Коли почалася Вітчизняна війна, князь Андрій добровільно йде в армію. Він відмовляється служити в штабі при» особі государя". На його переконання, тільки служба в діючій армії дасть йому впевненість, що він буде корисний на війні. Отримавши в командування полк, князь Андрій ще більше зближується з народом. «У полку його називали наш князь, ним пишалися і його любили". Таким чином, в душевному оновленні князя Андрія головну роль зіграли прості російські солдати.
Важка рана, отримана на Бородінському полі, обриває діяльність князя Андрія. Але допитлива думка його продовжує працювати і під час хвороби. Лежачи на перев'язувальному пункті, він підводить підсумок своєму життєвому шляху. Князю Андрію пристрасно хочеться жити,і в той же час він думає: "але хіба не все одно тепер?. . А що буде там(тобто після смерті) і що таке було тут? Чому мені було шкода розлучатися з життям? Що було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію» .
І в ці хвилини його осіняє вогняна думка про величезну, загальної, всепрощаючої любові до людей, яку він приніс би, якби залишився живий. Але князю Андрієві не судилося оговтатися від рани. У Ярославлі, куди його перевезли Ростови, він зрозумів, що вмирає. У напівбреду, в години страждальницького усамітнення він мучительно роздумує про те, що таке вічна любов, і приходить до свідомості, що вона вимагає зречення від життя: «Все, всіх любити, завжди жертвувати собою для любові означало нікого не любити, означало не жити цим земним життям» . Це була явна ознака душевного перелому.
Однак, коли поруч з ним знову опинилася Наташа, князь Андрій знову повертається до думки про життя і про земне кохання. "Все, що є, все існує тільки тому, що я люблю», — міркує він. Так борються в його душі два суперечливих твердження: любов є життя і любов є смерть.
Перемагає друге. "Душа його була не в нормальному стані", - пояснює автор. Князь Андрій приходить в кінцевому підсумку до ідеалістичного розуміння любові і смерті: «любов є бог, і померти значить, мені, частинці любові, повернутися до загального і вічного джерела» . Він сам розумів, що в цих думках чогось бракувало, що в них «щось було одностороннє, особисте, розумове-не було очевидності» .
Незадовго до смерті йому сниться важкий сон. Уві сні він знову бореться за життя, відчуваючи болісний страх смерті. Але смерть і уві сні перемагає, і князь Андрій прокидається з думкою, що смерть — це звільнення. З цією думкою він і вмирає.
Передсмертні думки його-думки людини, надламаного хворобою і стражданнями, невластиві тверезому розуму князя Андрія. Для духовного вигляду князя Андрія характерні не ці «передсмертні роздуми, пофарбовані містицизмом, а його допитливий, тверезий, матеріалістичний розум, його прагнення до громадської діяльності, його любов до народу, боротьбі за щастя якого він присвятив би життя, якби не помер від рани. Смерть обірвала його шукання.
Духовний вигляд князя Андрія і вся його діяльність дають право припустити, що, якби він залишився живий, шукання привели б його в
Структура романа Ф.М. Достоевского «Преступление и наказание» отличается тем, что в произведении есть эпилог. Он не связан непосредственно с основным действием романа, но играет очень важную роль в идейном замысле произведения. Эпилог состоит из двух частей. В первой части эпилога мы узнаем о том, как сложилась дальнейшая судьба главных героев. Во второй части перед нами предстает внутренний мир Раскольникова, когда герой находится в заключении. Первая часть эпилога начинается с описания судебного процесса по делу Родиона Раскольникова. Процесс проходит очень гладко, благодаря тому, что Раскольников честно во всем признается, не скрывает от суда того, что было на самом деле. Судья приходит к выводу, что в момент убийства Раскольников был в помешательстве и сам не понимал, что делал, тем более, в это время «подоспела новейшая модная теория временного умопомешательства». Благодаря этому Раскольникову дают восемь лет заключения в Омском остроге, расположенного на берегу Иртыша. Вместе с Раскольниковым в Сибирь уезжает и Соня. Мать героя - Пульхерия Александровна - умирает. Перед смертью она долгое время находится в полусумасшедшем состоянии. Вероятно, женщина догадывалась, что с ее сыном, которым она так гордилась, случилось какое-то несчастье. От нее пытаются скрыть то, что на самом деле происходит с Раскольниковым. Но, как мы знаем, материнское сердце обмануть невозможно, поэтому, конечно, она чувствует, что с сыном происходит что-то неладное. Долгое время Пульхерия Александровна бредит, мысли о сыне не оставляют ее ни на минуту. Перед самой смертью она его ждет, убирает комнату, якобы готовя для сына, но на следующий день умирает. Также мы узнаем, что Дуня и Разумихин поженились. Они мечтают о прекрасном будущем, думают о том, как через пять лет уедут на Север, и будут счастливо жить рядом с Родионом. Соня на Севере вместе с Раскольниковым. И в первой части эпилога именно от ее лица мы узнаем о Раскольникове, его состоянии и поведении. К сожалению, то, что мы видим, очень пессимистично. Раскольников замкнулся в себе, ни с кем не общается. Соня очень беспокоится о его состоянии и пытается хоть как-то ему. Она заводит в городе различные знакомства, которые хоть как-то могут Раскольникову. Во второй части эпилога перед нами предстает внутренний мир Родиона Раскольникова. О его состоянии очень хорошо говорят следующие строки: «… его гордость сильно была уязвлена; он и заболел от уязвленной гордости». Раскольников очень сильно переживал из-за того, что он сам так глупо погубил свою жизнь, пытаясь убийством кому-то что-то доказать. Сразу же после совершения преступления он понял бессмысленность своего поступка. Позже герой поймет, что изменять окружающую жизнь к лучшему надо совершенно другим В начале заключения у Раскольникова не складываются отношения с другими арестантами из-за того, что он постоянно погружен в свои мысли, ни с кем не общается, всех чуждается. Таким поведением Родион настраивает всех против себя и это приводит к тому, что однажды на службе в церкви его даже чуть не убили. После выхода из больницы с Раскольниковым происходят изменения. В одну из встреч с Соней «что-то как бы подхватило его и как бы бросило к ее ногам». В душе героя произошли большие изменения, у него появляется совсем другое отношение к жизни. Раскольников теперь думает о том, что семь лет пролетят очень быстро и у него впереди прекрасное будущее рядом с любимой женщиной. Его состояние очень хорошо характеризуют следующие эпитеты: «бесконечное счастье», «бесконечные источники жизни», «бесконечно любит», «бесконечной любовью искупит он теперь все ее страдания». Особую роль в эпилоге играет пейзаж. Из мрачного, душного, давящего Петербурга действие переносится на берега широкой и пустынной реки: «С высокого берега открывалась широкая окрестность… Там была свобода и жили другие люди…».
Коли почалася Вітчизняна війна, князь Андрій добровільно йде в армію. Він відмовляється служити в штабі при» особі государя". На його переконання, тільки служба в діючій армії дасть йому впевненість, що він буде корисний на війні. Отримавши в командування полк, князь Андрій ще більше зближується з народом. «У полку його називали наш князь, ним пишалися і його любили". Таким чином, в душевному оновленні князя Андрія головну роль зіграли прості російські солдати.
Важка рана, отримана на Бородінському полі, обриває діяльність князя Андрія. Але допитлива думка його продовжує працювати і під час хвороби. Лежачи на перев'язувальному пункті, він підводить підсумок своєму життєвому шляху. Князю Андрію пристрасно хочеться жити,і в той же час він думає: "але хіба не все одно тепер?. . А що буде там(тобто після смерті) і що таке було тут? Чому мені було шкода розлучатися з життям? Що було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію» .
І в ці хвилини його осіняє вогняна думка про величезну, загальної, всепрощаючої любові до людей, яку він приніс би, якби залишився живий. Але князю Андрієві не судилося оговтатися від рани. У Ярославлі, куди його перевезли Ростови, він зрозумів, що вмирає. У напівбреду, в години страждальницького усамітнення він мучительно роздумує про те, що таке вічна любов, і приходить до свідомості, що вона вимагає зречення від життя: «Все, всіх любити, завжди жертвувати собою для любові означало нікого не любити, означало не жити цим земним життям» . Це була явна ознака душевного перелому.
Однак, коли поруч з ним знову опинилася Наташа, князь Андрій знову повертається до думки про життя і про земне кохання. "Все, що є, все існує тільки тому, що я люблю», — міркує він. Так борються в його душі два суперечливих твердження: любов є життя і любов є смерть.
Перемагає друге. "Душа його була не в нормальному стані", - пояснює автор. Князь Андрій приходить в кінцевому підсумку до ідеалістичного розуміння любові і смерті: «любов є бог, і померти значить, мені, частинці любові, повернутися до загального і вічного джерела» . Він сам розумів, що в цих думках чогось бракувало, що в них «щось було одностороннє, особисте, розумове-не було очевидності» .
Незадовго до смерті йому сниться важкий сон. Уві сні він знову бореться за життя, відчуваючи болісний страх смерті. Але смерть і уві сні перемагає, і князь Андрій прокидається з думкою, що смерть — це звільнення. З цією думкою він і вмирає.
Передсмертні думки його-думки людини, надламаного хворобою і стражданнями, невластиві тверезому розуму князя Андрія. Для духовного вигляду князя Андрія характерні не ці «передсмертні роздуми, пофарбовані містицизмом, а його допитливий, тверезий, матеріалістичний розум, його прагнення до громадської діяльності, його любов до народу, боротьбі за щастя якого він присвятив би життя, якби не помер від рани. Смерть обірвала його шукання.
Духовний вигляд князя Андрія і вся його діяльність дають право припустити, що, якби він залишився живий, шукання привели б його в
Объяснение: