ответ на третий вопрос: "В чем заключалось наказание Р." После преступления, совершенного Раскольниковым, начинается вторая часть романа – наказание. Раскольников все больше начинает ощущать мучительное чувство «разомкнутости и разъединенности с человечеством». Самые близкие люди – мать и сестра – стали для него чужими и далёкими. Он страдает, видя любовь близких к себе, но чувствуя себя убийцей. Родион исключил себя из мира тех людей, которых любил и уважал, он «как будто ножницами отрезал себя сам от всех». Мне кажется, что Раскольников страдает ещё и из-за того, что он видит, как его теория похожа на убеждения Лужина и Свидригайлова. Ведь своим поступком он хотел оградить униженных и оскорбленных людей от таких, как они, а получается, что его теория сближает его же с ними. Раскольников уже никому, даже себе, не может объяснить зачем и почему убил, он начинает понимать, что человек – не вошь. «Я не старушонку убил, я себя убил» - говорил он Соне, осознавая свой поступок. Муки совести, страх перед разоблачением, который преследует Раскольникова на каждом шагу, мысли о том, что он не Наполеон, а “тварь дрожащая”, понимание бессмысленности убийства — все это ложится на душу Раскольникова. Задумывая преступление, Раскольников не учел, что будет так мучатся, что в нем живут человеческие чувства, что после преступления он не сможет общаться с людьми, чувствуя свою вину. На мой взгляд, это его самая главная ошибка. Раскольников думал, что сможет исправить общество, но ошибся. И его теория рушится. Я считаю, что Раскольников наказан не за само преступление, а за свою теорию и решение воплотить её в жизнь, за то, что он посчитал себя «право имеющим» на убийство.
Розмірковуючи про свої твори, Шолом-Алейхем писав, що сприймає слово "роман" і як художній твір, і як історію кохання. У "Пісні над піснями", як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом-Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. "Юнацький роман" Шолом-Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.
Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вважає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що трагедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.
Твір Шолом-Алейхема має підзаголовок "юнацький роман", адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усього його творчого шляху. У "Пісні над піснями" Шолом-Алейхем простежує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з дитинством. У фіналі Шолом-Алейхем називає свій твір "істинним, скорботним романом": кохання-чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.
После преступления, совершенного Раскольниковым, начинается вторая часть романа – наказание. Раскольников все больше начинает ощущать мучительное чувство «разомкнутости и разъединенности с человечеством». Самые близкие люди – мать и сестра – стали для него чужими и далёкими. Он страдает, видя любовь близких к себе, но чувствуя себя убийцей. Родион исключил себя из мира тех людей, которых любил и уважал, он «как будто ножницами отрезал себя сам от всех».
Мне кажется, что Раскольников страдает ещё и из-за того, что он видит, как его теория похожа на убеждения Лужина и Свидригайлова. Ведь своим поступком он хотел оградить униженных и оскорбленных людей от таких, как они, а получается, что его теория сближает его же с ними. Раскольников уже никому, даже себе, не может объяснить зачем и почему убил, он начинает понимать, что человек – не вошь. «Я не старушонку убил, я себя убил» - говорил он Соне, осознавая свой поступок.
Муки совести, страх перед разоблачением, который преследует Раскольникова на каждом шагу, мысли о том, что он не Наполеон, а “тварь дрожащая”, понимание бессмысленности убийства — все это ложится на душу Раскольникова. Задумывая преступление, Раскольников не учел, что будет так мучатся, что в нем живут человеческие чувства, что после преступления он не сможет общаться с людьми, чувствуя свою вину. На мой взгляд, это его самая главная ошибка. Раскольников думал, что сможет исправить общество, но ошибся. И его теория рушится. Я считаю, что Раскольников наказан не за само преступление, а за свою теорию и решение воплотить её в жизнь, за то, что он посчитал себя «право имеющим» на убийство.
Відповідь:
Пояснення:
Розмірковуючи про свої твори, Шолом-Алейхем писав, що сприймає слово "роман" і як художній твір, і як історію кохання. У "Пісні над піснями", як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом-Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. "Юнацький роман" Шолом-Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.
Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вважає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що трагедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.
Твір Шолом-Алейхема має підзаголовок "юнацький роман", адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усього його творчого шляху. У "Пісні над піснями" Шолом-Алейхем простежує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з дитинством. У фіналі Шолом-Алейхем називає свій твір "істинним, скорботним романом": кохання-чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.