Мета мандрівок Дон Кіхота. «Поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє безсмертною славою». Подорож не можна було відкладати, «бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода: скільки ще в ньому треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати» (розд. II, ч. І).) Збруя. «Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна-відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася». «Вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі і шолом зуповний. …рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився». Кінь. «Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була …сама шкіра та кості, визнав, що ні Александрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка його коневі не рівня… І назвав нарешті Росинантом, себто Перешкапою. Се ім’я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі». Дама серця. «Проста дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала і не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо… Він назвав її Дульсінею Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму». Зброєносець — Санчо Панса (Панса — черево). «Був то чоловік добрий, хоча добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові… покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру». Дон Кіхот – це мрійник-ідеаліст: людина зі шляхетними намірами, котра не може втілити в реальне життя, бо не знає, як це зробити. В образі Дон Кіхота узагальнено характерні риси людської природи, які проявляються в різні часи, в різних країнах. Сервантес створив образ глибокого загальнолюдського змісту, що виходить ‘за межі своєї епохи.
1
Объяснение:
Мета мандрівок Дон Кіхота. «Поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє безсмертною славою». Подорож не можна було відкладати, «бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода: скільки ще в ньому треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати» (розд. II, ч. І).) Збруя. «Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна-відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася». «Вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі і шолом зуповний. …рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився». Кінь. «Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була …сама шкіра та кості, визнав, що ні Александрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка його коневі не рівня… І назвав нарешті Росинантом, себто Перешкапою. Се ім’я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі». Дама серця. «Проста дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала і не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо… Він назвав її Дульсінею Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму». Зброєносець — Санчо Панса (Панса — черево). «Був то чоловік добрий, хоча добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові… покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру». Дон Кіхот – це мрійник-ідеаліст: людина зі шляхетними намірами, котра не може втілити в реальне життя, бо не знає, як це зробити. В образі Дон Кіхота узагальнено характерні риси людської природи, які проявляються в різні часи, в різних країнах. Сервантес створив образ глибокого загальнолюдського змісту, що виходить ‘за межі своєї епохи.