«Мій дух, як ніч...». Цей вірш (1815) вважається одним з найяскравіших зразків звернення Байрона-лірика до мотивів «світової скорботи». Вірш увіходить до циклу «Єврейські мелодії» і спирається на біблійні образи та сюжети, зокрема на епізод 16-ї глави І Книги Царств (вірші 14—23), де розповідається про те, як в ізраїльського царя Саула вселився злий дух, а юний воїн і співець Давид чарівною грою на гуслах прогнав його, після чого був узятий царем на службу. Байрон не розвиває у своєму вірші біблійний сюжет, навпаки, відштовхуючись від нього, він пропонує свою, суто романтичну інтерпретацію конфлікту, героями якого стають жорстокий світ і людська душа, що потерпає від його образ. Не чужорідний злий дух, який вселяється в людину з метою нашкодити їй та відвернути її від Бога, а сама душа людини, змарнована песимізмом і розчаруванням, уподібнюється поетом немовби демону скорботи («мій дух, як ніч»), який розриває муками неймовірних страждань мозок і серце: Молю тебе, заплакать дай, Бо розпадеться серце з мук, Воно в собі терпить давно, Вже в йому вщерть тяжких образ; Як не спів, воно Від мук страшних порветься враз. (Переклад В. Самійленка)Душа ліричного героя охоплена не світлим елегійним смутком — звичним для ліричного вірша настроєм, а трагізмом безнадійного відчаю, скорботним відчуттям приреченості, від якої в цілому світі вже не знайдеться ліків. Ці емоційно-смислові інтонації надзвичайно тонко вловив російський перекладач вірша, також поет-романтик Михайло Лєрмонтов, який навіть додав до свого перекладу відсутній в байронівському оригіналі образ душі як «сповненого отрути кубка смерті», що ще більше посилювало трагічний пафос «світової скорботи» ліричного героя вірша.
отличие от Лермонтова («Песня про царя Ивана Васильевича...»), Гоголя («Тарас Бульба»), обращавшихся к в поисках героических характеров, Толстой в рассказе «После бала» восстанавливает чтобы показать, что его ужасы живут в настоящем, лишь слегка видоизменившись, что с его социальным неравенством, жестокостью, несправедливостью незримо присутствует в дне сегодняшнем (время написания рассказа), что необходимо обновление жизни. В рассказе перекликаются две эпохи — та, которую изображает Толстой (40-е годы XIX века, эпоха Николая I), и та, которая присутствует незримо, в постановке социальных, философских проблем, вопросов морали (900-е годы).
Байрон не розвиває у своєму вірші біблійний сюжет, навпаки, відштовхуючись від нього, він пропонує свою, суто романтичну інтерпретацію конфлікту, героями якого стають жорстокий світ і людська душа, що потерпає від його образ. Не чужорідний злий дух, який вселяється в людину з метою нашкодити їй та відвернути її від Бога, а сама душа людини, змарнована песимізмом і розчаруванням, уподібнюється поетом немовби демону скорботи («мій дух, як ніч»), який розриває муками неймовірних страждань мозок і серце:
Молю тебе, заплакать дай,
Бо розпадеться серце з мук,
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не спів, воно
Від мук страшних порветься враз.
(Переклад В. Самійленка)Душа ліричного героя охоплена не світлим елегійним смутком — звичним для ліричного вірша настроєм, а трагізмом безнадійного відчаю, скорботним відчуттям приреченості, від якої в цілому світі вже не знайдеться ліків. Ці емоційно-смислові інтонації надзвичайно тонко вловив російський перекладач вірша, також поет-романтик Михайло Лєрмонтов, який навіть додав до свого перекладу відсутній в байронівському оригіналі образ душі як «сповненого отрути кубка смерті», що ще більше посилювало трагічний пафос «світової скорботи» ліричного героя вірша.