жанр. лонгфелло творчо переосмислив давні перекази, наситив новими образами, символами, опоетизував. і його поема — це поетичний переказ індіанських міфів, самостійний літературний твір, який слугує даниною пам’яті предків, написаний з метою збереження тієї «золотої нитки», що зв’язує різні покоління. головна думка поеми — заклик до єднання і припинення племінних чвар. національні традиції та звичаї. розфарбовування індіанців у яскраві фарби перед боєм; традицію викурювати люльку згоди на знак установлення миру. опис індіанських звичаїв, традицій, одягу вносить у текст поеми неповторний національний колорит. образ великого духа гітчі-маніту. за віруваннями індіанців, він створив усе живе на землі й послав до людей гайавату, ім’я якого означає «пророк», «учитель». мета гітчі-маніту – припинити сварки. він не тільки виконує місію миротворця, а ще і вчить людей жити у мирі епітети: могучий, милосердний; гіперболи: проводить путь річці, одламав рукою камінь, від подиху віти. головні риси характеру гітчі-маніту: розум, мудрість, урівноваженість, гуманізм, сила, мужність. прийом протиставлення (контрасту), або антитези. сила — безсилля, згода — ворожнеча, мудрий творець — нерозумні діти. антитеза дає можливість підкреслити спокій, розум гітчі-маніту і войовничість, агресивність індіанців. вислів «люлька згоди», «викурити люльку згоди» — означає помиритися, укласти мир. слугує визначенням миру, дружби, злагоди у стосунках між людьми. образ гайавати в індіанській міфології у роботі над поемою лонгфелло спирався на індіанські міфи про гайавату. він писав: «гайавата — людина дивного походження. він був посланим до індіанців, щоб розчистити їхні річки, ліси і риболовні місця, навчити народи займатися мирний ремеслом. у різних племен ця людина була відома під різними іменами: тісвавоп, свіаво, тапавозо, тачепауиадоп, гайавата, що означає пророк, учитель. у цей старий переказ я вплів й інші цікаві індіанські легенди… описувані події відбуваються в країні оджібвеїв, на південному березі верхнього озера, між мальовничими скелями і великими пісками». гайавата як реальна особистість за твердженням учених, гайавата — історична фігура. він жив у xvi ст., був вождем племені онондагів і залишився в пам’яті нащадків завдяки тому, що піклувався про щастя, мир та процвітання індіанських народів. з його ім’ям пов’язують створення ліги ірокезьких племен, основним завданням якої було встановлення миру на американському континенті. ліга об’єднувала п’ять племен. відомо також, що на раді звучав гімн, що починався словами: «ми прийшли, щоб привітати мир і подякувати йому». головному героєві поеми — гайяваті, сину місяцевої дочки венони і західного вітру— властиві найпрекрасніші і найблагородніші риси. він — уособлення кращих людських чеснот. 8) видатні перекладачі «пісні про гайавату». серед кращих перекладів можна назвати роботи і. буніна («песнь о гайавате»), о. олеся («пісня про гайавату»), панаса мирного («гайавата», версія за мотивами поеми лонгфелло). історія написання поеми сягає ще часів ранньої творчості г.в.лонгфелло. у цей час письменник з зацікавленістю вивчав історичні, етнографічні і фольклорні матеріали, захоплювався культурою індіанців. він зустрічався з індіанськими громадськими діячами. багато легенд, що згодом будуть використані у поемі, лонгфелло почув від вождя одного індіанського племені. для свого твору лонгфелло використав записи відомого вченого- етнографа скулкрафта, який багато років прожив серед оджибвеїв. “пісня про гайявату” — це не просто переказ давніх легенд. лонґфелло надав своєму творові довершеної поетичної форми, достеменно передавши світосприйняття і почуття первісних дітей землі. поема принесла поетові світову славу. про лонгфелло говорили, що він відкрив американцям америку в поезії, адже в його творі із співчуттям і захопленням розповідається про життя тих, хто споконвіку жив на американській землі. навіть в далекому китаї витончені віяла прикрашали рядками із поеми г.лонгфелло. у поемі “пісня про гайявату” ми опиняємось на південному березі верхнього озера, в далеких лісах північної америки, потрапляємо у фантастичний світ вірувань і легенд індіанських племен дакотів, ірокезів, оджибвеїв…
Не так давно я прочитал повесть Александра Сергеевича Пушкина «Капитанская дочка. В этом небольшом сообщении, мне бы хотелось кратко рассказать о самом произведении, а также о том, какие чувства оно у меня вызвало.
Петр Гринев – это главный герой рассказа, вокруг которого и вертится всё повествование. Началось все с того, что его отец хочет послать его на службу в Петербург, однако решение свое меняет, и наш главный герой отправляется служить в Белогорскую крепость. Что сказать, первое впечатление о том месте, куда его отправили служить, были далеко не самыми лучшими.Жизнь там ему казалось совсем не такой привлекательной, как в статном Санкт-Петербурге, однако, совсем плохо дело стало, когда, ожидав увидеть там настоящую крепость с башнями, высокими стенами, он увидел лишь деревушку, окруженную ветхим деревянным забором. Тем не менее, со временем отношение стало меняться. Приняли в деревне его как родного, сперва показавшийся крайне неприятным человеком, комендант, оказался вдруг приятным, а дочка его – весьма недурной.
Сразу же подружился он со Швабриным, они оба друг другу были рады, как натуры очень образованные. Однако скоро их отношение друг другу ухудшилось, виной тому стала ревность Швабрина. А ревновал он Марию, дочку коменданта, к Гриневу. Все дошло до дуэли на шпагах, в которой главный герой получил ранение. Тем не менее, это событие стало поводом начала отношений между Марией и Петром.
Отношения развивались, Гринев предложил Марии выйти за него замуж, она согласилась, но без согласия родителей выходить не могла. Вместе они написали письмо по словам невесты «разжалобить даже самого сурового человека», но… Несогласие. Петр был морально разбит.Время шло, и в конце концов, спустя череду событий, на крепость напали «Пугачевцы». Вся деревенька была перебита, и в самом конце, когда Гринев получил возможность предстать перед Пугачевым, он его узнал. Это был их вожатый, который в буран проводил их до постоялого двора. Петр был помилован.
Из всей этой истории главный герой вынес много полезного. Например, что азартные игры ни до чего хорошего не доводят, он узнал что такое дуэль, которая может стать смертельной. Но это все неважно, важно то, что он познал, что такое настоящая любовь.
Я считаю, что произведение великолепное, и очень поучительное. Прочитав его, можно не только перенят опыт Петра, но и сделать какие-то свои выводы. Его обязательно стоит внимательно прочесть!
жанр. лонгфелло творчо переосмислив давні перекази, наситив новими образами, символами, опоетизував. і його поема — це поетичний переказ індіанських міфів, самостійний літературний твір, який слугує даниною пам’яті предків, написаний з метою збереження тієї «золотої нитки», що зв’язує різні покоління. головна думка поеми — заклик до єднання і припинення племінних чвар. національні традиції та звичаї. розфарбовування індіанців у яскраві фарби перед боєм; традицію викурювати люльку згоди на знак установлення миру. опис індіанських звичаїв, традицій, одягу вносить у текст поеми неповторний національний колорит. образ великого духа гітчі-маніту. за віруваннями індіанців, він створив усе живе на землі й послав до людей гайавату, ім’я якого означає «пророк», «учитель». мета гітчі-маніту – припинити сварки. він не тільки виконує місію миротворця, а ще і вчить людей жити у мирі епітети: могучий, милосердний; гіперболи: проводить путь річці, одламав рукою камінь, від подиху віти. головні риси характеру гітчі-маніту: розум, мудрість, урівноваженість, гуманізм, сила, мужність. прийом протиставлення (контрасту), або антитези. сила — безсилля, згода — ворожнеча, мудрий творець — нерозумні діти. антитеза дає можливість підкреслити спокій, розум гітчі-маніту і войовничість, агресивність індіанців. вислів «люлька згоди», «викурити люльку згоди» — означає помиритися, укласти мир. слугує визначенням миру, дружби, злагоди у стосунках між людьми. образ гайавати в індіанській міфології у роботі над поемою лонгфелло спирався на індіанські міфи про гайавату. він писав: «гайавата — людина дивного походження. він був посланим до індіанців, щоб розчистити їхні річки, ліси і риболовні місця, навчити народи займатися мирний ремеслом. у різних племен ця людина була відома під різними іменами: тісвавоп, свіаво, тапавозо, тачепауиадоп, гайавата, що означає пророк, учитель. у цей старий переказ я вплів й інші цікаві індіанські легенди… описувані події відбуваються в країні оджібвеїв, на південному березі верхнього озера, між мальовничими скелями і великими пісками». гайавата як реальна особистість за твердженням учених, гайавата — історична фігура. він жив у xvi ст., був вождем племені онондагів і залишився в пам’яті нащадків завдяки тому, що піклувався про щастя, мир та процвітання індіанських народів. з його ім’ям пов’язують створення ліги ірокезьких племен, основним завданням якої було встановлення миру на американському континенті. ліга об’єднувала п’ять племен. відомо також, що на раді звучав гімн, що починався словами: «ми прийшли, щоб привітати мир і подякувати йому». головному героєві поеми — гайяваті, сину місяцевої дочки венони і західного вітру— властиві найпрекрасніші і найблагородніші риси. він — уособлення кращих людських чеснот. 8) видатні перекладачі «пісні про гайавату». серед кращих перекладів можна назвати роботи і. буніна («песнь о гайавате»), о. олеся («пісня про гайавату»), панаса мирного («гайавата», версія за мотивами поеми лонгфелло). історія написання поеми сягає ще часів ранньої творчості г.в.лонгфелло. у цей час письменник з зацікавленістю вивчав історичні, етнографічні і фольклорні матеріали, захоплювався культурою індіанців. він зустрічався з індіанськими громадськими діячами. багато легенд, що згодом будуть використані у поемі, лонгфелло почув від вождя одного індіанського племені. для свого твору лонгфелло використав записи відомого вченого- етнографа скулкрафта, який багато років прожив серед оджибвеїв. “пісня про гайявату” — це не просто переказ давніх легенд. лонґфелло надав своєму творові довершеної поетичної форми, достеменно передавши світосприйняття і почуття первісних дітей землі. поема принесла поетові світову славу. про лонгфелло говорили, що він відкрив американцям америку в поезії, адже в його творі із співчуттям і захопленням розповідається про життя тих, хто споконвіку жив на американській землі. навіть в далекому китаї витончені віяла прикрашали рядками із поеми г.лонгфелло. у поемі “пісня про гайявату” ми опиняємось на південному березі верхнього озера, в далеких лісах північної америки, потрапляємо у фантастичний світ вірувань і легенд індіанських племен дакотів, ірокезів, оджибвеїв…
Не так давно я прочитал повесть Александра Сергеевича Пушкина «Капитанская дочка. В этом небольшом сообщении, мне бы хотелось кратко рассказать о самом произведении, а также о том, какие чувства оно у меня вызвало.
Петр Гринев – это главный герой рассказа, вокруг которого и вертится всё повествование. Началось все с того, что его отец хочет послать его на службу в Петербург, однако решение свое меняет, и наш главный герой отправляется служить в Белогорскую крепость. Что сказать, первое впечатление о том месте, куда его отправили служить, были далеко не самыми лучшими.Жизнь там ему казалось совсем не такой привлекательной, как в статном Санкт-Петербурге, однако, совсем плохо дело стало, когда, ожидав увидеть там настоящую крепость с башнями, высокими стенами, он увидел лишь деревушку, окруженную ветхим деревянным забором. Тем не менее, со временем отношение стало меняться. Приняли в деревне его как родного, сперва показавшийся крайне неприятным человеком, комендант, оказался вдруг приятным, а дочка его – весьма недурной.
Сразу же подружился он со Швабриным, они оба друг другу были рады, как натуры очень образованные. Однако скоро их отношение друг другу ухудшилось, виной тому стала ревность Швабрина. А ревновал он Марию, дочку коменданта, к Гриневу. Все дошло до дуэли на шпагах, в которой главный герой получил ранение. Тем не менее, это событие стало поводом начала отношений между Марией и Петром.
Отношения развивались, Гринев предложил Марии выйти за него замуж, она согласилась, но без согласия родителей выходить не могла. Вместе они написали письмо по словам невесты «разжалобить даже самого сурового человека», но… Несогласие. Петр был морально разбит.Время шло, и в конце концов, спустя череду событий, на крепость напали «Пугачевцы». Вся деревенька была перебита, и в самом конце, когда Гринев получил возможность предстать перед Пугачевым, он его узнал. Это был их вожатый, который в буран проводил их до постоялого двора. Петр был помилован.
Из всей этой истории главный герой вынес много полезного. Например, что азартные игры ни до чего хорошего не доводят, он узнал что такое дуэль, которая может стать смертельной. Но это все неважно, важно то, что он познал, что такое настоящая любовь.
Я считаю, что произведение великолепное, и очень поучительное. Прочитав его, можно не только перенят опыт Петра, но и сделать какие-то свои выводы. Его обязательно стоит внимательно прочесть!