Софійка, учениця 7-В класу, безнадійно закохана у свого однокласника Вадима Кулаківського. Через нерозділене кохання вона порівнює себе з Русалонькою з однойменної казки Г. К. Андерсена. Від нього вона дізналася, що він живе з бабусею і що рід Кулаківських проклятий. Щоб завоювати його прихильність, дівчинка вирішує розслідувати прокляття роду й зняти його.
Тітка Сніжана мала вийти заміж. Софійка знайшла фото тітки з нареченим, на якому побачила здалеку постать незнайомого маленького хлопчика. Тримаючи в руках світлину, вона випадково залізла у велику стару шафу. Зі скрипом, що нагадував слово „коралі”, двері зачинилися, і Софійка опинилася саме в тому місці і в той час, коли закохані фотографувалися. Вона здогадалася, що шафа має чарівні властивості. Щоб повернутися в реальний час, дівчинка сказала слово „коралі” навпаки — „іларок” — і повернулася додому. Трохи згодом Софійка і Сніжана дізналися, що маленький хлопчик на фотографії — син Сніжаниного нареченого, який їй колись збрехав, що ніколи не був одружений і дітей не має.
Щоб побачитися з Вадимом, Софійка зайшла до нього додому. Поки його не було, бабуся показала дівчинці фотографію чоловіка з роду Кулахівських, від якого й почалося прокляття роду. Випадково Софійка цю світлину забрала додому.
Софійка загубила родове коралове намисто. Його знайти допоміг їй Софійчин ровесник Сашко, учень сусідньої школи. Він завжди намагався бути їй у пригоді в усьому. Завдяки Сашкові дівчинка довідалася, що корали вкрав Вадим Кулаківський, але він пояснив свої дії прокляттям, що тяжіє над ним. Намагаючись з'ясувати причини вчинків Вадима, Софійка зі старою фотографією в руках знову потрапляє в минуле до Гордія Кулаківського, Вадимового діда.
Анализ стихотворения С. А. Есенина «Мелколесье. Степь и дали» .
Это стихотворение – одно из многих у Есенина о родине, о возвращении странника после долгих скитаний на родину, что тоже является одним из любимых есенинских мотивов. К тому же в произведении явно выражена и тема дороги, традиционная для русских классиков (Пушкина, Лермонтова, Некрасова, Блока и других) .
Начинается оно описанием придорожного пейзажа, невзрачного, незатейливого:
Мелколесье. Степь и дали.
Свет луны во все концы.
Но этот простой русский пейзаж волнует сердце лирического героя, который отождествляется с самим автором:
Вот опять вдруг зарыдали
Разливные бубенцы.
(Одушевленность, олицетворение) .
По такой дороге, «неприглядной, да любимой навек,. .ездил много всякий русский человек» . Таким образом, этот пейзаж традиционен для средней полосы России, и показаны чувства каждого русского человека.
Поэт остро ощущает связь со своей малой родиной, со своими корнями:
У меня отец – крестьянин,
Ну, а я – крестьянский сын.
Вид «этой чахленькой местности» вызывает самые нежные, интимные чувства героя. Здесь проявляется еще один, довольно часто встречающийся мотив творчества поэта - одушевленность природы:
Тот, кто видел хоть однажды
Этот край и эту гладь,
Тот почти березке каждой
Ножку рад поцеловать.
Возвращение на Родину сразу же вызывает в памяти лирического героя звуки гармошки и частушечные напевы, в ритме которых и написано стихотворение. Использован 4-хстопный хорей – размер, характерный для частушек.
Это одно из последних стихотворений поэта, и в финальной части его – снова, как и в некоторых других предсмертных его стихах – сопряженность со своей судьбой: кабацким разгулом, может, даже предчувствие трагической гибели, опять-таки обычной для русского человека:
Эх, гармошка, смерть-отрава,
Знать, с того под этот вой
Не одна лихая слава
Пропадала трын-травой.
Композиция произведения основана на градации – постепенном нарастании чувства любви к родине.
Нужно обратить внимание на звуки, которые предлагает нам услышать поэт в этом стихотворении: рыдание разливных бубенцов, «звоны мерзлые осин» , частушки под венку и, наконец, вой «гармошки, смерть-отравы» .
Анализируя зто стихотворение, можно сделать вывод, что оно принадлежит к шедеврам есенинской лирики.
