Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.
Сплетня о сумасшествии Чацкого и появилась, и почти молниеносно распространилась как месть ему за то, что он не такой, как все, а лучше, порядочней, умнее. И при этом он смел, ничего не боится, говорит то, что думает, без оглядки на самые почитаемые в фамусовском обществе авторитеты. Его колкости градом сыплются в адрес Молчалина, угодничающего перед всеми. А между тем, это «герой романа» Софьи. Ей нравится в секретаре отца застенчивость, скромность, несмелость. Вот он очередной раз угодил Хлёстовой, похвалив её собачку, а Чацкий тут же высмеял Молчалина и сравнил его с плутом Загорецким.
Чацкий не без иронии замечает, что Молчалин всегда и во всем преуспеет, ведь очень хорошо угождает каждому: «Там моську вовремя погладит, тут в пору карточку вотрет!»
Этот саркастический тон окончательно выводит Софью из себя: когда среди гостей заходит разговор о Чацком, она сначала ненароком, а потом специально намекает, что якобы тот не в своем уме.
София
(про себя)
Ах! этот человек всегда
Причиной мне ужасного расстройства!
Унизить рад, кольнуть; завистлив, горд и зол!
Г. N.
(подходит)
Вы в размышленье.
София
Об Чацком.
Г. N.
Как его нашли по возвращеньи?
София
Он не в своем уме.
Г. N.
Ужли с ума сошел?
София
Не то, чтобы совсем...
Г. N.
Однако есть приметы?
София
(смотрит на него пристально)
Мне кажется.
Г. N.
Как можно, в эти леты!
София
Как быть!
(В сторону.)
Готов он верить!
А, Чацкий! Любите вы всех в шуты рядить,
Угодно ль на себе примерить?
(Уходит.)
Слух мгновенно разносится среди гостей Фамусова. Каждый норовит найти причину сумасшествия: кто-то вспоминает о матери-покойнице, будто бы помешанной, кто-то все списывает на пьянство. Фамусов, включившись в разговор, все объясняет излишней «ученостью» своего давнего знакомого. Из уст в уста передаётся эта весть: Г.N. сообщил Г.D. Тот обратился за уточнением к Загорецкому, который наплёл с три короба, будто Чацкого уже посадили на цепь в сумасшедшем доме. Этот враль обрадовал новостью графиню-внучку. А у той свои счёты с «умником»: она не может простить Чацкому, что он сравнил её с французскими модистками. Сплетню услышала Хлёстова и поделилась с Натальей Дмитриевной Горич, а она передала мужу Платону Михайловичу, который поверил, хоть и был приятелем Чацкого. Для него главным аргументом стало то, что все говорят в один голос – значит, так оно и есть. Самым последним узнал Фамусов и авторитетно заявил, что первым догадался о нездоровье Чацкого, ведь у него и мать сходила с ума восемь раз. Хозяину дома на руку переполох: это удачный избавиться от вольнодумца. Так фамусовское общество выжило чуждого ему незаурядного человека. Герой, правда, и не дорожил связью с ним. Ему горько только одно – предательство Софьи, которой он гневно говорит: «С вами я горжусь своим разрывом…» Но залечить эту душевную рану, наверное, будет непросто.
Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.
Сплетня о сумасшествии Чацкого и появилась, и почти молниеносно распространилась как месть ему за то, что он не такой, как все, а лучше, порядочней, умнее. И при этом он смел, ничего не боится, говорит то, что думает, без оглядки на самые почитаемые в фамусовском обществе авторитеты. Его колкости градом сыплются в адрес Молчалина, угодничающего перед всеми. А между тем, это «герой романа» Софьи. Ей нравится в секретаре отца застенчивость, скромность, несмелость. Вот он очередной раз угодил Хлёстовой, похвалив её собачку, а Чацкий тут же высмеял Молчалина и сравнил его с плутом Загорецким.
Чацкий не без иронии замечает, что Молчалин всегда и во всем преуспеет, ведь очень хорошо угождает каждому: «Там моську вовремя погладит, тут в пору карточку вотрет!»
Этот саркастический тон окончательно выводит Софью из себя: когда среди гостей заходит разговор о Чацком, она сначала ненароком, а потом специально намекает, что якобы тот не в своем уме.
София
(про себя)
Ах! этот человек всегда
Причиной мне ужасного расстройства!
Унизить рад, кольнуть; завистлив, горд и зол!
Г. N.
(подходит)
Вы в размышленье.
София
Об Чацком.
Г. N.
Как его нашли по возвращеньи?
София
Он не в своем уме.
Г. N.
Ужли с ума сошел?
София
Не то, чтобы совсем...
Г. N.
Однако есть приметы?
София
(смотрит на него пристально)
Мне кажется.
Г. N.
Как можно, в эти леты!
София
Как быть!
(В сторону.)
Готов он верить!
А, Чацкий! Любите вы всех в шуты рядить,
Угодно ль на себе примерить?
(Уходит.)
Слух мгновенно разносится среди гостей Фамусова. Каждый норовит найти причину сумасшествия: кто-то вспоминает о матери-покойнице, будто бы помешанной, кто-то все списывает на пьянство. Фамусов, включившись в разговор, все объясняет излишней «ученостью» своего давнего знакомого. Из уст в уста передаётся эта весть: Г.N. сообщил Г.D. Тот обратился за уточнением к Загорецкому, который наплёл с три короба, будто Чацкого уже посадили на цепь в сумасшедшем доме. Этот враль обрадовал новостью графиню-внучку. А у той свои счёты с «умником»: она не может простить Чацкому, что он сравнил её с французскими модистками. Сплетню услышала Хлёстова и поделилась с Натальей Дмитриевной Горич, а она передала мужу Платону Михайловичу, который поверил, хоть и был приятелем Чацкого. Для него главным аргументом стало то, что все говорят в один голос – значит, так оно и есть. Самым последним узнал Фамусов и авторитетно заявил, что первым догадался о нездоровье Чацкого, ведь у него и мать сходила с ума восемь раз. Хозяину дома на руку переполох: это удачный избавиться от вольнодумца. Так фамусовское общество выжило чуждого ему незаурядного человека. Герой, правда, и не дорожил связью с ним. Ему горько только одно – предательство Софьи, которой он гневно говорит: «С вами я горжусь своим разрывом…» Но залечить эту душевную рану, наверное, будет непросто.
Объяснение: