В селі, у хаті під солом’яним дахом, що знаходилось біля річок Оріль і Орільки, жив 87 річний дід Тарас Щедрій. На хаті в нього було гніздо лелек, у якому жили четверо лелек: батько, мати і двоє лелеченят. Люди казали, що мале лелеченя вміло розмовляти людською мовою, та дід розповів оповідачу, що ж було насправді. Одного разу лелеченя випало з гнізда і дід виходив його як дитину, от воно і розуміло діда, а він його. Восени сім’я лелек відлетіла у теплі краї, але Лелько (так дід Щедрій називав лелеча) залишило адресу для листування. Лелько пише, що він живе в гарячій пустелі, стоїть на спині бегемота, то сховався у болоті і дуже скучає за домом. Дід Тарас пише Лелькові, що в Україні лютий і так холодно ще ніколи не було. Він живе у хаті, а разом з ним у хату сховався від морозів цвіркун, котрий його розраджує. У наступному листі Лелько розповідає про раду лелек у лютому і як вони вирішили повертатись додому. Дорога довга, і щоб повернутися навесні потрібно вилітати ще у лютому. Перед відльотом лелек дід Щедрій попросив Мишка (місцевий хлопчик) сфотографувати Лелька на згадку. Він поставив фотокартку поряд з фото свого шестирічного сина Лесика. Це фото було зроблено, коли Лесик перший раз зробив собі крила з лози і тканини і пригнув з даху у сіно. Лесика завжди манило небо і коли він виріс то пішов у льотчики. На початку весни дід Щедрій отримав останнього листа від Лелька, в якому той пише про переліт через Аравійську пустелю і про те, що зустрів лелеку Лелю, з якою планує побудувати власне гніздо і народити власних лелечат. Дід Тарас вирішує до Лелькові, привозить старе колесо від воза, зрізає вершок сухої тополі та встановлює колесо між гілля. Це гарна основа для гнізда. Навесні повертається батько-лелека, а за ним і мати-лелека і вони радіють один одному. Та Лелько не повернувся, його забрала Аравійська пустеля, кожен третій птах гине перелітаючи її. Лелькове гніздо пустує. Дід Щедрій згадує своє життя. Як він радів, коли повертався з війни додому. І як застав самітну хату. Його дружину Катерину розстріляли на кладовищі, як «матір офіцера-льотчика і дружину фронтовика-комуніста». Як він вирішив піти на фронт, щоб «якщо моєму роду випаде зустрітися з кулею, то хай вона дістанеться мені. Я пожив більше, та й щастя любові спізнав. А Лесик ще тільки починає жити — не можна йому з кулею зустрічатися. Йому ще треба по війні гніздо своє вити, радість любові спізнати, дітей виростить і в світ білий пустить… Ворожа куля таки випала їхньому роду, тільки прийняв її Лесик». Коли помирає дід Щедрій і його виносять з дому, то до гнізда, що було підготовлене для Лелька, прилітає пара лелек і починають там жити. Адже «крилатому роду нема переводу».
1. Теперь уже редко бываю в тех местах: занесло, затянуло, залило, забило песком последние сеймские омута
2. В самый раз против древнего обезглавленного кургана, над которым в знойные дни завсегда парили коршуны, была одна заветная яма. В этом месте река, упершись в несокрушимую девонскую глину, делает поворот с таким норовом, что начинает крутить целиком весь омут, создавая обратно - круговое течение. Часами здесь кружат, никак не могут вырваться на вольную воду щепа, водоросли, торчащие горлышком вверх бутылки, обломки вездесущего пенопласта, и денно и нощно урчат, булькают и всхлипывают страшноватые воронки, которых избегают даже гуси. Ну а ночью у омута и вовсе не по себе, когда вдруг гулко, тяжко обрушится подмытый берег или полоснет по воде плоским хвостом, будто доской, поднявшийся из ямы матерый хозяин-сом.
3. Во время войны был солдатом. После войны Акимыч работал перевозчиком. После, когда река обмелела, мужчина устроился на работу при школе: «сторожить, садовничать».
4.
Было очевидно, что у него на душе что-то происходит, что-то терзает и мучает его. Он куда-то спешил. В руках была лопата. Старик молча шел по дороге, не говорив ни слова своему собеседнику. Он на пол пути резко остановился и показал на край дороги, на которой валялась изуродованная кукла. Бедный старик не смог перенести этого зрелища. Кто-то хорошенько поиздевался над бедной игрушкой. Старик волновано говорил, что кукла очень похожа на человека. Акимыч смотрел на нее и вспоминал сколько всего ему пришлось наглядеться на фронте. Он не мог понять причину, по которой люди становятся такими жестокими и равнодушными.
5. Я порылся в своих припасах, отобрал самых лихих, гнутых из вороненой двухмиллиметровой проволоки, которые когда-то приобрел просто так, для экзотики, и высыпал их в Акимычеву фуражку.
6. Русло сузилось, затравенело, чистые пески на излучинах затянуло дурнишником и жестким белокопытником, объявилось много незнакомых мелей и кос. Не стало приглубых тягунов-быстрин, где прежде на вечерней зорьке буравили речную гладь литые, забронзовелые язи. Бывало, готовишь снасть для проводки, а пальцы никак не могут попасть лесой в колечко – такой охватывает азартный озноб при виде крутых, беззвучно расходящихся кругов... Ныне все это язевое приволье ощетинилось кугой и пиками стрелолиста, а всюду, где пока свободно от трав, прет черная донная тина, раздобревшая от избытка удобрений, сносимых дождями с полей.
7. Из того, что река зарасла и высохла.
8. Тогда же выяснилось, что мы с Акимычем, оказывается, воевали в одной и той же горбатовской третьей армии, участвовали в "Багратионе", вместе ликвидировали Бобруйский, а затем и Минский котлы, брали одни и те же белорусские и польские города. И даже выбыли из войны в одном и том же месяце.
Правда, госпиталя нам выпали разные: я попал в Серпухов, а он – в Углич.
Ранило Акимыча бескровно, но тяжело: дальнобойным фугасом завалило в окопе и контузило так, что и теперь, спустя десятилетия, разволновавшись, он внезапно утрачивал дар речи, язык его будто намертво заклинивало, и Акимыч, побледнев, умолкал, мучительно, вытаращенно глядя на собеседника и бес вытянув губы трубочкой.
9.
В грязном придорожном кювете валялась кукла. Она лежала навзничь, раскинув руки и ноги. Большая и все еще миловидная лицом, с легкой, едва обозначенной улыбкой на припухлых по-детски губах. Но светлые шелковистые волосы на голове были местами обожжены, глаза выдавлены, а на месте носа зияла дыра, прожженная, должно быть, сигаретой. Кто-то сорвал с нее платье, а голубенькие трусики сдернул до самых башмаков, и то место, которое прежде закрывалось ими, тоже было истыкано сигаретой.
10. Он похоронил куклу, потому что она напоминала маленького ребенка. Он был на войне и там увидел много смертей. И не хотел, что бы никому не нужная кукла не валялась просто так на дороге, по которой ходят и дети и взрослые.
11. Нельзя закопать всего безобразия, которое совершает человечество на Земле.
Объяснение:
В селі, у хаті під солом’яним дахом, що знаходилось біля річок Оріль і Орільки, жив 87 річний дід Тарас Щедрій. На хаті в нього було гніздо лелек, у якому жили четверо лелек: батько, мати і двоє лелеченят. Люди казали, що мале лелеченя вміло розмовляти людською мовою, та дід розповів оповідачу, що ж було насправді. Одного разу лелеченя випало з гнізда і дід виходив його як дитину, от воно і розуміло діда, а він його. Восени сім’я лелек відлетіла у теплі краї, але Лелько (так дід Щедрій називав лелеча) залишило адресу для листування. Лелько пише, що він живе в гарячій пустелі, стоїть на спині бегемота, то сховався у болоті і дуже скучає за домом. Дід Тарас пише Лелькові, що в Україні лютий і так холодно ще ніколи не було. Він живе у хаті, а разом з ним у хату сховався від морозів цвіркун, котрий його розраджує. У наступному листі Лелько розповідає про раду лелек у лютому і як вони вирішили повертатись додому. Дорога довга, і щоб повернутися навесні потрібно вилітати ще у лютому. Перед відльотом лелек дід Щедрій попросив Мишка (місцевий хлопчик) сфотографувати Лелька на згадку. Він поставив фотокартку поряд з фото свого шестирічного сина Лесика. Це фото було зроблено, коли Лесик перший раз зробив собі крила з лози і тканини і пригнув з даху у сіно. Лесика завжди манило небо і коли він виріс то пішов у льотчики. На початку весни дід Щедрій отримав останнього листа від Лелька, в якому той пише про переліт через Аравійську пустелю і про те, що зустрів лелеку Лелю, з якою планує побудувати власне гніздо і народити власних лелечат. Дід Тарас вирішує до Лелькові, привозить старе колесо від воза, зрізає вершок сухої тополі та встановлює колесо між гілля. Це гарна основа для гнізда. Навесні повертається батько-лелека, а за ним і мати-лелека і вони радіють один одному. Та Лелько не повернувся, його забрала Аравійська пустеля, кожен третій птах гине перелітаючи її. Лелькове гніздо пустує. Дід Щедрій згадує своє життя. Як він радів, коли повертався з війни додому. І як застав самітну хату. Його дружину Катерину розстріляли на кладовищі, як «матір офіцера-льотчика і дружину фронтовика-комуніста». Як він вирішив піти на фронт, щоб «якщо моєму роду випаде зустрітися з кулею, то хай вона дістанеться мені. Я пожив більше, та й щастя любові спізнав. А Лесик ще тільки починає жити — не можна йому з кулею зустрічатися. Йому ще треба по війні гніздо своє вити, радість любові спізнати, дітей виростить і в світ білий пустить… Ворожа куля таки випала їхньому роду, тільки прийняв її Лесик». Коли помирає дід Щедрій і його виносять з дому, то до гнізда, що було підготовлене для Лелька, прилітає пара лелек і починають там жити. Адже «крилатому роду нема переводу».
1. Теперь уже редко бываю в тех местах: занесло, затянуло, залило, забило песком последние сеймские омута
2. В самый раз против древнего обезглавленного кургана, над которым в знойные дни завсегда парили коршуны, была одна заветная яма. В этом месте река, упершись в несокрушимую девонскую глину, делает поворот с таким норовом, что начинает крутить целиком весь омут, создавая обратно - круговое течение. Часами здесь кружат, никак не могут вырваться на вольную воду щепа, водоросли, торчащие горлышком вверх бутылки, обломки вездесущего пенопласта, и денно и нощно урчат, булькают и всхлипывают страшноватые воронки, которых избегают даже гуси. Ну а ночью у омута и вовсе не по себе, когда вдруг гулко, тяжко обрушится подмытый берег или полоснет по воде плоским хвостом, будто доской, поднявшийся из ямы матерый хозяин-сом.
3. Во время войны был солдатом. После войны Акимыч работал перевозчиком. После, когда река обмелела, мужчина устроился на работу при школе: «сторожить, садовничать».
4.
Было очевидно, что у него на душе что-то происходит, что-то терзает и мучает его. Он куда-то спешил. В руках была лопата. Старик молча шел по дороге, не говорив ни слова своему собеседнику. Он на пол пути резко остановился и показал на край дороги, на которой валялась изуродованная кукла. Бедный старик не смог перенести этого зрелища. Кто-то хорошенько поиздевался над бедной игрушкой. Старик волновано говорил, что кукла очень похожа на человека. Акимыч смотрел на нее и вспоминал сколько всего ему пришлось наглядеться на фронте. Он не мог понять причину, по которой люди становятся такими жестокими и равнодушными.
5. Я порылся в своих припасах, отобрал самых лихих, гнутых из вороненой двухмиллиметровой проволоки, которые когда-то приобрел просто так, для экзотики, и высыпал их в Акимычеву фуражку.
6. Русло сузилось, затравенело, чистые пески на излучинах затянуло дурнишником и жестким белокопытником, объявилось много незнакомых мелей и кос. Не стало приглубых тягунов-быстрин, где прежде на вечерней зорьке буравили речную гладь литые, забронзовелые язи. Бывало, готовишь снасть для проводки, а пальцы никак не могут попасть лесой в колечко – такой охватывает азартный озноб при виде крутых, беззвучно расходящихся кругов... Ныне все это язевое приволье ощетинилось кугой и пиками стрелолиста, а всюду, где пока свободно от трав, прет черная донная тина, раздобревшая от избытка удобрений, сносимых дождями с полей.
7. Из того, что река зарасла и высохла.
8. Тогда же выяснилось, что мы с Акимычем, оказывается, воевали в одной и той же горбатовской третьей армии, участвовали в "Багратионе", вместе ликвидировали Бобруйский, а затем и Минский котлы, брали одни и те же белорусские и польские города. И даже выбыли из войны в одном и том же месяце.
Правда, госпиталя нам выпали разные: я попал в Серпухов, а он – в Углич.
Ранило Акимыча бескровно, но тяжело: дальнобойным фугасом завалило в окопе и контузило так, что и теперь, спустя десятилетия, разволновавшись, он внезапно утрачивал дар речи, язык его будто намертво заклинивало, и Акимыч, побледнев, умолкал, мучительно, вытаращенно глядя на собеседника и бес вытянув губы трубочкой.
9.
В грязном придорожном кювете валялась кукла. Она лежала навзничь, раскинув руки и ноги. Большая и все еще миловидная лицом, с легкой, едва обозначенной улыбкой на припухлых по-детски губах. Но светлые шелковистые волосы на голове были местами обожжены, глаза выдавлены, а на месте носа зияла дыра, прожженная, должно быть, сигаретой. Кто-то сорвал с нее платье, а голубенькие трусики сдернул до самых башмаков, и то место, которое прежде закрывалось ими, тоже было истыкано сигаретой.
10. Он похоронил куклу, потому что она напоминала маленького ребенка. Он был на войне и там увидел много смертей. И не хотел, что бы никому не нужная кукла не валялась просто так на дороге, по которой ходят и дети и взрослые.
11. Нельзя закопать всего безобразия, которое совершает человечество на Земле.
Объяснение: