Твір "Майстер і Маргарита" Михайло Булгаков писав більше десяти років, декілька разів змінював задум, але відомо, що в першому варіанті в центрі роману був Воланд — уособлення містичного шару твору.
Волана — повелитель тіней, злий дух, йому і його почту належить фантастичний світ, чистилище, де спокутує свій гріх Понтій Пілат.
Сучасність, у яку увірвалися Воланд і його почет, проходить важке випробування істинами. Москва — столиця держави, що проголошувала себе царством істини, але тут люди встигли натворити стільки зла, що на його тлі нечиста сила здається доброю. У романі вона справедлива, допомагає тим, хто причетний до вічності, і карає справжніх грішників, виводить їх на чисту воду.
Воланду у всіх справах допомагають його помічники: кіт Бегемот, Коров'єв, Азазелло.
Кіт Бегемот — майстер побешкетувати, розіграти якогось грішника; Коров'єв володіє усіма мовами й жаргонами; суворий Азазелло надзвичайно винахідливий, коли треба когось вигнати з квартири №50, із Москви чи перенести з цього світу в той. І то по черзі, то втрьох чи вдвох вони створюють або страшні, або комедійні ситуації, але підкоряються всі вони силі Воланда.
З приходом нечистої сили в Москві стали відбуватися дивні речі. Директора вар'єте Стьопу Лиходєсва асистенти Воланда викидають із Москви в Ялту за те, що він нічого не розуміє у дорученій справі, дарма державну машину ганяє; великому театральному начальнику Семплеярову, який страждає тими ж вадами, дістається грандіозний сімейний скандал; без важких наслідків закінчується зустріч з нечистою силою Никанора Івановича, який бере хабарі, бюрократів і ледарів.
Зате суворе покарання чекає людей без фантазії. Фіндиректору Римському Воланд і його почет організували гаку сцену жахів, що він за хвилину стає старим сивим дідом. Страшно карають вони і буфетника за його жадібність. Маючи купу грошей, він їх береже, і Воланд говорить, що такі чоловіки, які не люблять вина, жінок, розваги, або важко хворі, або таємно ненавидять усіх навкруги.
Та найбільше покарання отримав Берліоз, керівник письменницької організації. Він вільно цитує Канта і Шиллера, але при цьому залишається невиправним догматиком. Розповідь Воланда про Ієшуа Га-Ноцрі захоплює його, та все одно він наполягає на своєму: ніякого Ієшуа, ніякого Ісуса Христа не було. І ні обізнаність Воланда, ні поява із повітря незвичайної фігури не можуть примусити Берліоза відмовитися від своїх переконань. Воланд терпіти не може слів "цього не може бути". Особливо якщо ці слова говорить безнадійним догматик.
Можливо, й без участі Воланда Берліозу трамваєм відрізало голову, але перетворити похорон у фарс — це вже справа нечистої сили.
Воланд вражає своїм незвичним виглядом. "Праве око із золотою іскрою на дні, що сверлило будь-кого до дна душі, ліве — порожне та чорне... Обличчя Воланда було скривлене набік, правий кутик вуст відтягнений донизу, на високому полисілому лобі були прорізані паралельні до гострих брів зморшки. Шкіру на обличчі Воланда, здавалось, навіки спалила засмага".
Михайло Булгаков неначе грається словом, легко і невимушено придумує образи, розповідає про дії, вмотивовуючи їх незвичними поглядами нечистої сили на Добро і Зло, Бога і Диявола, Світло і Темряву. Але за фантастичним сюжетом, ховається складна філософська концепція роману.
Не тільки сучасність перевіряється вічними істинами, але й вічні істини, стикаючись із сучасністю, заставляють задуматися про складність їхнього втілення в реальному, а не в ідеальному світі. Реальність світу така, що вічні істини перевіряються не тільки Богом, а й нечистою силою.
Противопоставление и настоящего, утверждение невозвратимости и ощущение настоящего как несовершенного будущего звучит в стихотворении «Ностальгия по настоящему» (1976). Уже само название стихотворения показывает, что Вознесенскому чужда поэтическая традиция обращения к темам памяти ностальгии. Парадоксальность заглавия и рефрена стихотворения, используемые автором, несут в себе глубокий смысл: Я не знаю, как остальные, Но я чувствую жесточайшую Не по ностальгию — Ностальгию по настоящему… Одиночества не искупит В сад распахнутая столярка. Я тоскую не по искусству, Задыхаюсь по-настоящему… «По настоящему» и «по-настоящему» — разница в дефисе, но разница смысловая. В первом случае «настоящее», которое осмысливается в противоположность во втором — в противоположность «искусственному, поддельному, ложному». Игра на совмещении двух смыслов слова «настоящее» — «современное», «подлинное» — приводит к пониманию исторического процесса как постоянного «улучшения» жизни и нравов, если не действительного, то по крайней мере желательного для поэта («Что то К лучшему…»), к противопоставлению искусства и жизни, к объявлению недостатков пережитками В этом стихотворении Андрей Вознесенский развивает традиции футуризма в сфере художественной формы, активно используя неправильные и редкие рифмы, поэтические неологизмы, вводя в стихи разговорную, а подчас грубую лексику, предпочитая близкий к ритмам разговорной речи тонический стих. В 70-80-е годы гуманное чувство в стихах Вознесенского становится более острым, зрелым и действенным. Поэт обнаруживает и внутреннюю потребность всем сердцем переживать чужие горести и беды, немедленно откликнуться, прийти на помощь людям. Он остро реагирует на сложность и боли современного мира, хотя еще не всегда вносит ясность и определенность в поток своих ощущений. Но естественность чувства и простота формы побеждают и у него, все реже уступая место рассудочности и усложненным построениям. Поэт выражает свое «я» в разных ипостасях. Он, например, необыкновенно чуток к женскому страданию, к женской боли, к унижению чувства человеческого достоинства именно в женщине. Это вообще одна из лучших традиций русской классической литературы от Некрасова до Блока и Маяковского. Вознесенский — достойный преемник этой традиции.
