На Алтае, в устье реки Ини, жил богатырь Сартакпай. Коса у него до земли, брови — точно густой кустарник. Мускулы твердые, как нарост на березе, хоть чашки из них режь.
Когда он охотился, еще ни одной птице не доводилось над его головой пролететь. Он стрелял без промаха.
Быстро бегущих оленей, осторожную кабаргу бил метко. На медведя, на барса он ходил один, крепко держа в руке свою трехпудовую пику с девятигранным наконечником.
Не пустовали его охотничьи мешки-арчимаки, к седлу всегда была приторочена свежая дичь.
Сын Сартакпая, Адучи-мерген, издалека услыхав мерный топот черного иноходца, выбегал встречать отца.
Сноха Оймок готовила старику восемнадцать разных кушаний из дичи, девять вкусных напитков из молока.
Но не был счастлив, не был весел прославленный богатырь Сартакпай. Днем и ночью слышал он плач зажатых камнями алтайских рек. Напрасно бросались они с камня на камень. Не под силу было им одолеть твердые горные кряжи. Брызги воды висели на камнях, как слезы. Горько было Сартакпаю смотреть на слезы алтайских рек, устал он слушать их немолчный стон. И задумал старик пробить алтайским водам дорогу к Ледовитому океану.
Позвал он своего сына:
— Ты, Адучи-мерген сынок, иди к Белухе-горе, поищи пути-дороги для Катуни-реки. Сам я отправлюсь на восток к озеру Улукёль.
Приехал Сартакпай к озеру, спешился, коня в траву пустил, сам на левое колено пал, указательным пальцем правой руки тронул берег Улукёля, и следом за его пальцем потекла река Чулышман. С веселой песней побежали к Чулышману все попутные ручейки и речки, все звонкие ключи и неслышные подземные воды.
Мій улюблений куточок природи знаходиться просто перед нашим будинком. Це палісадник — невеликий обгороджений садок. Розбив його один з мешканців нашого будинку, Віктор Іванович. Щодня його можна було бачити в цьому палісаднику. Він доглядав за вишневими деревами, які щедро плодоносили, яблунями, абрикосовими деревами. Є в палісаднику і ягідні кущі. Тут ростуть і звичайні дерева: липа і горобина. І немає вільного клаптика землі, не рахуючи стежин. Просто до невеликого фарбованого ослона тягнеться квіткова грядка. Огорожа палісадника нехитра. Вона зроблена із сухих гілок дерев. Згодом Віктор Іванович уздовж всієї огорожі посадив дикий виноград, і невдовзі за живоплотом важко було розгледіти людину. Можливо, через цю огорожу ми не відразу звернули увагу на те, що Віктор Іванович перестав там з'являтися. Від сусідів довідалися, що він занедужав і його відвезли до лікарні.
Одного разу увечері я зайшов у палісадник, присів на ослін. Мені здалося, що от-от скрипне хвіртка і увійде Віктор Іванович. Цей куточок природи відкрився мені з іншого боку. Всюди відчувалася турботлива рука літньої людини. Кожне дерево, у тому числі липа і горобина, акуратно обкопані. Між квітами на грядці жодної травинки. Коли одні квіти закриваються на ніч, інші розпускають свої пелюстки.
Объяснение:
На Алтае, в устье реки Ини, жил богатырь Сартакпай. Коса у него до земли, брови — точно густой кустарник. Мускулы твердые, как нарост на березе, хоть чашки из них режь.
Когда он охотился, еще ни одной птице не доводилось над его головой пролететь. Он стрелял без промаха.
Быстро бегущих оленей, осторожную кабаргу бил метко. На медведя, на барса он ходил один, крепко держа в руке свою трехпудовую пику с девятигранным наконечником.
Не пустовали его охотничьи мешки-арчимаки, к седлу всегда была приторочена свежая дичь.
Сын Сартакпая, Адучи-мерген, издалека услыхав мерный топот черного иноходца, выбегал встречать отца.
Сноха Оймок готовила старику восемнадцать разных кушаний из дичи, девять вкусных напитков из молока.
Но не был счастлив, не был весел прославленный богатырь Сартакпай. Днем и ночью слышал он плач зажатых камнями алтайских рек. Напрасно бросались они с камня на камень. Не под силу было им одолеть твердые горные кряжи. Брызги воды висели на камнях, как слезы. Горько было Сартакпаю смотреть на слезы алтайских рек, устал он слушать их немолчный стон. И задумал старик пробить алтайским водам дорогу к Ледовитому океану.
Позвал он своего сына:
— Ты, Адучи-мерген сынок, иди к Белухе-горе, поищи пути-дороги для Катуни-реки. Сам я отправлюсь на восток к озеру Улукёль.
Приехал Сартакпай к озеру, спешился, коня в траву пустил, сам на левое колено пал, указательным пальцем правой руки тронул берег Улукёля, и следом за его пальцем потекла река Чулышман. С веселой песней побежали к Чулышману все попутные ручейки и речки, все звонкие ключи и неслышные подземные воды.
Мій улюблений куточок природи знаходиться просто перед нашим будинком. Це палісадник — невеликий обгороджений садок. Розбив його один з мешканців нашого будинку, Віктор Іванович. Щодня його можна було бачити в цьому палісаднику. Він доглядав за вишневими деревами, які щедро плодоносили, яблунями, абрикосовими деревами. Є в палісаднику і ягідні кущі. Тут ростуть і звичайні дерева: липа і горобина. І немає вільного клаптика землі, не рахуючи стежин. Просто до невеликого фарбованого ослона тягнеться квіткова грядка. Огорожа палісадника нехитра. Вона зроблена із сухих гілок дерев. Згодом Віктор Іванович уздовж всієї огорожі посадив дикий виноград, і невдовзі за живоплотом важко було розгледіти людину. Можливо, через цю огорожу ми не відразу звернули увагу на те, що Віктор Іванович перестав там з'являтися. Від сусідів довідалися, що він занедужав і його відвезли до лікарні.
Одного разу увечері я зайшов у палісадник, присів на ослін. Мені здалося, що от-от скрипне хвіртка і увійде Віктор Іванович. Цей куточок природи відкрився мені з іншого боку. Всюди відчувалася турботлива рука літньої людини. Кожне дерево, у тому числі липа і горобина, акуратно обкопані. Між квітами на грядці жодної травинки. Коли одні квіти закриваються на ніч, інші розпускають свої пелюстки.