Объяснение: У драмі Бертольда Брехта "Матінка Кураж та її діти" втілені всі основні риси брехтівських п'єс — філософічність, жорстока логіка, нещадний аналіз, який співвідносний з умовним ігровим началом.
Під час Тридцятилітньої війни, яка була у XVII столітті, торговка Анна Фірлінч, яку за характер прозвали "Кураж", хоче нажитися на війні і їде у фургоні, який тягнуть її сини, слідом за військами. Вона знає, що може втратити все, але бажання розбагатіти сильніше.
Одного за одним матінка Кураж втрачає своїх дітей.
Старшого сина вбивають за мародерство, за яке раніше хвалили. Другий син, чесний, але не дуже розумний, гине через жадібність Анни — вона занадто довго торгувалася за його викуп. Німа донька Катрін була дуже доброю. Вона жаліла людей, які потерпали від війни, дітей, які залишилися без батьків і загинули, рятуючи від ворогів місто Галле.
Матінка Кураж так чи інакше по черзі зраджує своїх дітей. Та справи її ідуть добре, і вона величає війну — годувальницею, бо вважає, що про мораль добре говорити на ситий шлунок, а для голодного — шкідливо.
Взагалі-то вона, можливо, і непогана людина: весела, гарна хазяйка, по-народному поміркована. Вона може навіть комусь і до якщо це не буде дуже обтяжувати її кишеню. Але героїня чи то з власної волі, чи то тому, що так склалися обставини, поставлена в такі умови, коли найкращі людські якості приводять до трагічних наслідків. Вона пройшла через усе, але так нічому й не навчилася. У її свідомості все перевернуте з ніг на голову настільки, що вона бачить у війні не смерть, а життя. "Я не дам вам зробити так, щоб війна мені спротивилась! — говорить матінка Кураж. — Слабкі гинуть і в мирний час. Тільки війна краще, ніж мир, годує людей". Це та ж сама ідея, яку гітлерівці вкладали в голови простих німців під час Другої світової війни.
Розповідаючи про події XVII століття, Бертольд Брехт говорить про своїх сучасників, їхня ідейна сліпота, егоїзм приводять до влади гітлерівців. П'єса "Матінка Кураж та її діти" — про необхідність подолання своєї інерції, німоти, як зуміла це зробити Катрін, яка, намагаючись врятувати інших, гине сама.
Але матінка Кураж, навіть втративши все, не розуміє, де правда. У фіналі п'єси вона тягне сама свій віз, промовляючи: "Треба знову торгівлю налагоджувати". "Ей, захопіть і мене з собою", — кричить вона солдатам, які проходять мимо.
Бертольда Брехта часто звинувачували в тому, що його героїня так і не прозріла. Але письменник бачив своє завдання в тому, щоб заставити глядача дивитися і бачити. Брехт ставить питання про відповідальність простих людей за хід історії, за саме життя. Він наголошує на тому, що неможливо залишитися чистим, якщо йдеш на компроміс із совістю.
Матінка Кураж може бути метафоричним образом Німеччини 30-х років. Розпочинаючи війни, німці вірили, що можуть розбагатіти; втрачаючи своїх дітей у боях, вважали, що вони загинули за велику ідею. Через великі втрати пройшла ця країна, але, на відміну від Матінки Кураж, її народ зробив висновки. Хочеться вірити, що ніколи більше з німецької землі не виповзе триголовий змій війни.
Служили на соседних участках железной дороги два сторожа - Семен и Василий. Семен на жизнь не жаловался, работал на совесть. Василий во всех бедах винил кого не лень - богачей и начальство. В одну из ревизий начальнику на своего мастера, но тот его еще и по уху ударил. Поехал Василий в город справедливости искать, не нашел. Разворотил путь со зла, а Семен это увидел. Решил поезду сигнал подать, порезал руку, намочил платок в крови, да сильно порезал, сознание потерял. Василий это заметил, сигнал подал и признался.
Объяснение:
Или так
Семен Иванов служит сторожем на железной дороге. Он человек бывалый, но не слишком удачливый. Девять лет назад, в 1878 г., побывал на войне, воевал с турками. Ранен не был, но здоровье потерял.
Вернулся в родную деревню — хозяйство не задалось, сынишка умер, и поехали они с женой на новые места счастья искать. Не нашли.
Встретил Семен во время скитаний бывшего офицера своего полка. Тот признал Семена, посочувствовал и нашёл ему работу при железнодорожной станции, над которой начальствовал.
Получил Семен будку новую, дров сколько хочешь, огород, жалованье — и стали они с женой хозяйством обзаводиться. Работа Семену была не в тягость, и весь свой участок пути он держал в порядке.
Познакомился Семен и с соседом Василием, присматривавшим за смежным участком. Стали они, встречаясь на обходах, толковать.
Семен все свои беды да неудачи переносит стоически: «Не дал бог счастья». Василий же считает, что его жизнь так бедна, потому что на его труде наживаются другие — богачи и начальники, все они — кровопийцы и живодёры, и всех их он люто ненавидит.
Меж тем приезжает важная ревизия из Петербурга. Семен на своём участке все загодя в порядок привёл, его похвалили. А на участке Василия все иначе обернулось. Тот уже давно был в ссоре с дорожным мастером. По правилам, у этого мастера надо было просить разрешение на огород, а Василий пренебрёг, посадил капусту самовольно — тот и велел выкопать. Озлился Василий и решил на мастера большому начальнику. Да тот не только жалобы не принял, а на Василия же накричал и по лицу ударил.Бросил Василий будку на жену — и поехал в Москву искать управы теперь уже на этого начальника. Да, видно, не нашёл четыре дня, встретил Семен на обходе жену Василия, лицо от слез опухло, а разговаривать она с Семеном не пожелала.
Как раз в это время Семен пошёл в лес тальника нарезать: он из него дудки на продажу делал. Возвращаясь, около железнодорожной насыпи услышал странные звуки — будто железо об железо позвякивает. Подкрался поближе и видит: Василий поддел рельс ломом и путь разворотил. Увидел Семена — и прочь бежать.
Стоит Семен над развороченным рельсом и не знает, что делать. Голыми руками его на место не поставишь. Ключ и лом у Василия — но сколько не звал его Семен вернуться — не дозвался. Скоро должен идти пассажирский поезд.
«Вот на этом закруглении он с рельса и сойдёт, — думает Семен, — а насыпь высоченная, одиннадцать сажен, повалятся вниз вагоны, а там дети малые...» Бросился было Семен бегом в будку за инструментом, но понял, что не успеет. Побежал обратно — вон уже и свисток дальний слышен — скоро поезд.
Тут ему точно светом голову осветило. Снял семен шапку, вынул из неё платок, перекрестился, ударил себе в правую руку ножом повыше локтя, брызнула струя крови. Намочил он в ней свой платок, надел на палку (тальник, что из леса принёс, пригодился) — и поднял красный флаг — сигнал машинисту, что надо остановить поезд.
Но, видно, слишком глубоко поранил Семен руку — кровь хлещет не унимаясь, в глазах у него темнеет и только одна мысль в голове , Господи, пошли смену».
Не выдержал Семен и лишился сознания, упал на землю, но не упал флаг — другая рука подхватила его и высоко поднимает навстречу поезду. Машинист успевает затормозить, на насыпь выскакивают люди и видят человека в крови, лежащего без памяти, а рядом другого, с кровавой тряпкой в руке...
Это Василий. Он обводит собравшихся глазами и говорит: «Вяжите меня, я рельс отворотил».
ответ: Тримай
Объяснение: У драмі Бертольда Брехта "Матінка Кураж та її діти" втілені всі основні риси брехтівських п'єс — філософічність, жорстока логіка, нещадний аналіз, який співвідносний з умовним ігровим началом.
Під час Тридцятилітньої війни, яка була у XVII столітті, торговка Анна Фірлінч, яку за характер прозвали "Кураж", хоче нажитися на війні і їде у фургоні, який тягнуть її сини, слідом за військами. Вона знає, що може втратити все, але бажання розбагатіти сильніше.
Одного за одним матінка Кураж втрачає своїх дітей.
Старшого сина вбивають за мародерство, за яке раніше хвалили. Другий син, чесний, але не дуже розумний, гине через жадібність Анни — вона занадто довго торгувалася за його викуп. Німа донька Катрін була дуже доброю. Вона жаліла людей, які потерпали від війни, дітей, які залишилися без батьків і загинули, рятуючи від ворогів місто Галле.
Матінка Кураж так чи інакше по черзі зраджує своїх дітей. Та справи її ідуть добре, і вона величає війну — годувальницею, бо вважає, що про мораль добре говорити на ситий шлунок, а для голодного — шкідливо.
Взагалі-то вона, можливо, і непогана людина: весела, гарна хазяйка, по-народному поміркована. Вона може навіть комусь і до якщо це не буде дуже обтяжувати її кишеню. Але героїня чи то з власної волі, чи то тому, що так склалися обставини, поставлена в такі умови, коли найкращі людські якості приводять до трагічних наслідків. Вона пройшла через усе, але так нічому й не навчилася. У її свідомості все перевернуте з ніг на голову настільки, що вона бачить у війні не смерть, а життя. "Я не дам вам зробити так, щоб війна мені спротивилась! — говорить матінка Кураж. — Слабкі гинуть і в мирний час. Тільки війна краще, ніж мир, годує людей". Це та ж сама ідея, яку гітлерівці вкладали в голови простих німців під час Другої світової війни.
Розповідаючи про події XVII століття, Бертольд Брехт говорить про своїх сучасників, їхня ідейна сліпота, егоїзм приводять до влади гітлерівців. П'єса "Матінка Кураж та її діти" — про необхідність подолання своєї інерції, німоти, як зуміла це зробити Катрін, яка, намагаючись врятувати інших, гине сама.
Але матінка Кураж, навіть втративши все, не розуміє, де правда. У фіналі п'єси вона тягне сама свій віз, промовляючи: "Треба знову торгівлю налагоджувати". "Ей, захопіть і мене з собою", — кричить вона солдатам, які проходять мимо.
