Подготовьте выразительное чтение описания герасима в начале повести.постарайтесь передать любование писателя силой,трудолюбием,мирным нравом героя.что бы вы запечатлели на иллюстрациях к произведению и.с.тургенева?
Главной чертой лица Кутузова является улыбка и одинокая слеза на фоне одноглазого выражения лица (русский фельдмаршал потерял глаз вследствие ранения, полученного в бою с турецким десантом в 1774 году). Отечественную войну 1812 года герой встретил глубоким стариком на седьмом десятке лет ее тяжелым шагом. Пухлое светлое лицо Михаила Илларионовича украшало мудрое выражение одинокой глазницы, он был тучным и сутулым в силу почтенного возраста, но это не мешало князю умело руководить армией.
Наполеону было сорок лет, когда он напал на Россию, его выдающийся живот выглядел смешно при маленьком росте. Бонапарт тщательно следил за своим внешним видом. Руки императора выделялись аристократической белизной, а тело окутывал аромат изысканного одеколона. Чрезмерную полноту ног выдавали обтягивающие лосины белого цвета, а жирную шею подчеркивал синий воротник военного пиджака.
Черты характера Кутузова и Наполеона
Михаил Илларионович Кутузов среди солдат добротой, часто проявлял заботу о рядовых, о людях. Князь отличался внимательностью, замечал отдельные детали происходящего вокруг. Его сиятельство не смущала сложность любой ситуации, он оставался спокойным и невозмутимым при любых обстоятельствах. Двигался фельдмаршал медленно, сонно переваливаясь с ноги на ногу.
Кутузов выражал свои мысли четко, лаконично, с особым шармом и отеческой интонацией. Лев Толстой подчеркивает военачальника, близость с народом. Ни осанкой, ни манерой поведения герой не играет никакой определенной роли, а остается обыкновенным человеком. Старику свойственно интересоваться красивыми женщинами, шутить в своем кругу с подчиненными.
Современники отмечали привычку Кутузова обращаться ласково к офицерам и солдатам. Болконский знает, что начальник слаб на слезы искренне выразить сочувствие, верующий до глубины души человек. Герои романа отзываются о фельдмаршале, как о мудром полководце, признающем, что в некоторые моменты войны лучше не вмешиваться, предоставив истории возможность развиваться произвольно.
Наполеон, наоборот, высокого мнения о своих поступках. Эгоцентризм императора Франции заставляет его думать, что собственные решения являются единственно правильными. Толстой рисует портрет самовлюбленного маленького человечка. Спровоцировать убийство миллионов солдат – это низменность, ничтожность и интеллектуальная ограниченность, продиктованная капризом безграничной власти.
Кутузов:
Фельдмаршал искренне улыбался уголками губ, украшая тем самым изуродованное лицо.
Неприхотливость к условиям полевого быта, мог разместиться в любой избе.
Считает своей миссией Россию от порабощения неприятельской армией.
Отеческое отношение к солдатам, напутствия перед боем короткие и дельные. Например: «Выспаться!»
Лично принимает участие в главных сражениях военной кампании 1812 года.
Понимает, что исход войны зависит от многих факторов, в том числе от боевого духа рядовых солдат.
Как религиозный человек признает свою малую значимость в историческом процессе.
Наполеон:
Императорская улыбка была лживой, глаза при этом оставались безучастными.
Тяготение к роскоши, двор поражает пышностью.
Хочет завоевать весь мир, чтобы навязать свои культурные ценности и обогатиться за счет других государств.
Считает, что армия побеждает только благодаря его ремеслу вести войну, известный пафосными длинными речами перед сражениями.
Старается держаться на удаленном расстоянии от линии огня.
Думает, что все в жизни зависит единственно от его воли.
Верит, что мир кружится вокруг него, его роль во всем происходящем ключевая, ему суждено изменить картину Европы.
Лев Толстой многократно напоминает: Кутузов удерживал своих солдат от кровопролитных сражений, всячески старался избежать гибели армии, даже ценой сдачи Москвы. Для главнокомандующего война есть бедствием всенародным, его участь народу выжить, освободиться от участи терпеть на своей земле иностранного завоевателя.
Наполеон одержим войной, видит себя ключевой фигурой истории, изменившей карту мира в прямом значении этих слов. Осматривая Бородинское поле, усеянное трупами солдат обеих армий, император восхищается смертельным видом раненного Болконского.
Причина победы России в Отечественной войне 1812 года кроется в единении государства и народа. Каждого человека, будь то крестьянин или дворянин, Лев Толстой показывает малозначительной песчинкой общества. Как только люди объединяются в едином историческом процессе, их сила увеличивается многократно, превращается в победоносную волну, сметающую на своем пути любую кампанию, начатую злым гением. Кутузов любил свой народ и ценил его патриотическую мощь, естественную волю к свободе.
Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження пройнятий ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А. К. Джівелегов, - мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доводив, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинно бути силою волі, який заважає йому відчувати і думати як хочеться ". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесансного гуманізму. Але, безумовно, гуманізм варто розглядати як головне ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Італії в епоху почалося розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяла утвердженню кошти культури, спираючись, перш за все на античне спадщина. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного століття, внутрішню перебудову і поступові впаду у XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробило потужний вплив на художню культуру Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце і роль в природі і суспільстві. Це вчення складалося переважно в етиці і збагачувалося в самих різних областях ренесансної культури. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питань соціальної етики, у вирішенні яких вони спиралися на уявлення про потужність творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням італійських гуманістів яскраво виражений характер.
Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральні стимули людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.
Гуманістичний світогляд став одним з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, які надали сильний вплив на весь подальший розвиток європейської культури.
Реформація зіграла важливу роль у становленні світової цивілізації. Не проголошуючи ніякого певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів або досягнень на художньо-естетичному терені, Реформація змінила свідомість людини, відкрила перед нею нові духовні обрії. Людина отримала свободу самостійно мислити, звільнився від опіки церкви, отримав найвищу для неї санкцію - релігійну на те, щоб тільки власний розум і совість диктували йому, як слід жити. Реформація сприяла появі людини буржуазного суспільства - незалежного автономного індивіда з свободою морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках.
Главной чертой лица Кутузова является улыбка и одинокая слеза на фоне одноглазого выражения лица (русский фельдмаршал потерял глаз вследствие ранения, полученного в бою с турецким десантом в 1774 году). Отечественную войну 1812 года герой встретил глубоким стариком на седьмом десятке лет ее тяжелым шагом. Пухлое светлое лицо Михаила Илларионовича украшало мудрое выражение одинокой глазницы, он был тучным и сутулым в силу почтенного возраста, но это не мешало князю умело руководить армией.
Наполеону было сорок лет, когда он напал на Россию, его выдающийся живот выглядел смешно при маленьком росте. Бонапарт тщательно следил за своим внешним видом. Руки императора выделялись аристократической белизной, а тело окутывал аромат изысканного одеколона. Чрезмерную полноту ног выдавали обтягивающие лосины белого цвета, а жирную шею подчеркивал синий воротник военного пиджака.
Черты характера Кутузова и Наполеона
Михаил Илларионович Кутузов среди солдат добротой, часто проявлял заботу о рядовых, о людях. Князь отличался внимательностью, замечал отдельные детали происходящего вокруг. Его сиятельство не смущала сложность любой ситуации, он оставался спокойным и невозмутимым при любых обстоятельствах. Двигался фельдмаршал медленно, сонно переваливаясь с ноги на ногу.
Кутузов выражал свои мысли четко, лаконично, с особым шармом и отеческой интонацией. Лев Толстой подчеркивает военачальника, близость с народом. Ни осанкой, ни манерой поведения герой не играет никакой определенной роли, а остается обыкновенным человеком. Старику свойственно интересоваться красивыми женщинами, шутить в своем кругу с подчиненными.
Современники отмечали привычку Кутузова обращаться ласково к офицерам и солдатам. Болконский знает, что начальник слаб на слезы искренне выразить сочувствие, верующий до глубины души человек. Герои романа отзываются о фельдмаршале, как о мудром полководце, признающем, что в некоторые моменты войны лучше не вмешиваться, предоставив истории возможность развиваться произвольно.