(Скорочено)
Розділи 1—10
Софійка, учениця 7-В класу, безнадійно закохана у свого однокласника Вадима Кулаківського. Через нерозділене кохання вона порівнює себе з Русалонькою з однойменної казки Г. К. Андерсена. Від нього вона дізналася, що він живе з бабусею і що рід Кулаківських проклятий. Щоб завоювати його прихильність, дівчинка вирішує розслідувати прокляття роду й зняти його.
Тітка Сніжана мала вийти заміж. Софійка знайшла фото тітки з нареченим, на якому побачила здалеку постать незнайомого маленького хлопчика. Тримаючи в руках світлину, вона випадково залізла у велику стару шафу. Зі скрипом, що нагадував слово „коралі”, двері зачинилися, і Софійка опинилася саме в тому місці і в той час, коли закохані фотографувалися. Вона здогадалася, що шафа має чарівні властивості. Щоб повернутися в реальний час, дівчинка сказала слово „коралі” навпаки — „іларок” — і повернулася додому. Трохи згодом Софійка і Сніжана дізналися, що маленький хлопчик на фотографії — син Сніжаниного нареченого, який їй колись збрехав, що ніколи не був одружений і дітей не має.
Щоб побачитися з Вадимом, Софійка зайшла до нього додому. Поки його не було, бабуся показала дівчинці фотографію чоловіка з роду Кулахівських, від якого й почалося прокляття роду. Випадково Софійка цю світлину забрала додому.
Софійка загубила родове коралове намисто. Його знайти допоміг їй Софійчин ровесник Сашко, учень сусідньої школи. Він завжди намагався бути їй у пригоді в усьому. Завдяки Сашкові дівчинка довідалася, що корали вкрав Вадим Кулаківський, але він пояснив свої дії прокляттям, що тяжіє над ним. Намагаючись з'ясувати причини вчинків Вадима, Софійка зі старою фотографією в руках знову потрапляє в минуле до Гордія Кулаківського, Вадимового діда.
Объяснение: надеюсь я так панела...
Это стихотворение – одно из многих у Есенина о родине, о возвращении странника после долгих скитаний на родину, что тоже является одним из любимых есенинских мотивов. К тому же в произведении явно выражена и тема дороги, традиционная для русских классиков (Пушкина, Лермонтова, Некрасова, Блока и других) .
Начинается оно описанием придорожного пейзажа, невзрачного, незатейливого:
Мелколесье. Степь и дали.
Свет луны во все концы.
Но этот простой русский пейзаж волнует сердце лирического героя, который отождествляется с самим автором:
Вот опять вдруг зарыдали
Разливные бубенцы.
(Одушевленность, олицетворение) .
По такой дороге, «неприглядной, да любимой навек,. .ездил много всякий русский человек» . Таким образом, этот пейзаж традиционен для средней полосы России, и показаны чувства каждого русского человека.
Поэт остро ощущает связь со своей малой родиной, со своими корнями:
У меня отец – крестьянин,
Ну, а я – крестьянский сын.
Вид «этой чахленькой местности» вызывает самые нежные, интимные чувства героя. Здесь проявляется еще один, довольно часто встречающийся мотив творчества поэта - одушевленность природы:
Тот, кто видел хоть однажды
Этот край и эту гладь,
Тот почти березке каждой
Ножку рад поцеловать.
Возвращение на Родину сразу же вызывает в памяти лирического героя звуки гармошки и частушечные напевы, в ритме которых и написано стихотворение. Использован 4-хстопный хорей – размер, характерный для частушек.
Это одно из последних стихотворений поэта, и в финальной части его – снова, как и в некоторых других предсмертных его стихах – сопряженность со своей судьбой: кабацким разгулом, может, даже предчувствие трагической гибели, опять-таки обычной для русского человека:
Эх, гармошка, смерть-отрава,
Знать, с того под этот вой
Не одна лихая слава
Пропадала трын-травой.
Композиция произведения основана на градации – постепенном нарастании чувства любви к родине.
Нужно обратить внимание на звуки, которые предлагает нам услышать поэт в этом стихотворении: рыдание разливных бубенцов, «звоны мерзлые осин» , частушки под венку и, наконец, вой «гармошки, смерть-отравы» .
Анализируя зто стихотворение, можно сделать вывод, что оно принадлежит к шедеврам есенинской лирики.