Волана — повелитель тіней, злий дух, йому і його почту належить фантастичний світ, чистилище, де спокутує свій гріх Понтій Пілат.
Сучасність, у яку увірвалися Воланд і його почет, проходить важке випробування істинами. Москва — столиця держави, що проголошувала себе царством істини, але тут люди встигли натворити стільки зла, що на його тлі нечиста сила здається доброю. У романі вона справедлива, допомагає тим, хто причетний до вічності, і карає справжніх грішників, виводить їх на чисту воду.
Воланду у всіх справах допомагають його помічники: кіт Бегемот, Коров'єв, Азазелло.
Кіт Бегемот — майстер побешкетувати, розіграти якогось грішника; Коров'єв володіє усіма мовами й жаргонами; суворий Азазелло надзвичайно винахідливий, коли треба когось вигнати з квартири №50, із Москви чи перенести з цього світу в той. І то по черзі, то втрьох чи вдвох вони створюють або страшні, або комедійні ситуації, але підкоряються всі вони силі Воланда.
З приходом нечистої сили в Москві стали відбуватися дивні речі. Директора вар'єте Стьопу Лиходєсва асистенти Воланда викидають із Москви в Ялту за те, що він нічого не розуміє у дорученій справі, дарма державну машину ганяє; великому театральному начальнику Семплеярову, який страждає тими ж вадами, дістається грандіозний сімейний скандал; без важких наслідків закінчується зустріч з нечистою силою Никанора Івановича, який бере хабарі, бюрократів і ледарів.
Зате суворе покарання чекає людей без фантазії. Фіндиректору Римському Воланд і його почет організували гаку сцену жахів, що він за хвилину стає старим сивим дідом. Страшно карають вони і буфетника за його жадібність. Маючи купу грошей, він їх береже, і Воланд говорить, що такі чоловіки, які не люблять вина, жінок, розваги, або важко хворі, або таємно ненавидять усіх навкруги.
Та найбільше покарання отримав Берліоз, керівник письменницької організації. Він вільно цитує Канта і Шиллера, але при цьому залишається невиправним догматиком. Розповідь Воланда про Ієшуа Га-Ноцрі захоплює його, та все одно він наполягає на своєму: ніякого Ієшуа, ніякого Ісуса Христа не було. І ні обізнаність Воланда, ні поява із повітря незвичайної фігури не можуть примусити Берліоза відмовитися від своїх переконань. Воланд терпіти не може слів "цього не може бути". Особливо якщо ці слова говорить безнадійним догматик.
Можливо, й без участі Воланда Берліозу трамваєм відрізало голову, але перетворити похорон у фарс — це вже справа нечистої сили.
Воланд вражає своїм незвичним виглядом. "Праве око із золотою іскрою на дні, що сверлило будь-кого до дна душі, ліве — порожне та чорне... Обличчя Воланда було скривлене набік, правий кутик вуст відтягнений донизу, на високому полисілому лобі були прорізані паралельні до гострих брів зморшки. Шкіру на обличчі Воланда, здавалось, навіки спалила засмага".
Михайло Булгаков неначе грається словом, легко і невимушено придумує образи, розповідає про дії, вмотивовуючи їх незвичними поглядами нечистої сили на Добро і Зло, Бога і Диявола, Світло і Темряву. Але за фантастичним сюжетом, ховається складна філософська концепція роману.
Не тільки сучасність перевіряється вічними істинами, але й вічні істини, стикаючись із сучасністю, заставляють задуматися про складність їхнього втілення в реальному, а не в ідеальному світі. Реальність світу така, що вічні істини перевіряються не тільки Богом, а й нечистою силою.
Я не знаю, как остальные,
Но я чувствую жесточайшую
Не по ностальгию —
Ностальгию по настоящему…
Одиночества не искупит
В сад распахнутая столярка.
Я тоскую не по искусству,
Задыхаюсь по-настоящему…
«По настоящему» и «по-настоящему» — разница в дефисе, но разница смысловая. В первом случае «настоящее», которое осмысливается в противоположность во втором — в противоположность «искусственному, поддельному, ложному». Игра на совмещении двух смыслов слова «настоящее» — «современное», «подлинное» — приводит к пониманию исторического процесса как постоянного «улучшения» жизни и нравов, если не действительного, то по крайней мере желательного для поэта («Что то К лучшему…»), к противопоставлению искусства и жизни, к объявлению недостатков пережитками В этом стихотворении Андрей Вознесенский развивает традиции футуризма в сфере художественной формы, активно используя неправильные и редкие рифмы, поэтические неологизмы, вводя в стихи разговорную, а подчас грубую лексику, предпочитая близкий к ритмам разговорной речи тонический стих.
В 70-80-е годы гуманное чувство в стихах Вознесенского становится более острым, зрелым и действенным. Поэт обнаруживает и внутреннюю потребность всем сердцем переживать чужие горести и беды, немедленно откликнуться, прийти на помощь людям. Он остро реагирует на сложность и боли современного мира, хотя еще не всегда вносит ясность и определенность в поток своих ощущений. Но естественность чувства и простота формы побеждают и у него, все реже уступая место рассудочности и усложненным построениям. Поэт выражает свое «я» в разных ипостасях. Он, например, необыкновенно чуток к женскому страданию, к женской боли, к унижению чувства человеческого достоинства именно в женщине. Это вообще одна из лучших традиций русской классической литературы от Некрасова до Блока и Маяковского. Вознесенский — достойный преемник этой традиции.