Наполеон, наоборот, высокого мнения о своих поступках. Эгоцентризм императора Франции заставляет его думать, что собственные решения являются единственно правильными. Толстой рисует портрет самовлюбленного маленького человечка. Спровоцировать убийство миллионов солдат – это низменность, ничтожность и интеллектуальная ограниченность, продиктованная капризом безграничной власти.
Кутузов:
Фельдмаршал искренне улыбался уголками губ, украшая тем самым изуродованное лицо.
Неприхотливость к условиям полевого быта, мог разместиться в любой избе.
Считает своей миссией Россию от порабощения неприятельской армией.
Отеческое отношение к солдатам, напутствия перед боем короткие и дельные. Например: «Выспаться!»
Лично принимает участие в главных сражениях военной кампании 1812 года.
Понимает, что исход войны зависит от многих факторов, в том числе от боевого духа рядовых солдат.
Как религиозный человек признает свою малую значимость в историческом процессе.
Наполеон:
Императорская улыбка была лживой, глаза при этом оставались безучастными.
Тяготение к роскоши, двор поражает пышностью.
Хочет завоевать весь мир, чтобы навязать свои культурные ценности и обогатиться за счет других государств.
Считает, что армия побеждает только благодаря его ремеслу вести войну, известный пафосными длинными речами перед сражениями.
Старается держаться на удаленном расстоянии от линии огня.
Думает, что все в жизни зависит единственно от его воли.
Верит, что мир кружится вокруг него, его роль во всем происходящем ключевая, ему суждено изменить картину Европы.
Лев Толстой многократно напоминает: Кутузов удерживал своих солдат от кровопролитных сражений, всячески старался избежать гибели армии, даже ценой сдачи Москвы. Для главнокомандующего война есть бедствием всенародным, его участь народу выжить, освободиться от участи терпеть на своей земле иностранного завоевателя.
Наполеон одержим войной, видит себя ключевой фигурой истории, изменившей карту мира в прямом значении этих слов. Осматривая Бородинское поле, усеянное трупами солдат обеих армий, император восхищается смертельным видом раненного Болконского.
Причина победы России в Отечественной войне 1812 года кроется в единении государства и народа. Каждого человека, будь то крестьянин или дворянин, Лев Толстой показывает малозначительной песчинкой общества. Как только люди объединяются в едином историческом процессе, их сила увеличивается многократно, превращается в победоносную волну, сметающую на своем пути любую кампанию, начатую злым гением. Кутузов любил свой народ и ценил его патриотическую мощь, естественную волю к свободе.
Объяснение:
Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження пройнятий ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А. К. Джівелегов, - мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доводив, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинно бути силою волі, який заважає йому відчувати і думати як хочеться ". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесансного гуманізму. Але, безумовно, гуманізм варто розглядати як головне ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Італії в епоху почалося розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяла утвердженню кошти культури, спираючись, перш за все на античне спадщина. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного століття, внутрішню перебудову і поступові впаду у XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробило потужний вплив на художню культуру Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце і роль в природі і суспільстві. Це вчення складалося переважно в етиці і збагачувалося в самих різних областях ренесансної культури. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питань соціальної етики, у вирішенні яких вони спиралися на уявлення про потужність творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням італійських гуманістів яскраво виражений характер.
Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральні стимули людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.
Гуманістичний світогляд став одним з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, які надали сильний вплив на весь подальший розвиток європейської культури.
Реформація зіграла важливу роль у становленні світової цивілізації. Не проголошуючи ніякого певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів або досягнень на художньо-естетичному терені, Реформація змінила свідомість людини, відкрила перед нею нові духовні обрії. Людина отримала свободу самостійно мислити, звільнився від опіки церкви, отримав найвищу для неї санкцію - релігійну на те, щоб тільки власний розум і совість диктували йому, як слід жити. Реформація сприяла появі людини буржуазного суспільства - незалежного автономного індивіда з свободою морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках.