Схильна до афористичного формулювання поетичної думки, вона один із віршів завершила гіркувато-лукавим висновком:
Щастя треба — на всякий випадок.
Сили треба — на цілий вік.
«Треба» —це слово не випадково в неї повторилося. За ним—відчуття свого обов'язку й призначення. Тоді, на початку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася. Але доля хутко підтвердила: так, Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960—1980-х рр. „цитаделлю духу”. Безкомпромісність—ось пароль її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої крущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона в тій же збірці «Проміння землі» розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив'язати його до щогли, коли на морі буде гроіа. Щоб змалювати грозу, передати барвами гул стихії, він мав зустріти її з відкритим обличчям, а не ховатися в кают гаючи за нею крізь вікно...
Спокойный патриарх неспокойного семейства, бурлящего вокруг дачных шашлыков, купаний и любых других каникулярных поводов, под натиском правнука вспоминает детство, самый страшный и звонкий кусок — зиму 1942 года. Три последних месяца из полутора лет, в течение которых Димка бродил по пояс в грязи и снегу, конвоировал перепуганных до истерики полицаев, выменивал у немецких обозников гранаты на лендлизовскую тушенку с Большой земли, отчаянно хотел отогреться и наесться, а еще больше — открыть наконец счет убитым фрицам. А опекал его эти полтора года Саныч, дерзкий пацан, трепло и боец от бога, заговоренный цыганкой от пули и фотокадра, представленный к Герою и боящийся всего трех вещей: предательства, торфяного топтуна из бабкиных сказок и строгой девушки Алевтины.
Щастя треба — на всякий випадок.
Сили треба — на цілий вік.
«Треба» —це слово не випадково в неї повторилося. За ним—відчуття свого обов'язку й призначення. Тоді, на початку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася. Але доля хутко підтвердила: так, Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960—1980-х рр. „цитаделлю духу”. Безкомпромісність—ось пароль її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої крущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона в тій же збірці «Проміння землі» розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив'язати його до щогли, коли на морі буде гроіа. Щоб змалювати грозу, передати барвами гул стихії, він мав зустріти її з відкритим обличчям, а не ховатися в кают гаючи за нею крізь вікно...
Спокойный патриарх неспокойного семейства, бурлящего вокруг дачных шашлыков, купаний и любых других каникулярных поводов, под натиском правнука вспоминает детство, самый страшный и звонкий кусок — зиму 1942 года. Три последних месяца из полутора лет, в течение которых Димка бродил по пояс в грязи и снегу, конвоировал перепуганных до истерики полицаев, выменивал у немецких обозников гранаты на лендлизовскую тушенку с Большой земли, отчаянно хотел отогреться и наесться, а еще больше — открыть наконец счет убитым фрицам. А опекал его эти полтора года Саныч, дерзкий пацан, трепло и боец от бога, заговоренный цыганкой от пули и фотокадра, представленный к Герою и боящийся всего трех вещей: предательства, торфяного топтуна из бабкиных сказок и строгой девушки Алевтины.
Объяснение: