Особе место в романе Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание» занимает семья Мармеладовых. Эти люди ведут нищенское беспросветное существование, всем им «идти больше некуда». «Бедность не порок...» — говорит Мармеладов Раскольникову. — «Но нищета, милостивый государь, нищета — порок-с. В бедности вы еще сохраняете свое благородство врожденных чувств, в нищете же никогда и никто».
От горькой нищеты глава семейства становится пьяницей, а когда судьба улыбнулась ему, слишком поздно, и он получил место, он не смог удержаться на нем долго — у него не было сил противиться своему недугу. Из-за всего этого Мармеладов ходит из кабака в кабак и пропивает последние гроши.
Его жена, Катерина Ивановна, — немолодая женщина, болеющая чахоткой, много выстрадала в своей жизни. Она очень гордая. По словам Сонечки, «Катерина Ивановна справедливости ищет, она чистая, она так верит, что во всем справедливость должна быть, и требует... И хоть мучайте ее, а она несправедливого не делает. Она сама не замечает, как это все нельзя, чтобы справедливо было в людях, и раздражается... Как ребенок, как ребенок!» Но судьба распоряжается иначе, жизнь с такой же варварской бессмысленной жестокостью расправляется с людьми, как пьяный Миколка со своей лошаденкой: умирает Мармеладов, а затем и Катёрина Ивановна.
Соня — сильный по своей натуре человек, но она неизбежно должна 6ыла пойти по пути «продажной» женщины. Мысли о позорном и бесчестном положении терзали ее с чудовищной болью. Но что же останавливало ее, чтобы не покончить жизнь самоубийством или окончательно не дать разврату властвовать над собой? Для нее очень много значила «мысль о грехе и они, те... бедные дети-сироты и эта жалкая полусумасшедшая Катерина Ивановна со своею чахоткой, со стуканьем об стену головою». Мне кажется, у Сони было настоящее «золотое сердце», ведь мачеха и ее дети для нее совершенно чужие, а она только ради них, только чтобы они не умерли с голоду, пошла на самое грязное и самое последнее дело. Уже давно заведено, что семью должен обеспечивать мужчина, а отец Сони был не в состоянии делать этого, он был зависим от алкоголя, поэтому ответственность за содержание легла тяжелым грузом на хрупкие плечи Сони.
завдяки Мацу о Басьо (1644-1694). Поетична спадщина, залишена Басьо, містить у собі хоку та «зчеплені строфи». У числі йош прозаїчних творів - щоденники передмови до книг і окремих віршів, листів. Лауреат Нобелівської премії Кавабата Ясунарі назвав вірші свого земляка найвищим досягненням японської літератури. Щодо дослідження творчості М. Басьо, то її почали вивчати порівняно недавно. Одна з дослідниць його творчості Н.С.Шефтелевич зазначала, що поезія японського класика - це не лірика природи в європейському розумінні цього терміна, а лірика самої природи, тобто поет виступає в ролі медіума, інформацію якому постачають не духи, а явища природи, рослини, мінерали тощо. Щоправда, такий погляд має «містичне» забарвлення, але він ще раз підкреслює, який складний поетичний матеріал залишив у спадок Мацуо Басьо. Його поезія й досі залишається багато в чому загадковою. Окремі дослідники поезію, творцем якої був Басьо і його учні, порівнюють з напіввідчиненими дверима Його поезія складна і незвичайна, що пояснюється незвичайністю й самої країни - батьківщини Мацуо Басьо. Давня країна Ямато, Країна Сонця, що сходить, Японія... Але Японія - не просто назва країни, це ім'я однієї із загадкових, багатих та складних цивілізацій Японія відзначається своєрідною самобутньою культурою, де перевага віддається внутрішній глибині, змістовності витонченості на противагу зовнішній пишноті. Японія - це країна, де кілька століть тому з'явилася нова поетична форма - японський трирядник хоку. творцем якої є поет XVII ст. Мацуо Басьо. Творчість його вчить вдивлятися у звичне й помічати несподіване, розглядати потворне і бачити прекрасне, задивлятись у просте й знаходити складне. Вірші Мацуо Басьо - переважно пейзажна лірика. Метою даної роботи є спроба визначити художню своєрідність хоку поета в контексті японської поезії цього періоду, місце природи та художньої деталі в них.Якщо до ХІП століття в японській поезії неподільно панував п'ятистопний вірш вака то у ХШ-ХУІ століттях на перше місце вийшла поезія «нанизаних строф» - рента Виникнення цього своєрідного жанру в японській поезії пов'язане в першу чергу з тим, що до ХІП століття п'ятистопний вірш вака розпався на дві строфи - тристопний і двостопний вірш. Значною мірою цей процес був обумовлений тим, що класичний п'ятистопний вірш майже завжди мав характер послання, а отже, потенційно був розрахований на відповідь. Ця відповідь найчастіше втілювалася також у п'ятистопному вірші, який міг потягти за собою нову відповідь. Таких віршованих перекличок немало і в «Манйосю», і в «Кокінсю», особливо ж багато їх у домашніх антологіях і в класичних творах японської прози. Вірш-відповідь, як правило, використовував образи, задані початковим віршем, іноді дещо переробляючи їх. Таким чином, один вірш вів за собою інший за покликом слідувала відповідь. Перекличка могла бути і внутрішньою - між двома частинами одного вірша. Іноді ці дві частини писали різні поети - один писав початок, інший додавав кінець чи навпаки. Так виникла поезія «нанизаних рядків» - рента Один вірщ написаний двома поетами, - найпростіший її варіант.Головна риса поезії рента, неодмінна умова її існування - діалогічність. Навіть найпростіший вид рента передбачав наявність двох авторів
Особе место в романе Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание» занимает семья Мармеладовых. Эти люди ведут нищенское беспросветное существование, всем им «идти больше некуда». «Бедность не порок...» — говорит Мармеладов Раскольникову. — «Но нищета, милостивый государь, нищета — порок-с. В бедности вы еще сохраняете свое благородство врожденных чувств, в нищете же никогда и никто».
От горькой нищеты глава семейства становится пьяницей, а когда судьба улыбнулась ему, слишком поздно, и он получил место, он не смог удержаться на нем долго — у него не было сил противиться своему недугу. Из-за всего этого Мармеладов ходит из кабака в кабак и пропивает последние гроши.
Его жена, Катерина Ивановна, — немолодая женщина, болеющая чахоткой, много выстрадала в своей жизни. Она очень гордая. По словам Сонечки, «Катерина Ивановна справедливости ищет, она чистая, она так верит, что во всем справедливость должна быть, и требует... И хоть мучайте ее, а она несправедливого не делает. Она сама не замечает, как это все нельзя, чтобы справедливо было в людях, и раздражается... Как ребенок, как ребенок!» Но судьба распоряжается иначе, жизнь с такой же варварской бессмысленной жестокостью расправляется с людьми, как пьяный Миколка со своей лошаденкой: умирает Мармеладов, а затем и Катёрина Ивановна.
Соня — сильный по своей натуре человек, но она неизбежно должна 6ыла пойти по пути «продажной» женщины. Мысли о позорном и бесчестном положении терзали ее с чудовищной болью. Но что же останавливало ее, чтобы не покончить жизнь самоубийством или окончательно не дать разврату властвовать над собой? Для нее очень много значила «мысль о грехе и они, те... бедные дети-сироты и эта жалкая полусумасшедшая Катерина Ивановна со своею чахоткой, со стуканьем об стену головою». Мне кажется, у Сони было настоящее «золотое сердце», ведь мачеха и ее дети для нее совершенно чужие, а она только ради них, только чтобы они не умерли с голоду, пошла на самое грязное и самое последнее дело. Уже давно заведено, что семью должен обеспечивать мужчина, а отец Сони был не в состоянии делать этого, он был зависим от алкоголя, поэтому ответственность за содержание легла тяжелым грузом на хрупкие плечи Сони.
Объяснение:
завдяки Мацу о Басьо (1644-1694). Поетична спадщина, залишена Басьо, містить у собі хоку та «зчеплені строфи». У числі йош прозаїчних творів - щоденники передмови до книг і окремих віршів, листів. Лауреат Нобелівської премії Кавабата Ясунарі назвав вірші свого земляка найвищим досягненням японської літератури. Щодо дослідження творчості М. Басьо, то її почали вивчати порівняно недавно. Одна з дослідниць його творчості Н.С.Шефтелевич зазначала, що поезія японського класика - це не лірика природи в європейському розумінні цього терміна, а лірика самої природи, тобто поет виступає в ролі медіума, інформацію якому постачають не духи, а явища природи, рослини, мінерали тощо. Щоправда, такий погляд має «містичне» забарвлення, але він ще раз підкреслює, який складний поетичний матеріал залишив у спадок Мацуо Басьо. Його поезія й досі залишається багато в чому загадковою. Окремі дослідники поезію, творцем якої був Басьо і його учні, порівнюють з напіввідчиненими дверима Його поезія складна і незвичайна, що пояснюється незвичайністю й самої країни - батьківщини Мацуо Басьо. Давня країна Ямато, Країна Сонця, що сходить, Японія... Але Японія - не просто назва країни, це ім'я однієї із загадкових, багатих та складних цивілізацій Японія відзначається своєрідною самобутньою культурою, де перевага віддається внутрішній глибині, змістовності витонченості на противагу зовнішній пишноті. Японія - це країна, де кілька століть тому з'явилася нова поетична форма - японський трирядник хоку. творцем якої є поет XVII ст. Мацуо Басьо. Творчість його вчить вдивлятися у звичне й помічати несподіване, розглядати потворне і бачити прекрасне, задивлятись у просте й знаходити складне. Вірші Мацуо Басьо - переважно пейзажна лірика. Метою даної роботи є спроба визначити художню своєрідність хоку поета в контексті японської поезії цього періоду, місце природи та художньої деталі в них.Якщо до ХІП століття в японській поезії неподільно панував п'ятистопний вірш вака то у ХШ-ХУІ століттях на перше місце вийшла поезія «нанизаних строф» - рента Виникнення цього своєрідного жанру в японській поезії пов'язане в першу чергу з тим, що до ХІП століття п'ятистопний вірш вака розпався на дві строфи - тристопний і двостопний вірш. Значною мірою цей процес був обумовлений тим, що класичний п'ятистопний вірш майже завжди мав характер послання, а отже, потенційно був розрахований на відповідь. Ця відповідь найчастіше втілювалася також у п'ятистопному вірші, який міг потягти за собою нову відповідь. Таких віршованих перекличок немало і в «Манйосю», і в «Кокінсю», особливо ж багато їх у домашніх антологіях і в класичних творах японської прози. Вірш-відповідь, як правило, використовував образи, задані початковим віршем, іноді дещо переробляючи їх. Таким чином, один вірш вів за собою інший за покликом слідувала відповідь. Перекличка могла бути і внутрішньою - між двома частинами одного вірша. Іноді ці дві частини писали різні поети - один писав початок, інший додавав кінець чи навпаки. Так виникла поезія «нанизаних рядків» - рента Один вірщ написаний двома поетами, - найпростіший її варіант.Головна риса поезії рента, неодмінна умова її існування - діалогічність. Навіть найпростіший вид рента передбачав наявність двох авторів