белою. Спочатку вона дуже зацікавлює Печоріна. Адже вона для нього – недоступна та незрозуміла дикунка. Понад усе він прагне завоювати її кохання. Задля цього герой не гребує навіть насильницькими методами. Взявши у полон дівчину, Печорін намагається закохати її в себе. Та коли це йому вдається, коли він досягає поставленої мети – йому знову стає сумно. Душу Печоріна, задається, неможливо надовго чимось наситити. В результаті він руйнує життя близьких людей, а також і власне. Досить показовою є глава «Фаталіст». Печорін грає життям, не задумуючись. Він впевнений в своєму успіхові. Ця незламна віра в себе виокремлює його з-поміж інших людей.
2. З гірким почуттям Печорін розцінює себе як "морального каліку", у якого "висохла, випарувалася, померла" краща половина душі. Він розуміє, що йому "було призначення високе", відчуває "в душі ... сили неосяжні", проте витрачає своє життя на дрібні вчинки, негідні його. Причину своєї трагедії Печорін бачить в тому, що його "душа зіпсована світлом". "Я гідний жалю ... в мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало: до печалі я так само легко звикаю, як і до насолоди, і життя моє стає Нехай з кожним днем...", - говорить Печорін Максиму Максимович. Це означає, що він так і не зміг вирватися з товариства, що оточує його. Всі ці невідповідності і протиріччя в зовнішньому вигляді і поведінці відображають особисту трагедію героя, не дають йому жити повним життям, але вони відображають також трагедію цілого покоління того часу.
Сказки Салтыков-Щедрин писал в основном с 1880 по 1886 год, на завершающем этапе своего творчества. Форма сказки была выбрана писателем не только потому, что этот жанр предоставлял возможность скрыть истинный смысл произведения от цензуры, но и потому, что он позволял просто и доступно трактовать сложнейшие проблемы политики и нравственности. В наиболее доступную народным массам форму он как бы переливал все идейно-тематическое богатство своей сатиры.
Щедринские сказки поистине энциклопедичны. В них отразилось все русское общество пореформенной поры, все общественные и социальные силы России.
Основными темами сказок Салтыкова-Щедрина являлись: обличение самодержавия (“Медведь на воеводстве”), господствующего класса (“Дикий помещик”), либерализма (“Премудрый пискарь”, “Либерал”, “Карась-идеалист”), а также затрагивалась проблема народа (“Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил”).
В сказках Щедрина отчетливо прослеживаются фольклорные традиции. Связь с фольклором устанавливается с традиционного “жил-был”, которое является в сказке зачином. Писатель также употребляет присказки (“По щучьему велению, по моему хотению...”), обращается к народным изречениям, поданным в социально-политическом истолковании.
Герой має незламну силу волі та активну життєву позицію. Він вважає себе розумнішим за інших людей і тому дозволяє собі принижувати оточуючих. Печорін зневажливо ставиться до багатьох персонажів твору, використовує їх слабкості. Хоча інколи його переслідують сумніви в правильності дій.
Трагедія Печоріна в тому, що він не просто сумнівається в існуванні добра, а взагалі в його необхідності. Для нього не має святинь, він насміхається над будь-якими людськими моральними цінностями. Відсутність віри породжує бездіяльність або неправильну лінію поведінки.
Бунтівна сутність героя не сприймає радощів життя, йому не відомий душевний спокій. Його душа постійно потребує буремних подій. Він не задовольняється буденністю, а прагне великих почуттів та дій. Та проблема в тому, що без віри та стійких переконань це майже неможливо. В тому й трагедія нашого героя та всього його покоління.
Печорін непогано розбирається в людях, вміє знаходити їх слабкості. В своїй уяві він протистоїть всьому безглуздому, на його думку, світу. Герой вважає, що народжений для якогось високого призначення, тому почуває себе вищим за інших. Це є проявом не просто егоїзму, а егоцентризму.
Шукаючи нових вражень, герой дуже швидко розчаровується. Це яскраво видно в історії з юною Белою. Спочатку вона дуже зацікавлює Печоріна. Адже вона для нього – недоступна та незрозуміла дикунка. Понад усе він прагне завоювати її кохання. Задля цього герой не гребує навіть насильницькими методами. Взявши у полон дівчину, Печорін намагається закохати її в себе. Та коли це йому вдається, коли він досягає поставленої мети – йому знову стає сумно.
Душу Печоріна, задається, неможливо надовго чимось наситити. В результаті він руйнує життя близьких людей, а також і власне.
Досить показовою є глава «Фаталіст». Печорін грає життям, не задумуючись. Він впевнений в своєму успіхові. Ця незламна віра в себе виокремлює його з-поміж інших людей.
2. З гірким почуттям Печорін розцінює себе як "морального каліку", у якого "висохла, випарувалася, померла" краща половина душі. Він розуміє, що йому "було призначення високе", відчуває "в душі ... сили неосяжні", проте витрачає своє життя на дрібні вчинки, негідні його. Причину своєї трагедії Печорін бачить в тому, що його "душа зіпсована світлом". "Я гідний жалю ... в мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало: до печалі я так само легко звикаю, як і до насолоди, і життя моє стає Нехай з кожним днем...", - говорить Печорін Максиму Максимович. Це означає, що він так і не зміг вирватися з товариства, що оточує його. Всі ці невідповідності і протиріччя в зовнішньому вигляді і поведінці відображають особисту трагедію героя, не дають йому жити повним життям, але вони відображають також трагедію цілого покоління того часу.