Бертольда Брехта часто звинувачували в тому, що його героїня так і не прозріла. Але письменник бачив своє завдання в тому, щоб заставити глядача дивитися і бачити. Брехт ставить питання про відповідальність простих людей за хід історії, за саме життя. Він наголошує на тому, що неможливо залишитися чистим, якщо йдеш на компроміс із совістю.
Матінка Кураж може бути метафоричним образом Німеччини 30-х років. Розпочинаючи війни, німці вірили, що можуть розбагатіти; втрачаючи своїх дітей у боях, вважали, що вони загинули за велику ідею. Через великі втрати пройшла ця країна, але, на відміну від Матінки Кураж, її народ зробив висновки. Хочеться вірити, що ніколи більше з німецької землі не виповзе триголовий змій війни.
Служили на соседних участках железной дороги два сторожа - Семен и Василий. Семен на жизнь не жаловался, работал на совесть. Василий во всех бедах винил кого не лень - богачей и начальство. В одну из ревизий начальнику на своего мастера, но тот его еще и по уху ударил. Поехал Василий в город справедливости искать, не нашел. Разворотил путь со зла, а Семен это увидел. Решил поезду сигнал подать, порезал руку, намочил платок в крови, да сильно порезал, сознание потерял. Василий это заметил, сигнал подал и признался.
Объяснение:
Или так
Семен Иванов служит сторожем на железной дороге. Он человек бывалый, но не слишком удачливый. Девять лет назад, в 1878 г., побывал на войне, воевал с турками. Ранен не был, но здоровье потерял.
Вернулся в родную деревню — хозяйство не задалось, сынишка умер, и поехали они с женой на новые места счастья искать. Не нашли.
Встретил Семен во время скитаний бывшего офицера своего полка. Тот признал Семена, посочувствовал и нашёл ему работу при железнодорожной станции, над которой начальствовал.
Получил Семен будку новую, дров сколько хочешь, огород, жалованье — и стали они с женой хозяйством обзаводиться. Работа Семену была не в тягость, и весь свой участок пути он держал в порядке.
Познакомился Семен и с соседом Василием, присматривавшим за смежным участком. Стали они, встречаясь на обходах, толковать.
Семен все свои беды да неудачи переносит стоически: «Не дал бог счастья». Василий же считает, что его жизнь так бедна, потому что на его труде наживаются другие — богачи и начальники, все они — кровопийцы и живодёры, и всех их он люто ненавидит.
Меж тем приезжает важная ревизия из Петербурга. Семен на своём участке все загодя в порядок привёл, его похвалили. А на участке Василия все иначе обернулось. Тот уже давно был в ссоре с дорожным мастером. По правилам, у этого мастера надо было просить разрешение на огород, а Василий пренебрёг, посадил капусту самовольно — тот и велел выкопать. Озлился Василий и решил на мастера большому начальнику. Да тот не только жалобы не принял, а на Василия же накричал и по лицу ударил.Бросил Василий будку на жену — и поехал в Москву искать управы теперь уже на этого начальника. Да, видно, не нашёл четыре дня, встретил Семен на обходе жену Василия, лицо от слез опухло, а разговаривать она с Семеном не пожелала.
Как раз в это время Семен пошёл в лес тальника нарезать: он из него дудки на продажу делал. Возвращаясь, около железнодорожной насыпи услышал странные звуки — будто железо об железо позвякивает. Подкрался поближе и видит: Василий поддел рельс ломом и путь разворотил. Увидел Семена — и прочь бежать.
Стоит Семен над развороченным рельсом и не знает, что делать. Голыми руками его на место не поставишь. Ключ и лом у Василия — но сколько не звал его Семен вернуться — не дозвался. Скоро должен идти пассажирский поезд.
«Вот на этом закруглении он с рельса и сойдёт, — думает Семен, — а насыпь высоченная, одиннадцать сажен, повалятся вниз вагоны, а там дети малые...» Бросился было Семен бегом в будку за инструментом, но понял, что не успеет. Побежал обратно — вон уже и свисток дальний слышен — скоро поезд.
Тут ему точно светом голову осветило. Снял семен шапку, вынул из неё платок, перекрестился, ударил себе в правую руку ножом повыше локтя, брызнула струя крови. Намочил он в ней свой платок, надел на палку (тальник, что из леса принёс, пригодился) — и поднял красный флаг — сигнал машинисту, что надо остановить поезд.
Но, видно, слишком глубоко поранил Семен руку — кровь хлещет не унимаясь, в глазах у него темнеет и только одна мысль в голове , Господи, пошли смену».
Не выдержал Семен и лишился сознания, упал на землю, но не упал флаг — другая рука подхватила его и высоко поднимает навстречу поезду. Машинист успевает затормозить, на насыпь выскакивают люди и видят человека в крови, лежащего без памяти, а рядом другого, с кровавой тряпкой в руке...
Это Василий. Он обводит собравшихся глазами и говорит: «Вяжите меня, я рельс отворотил».