Прочитайте историю до конца и ответьте на вопросы: 1. Что случилось с Самсоном Выриным? 2. Какая дама пришла на могилу Хранителя? 3. Какие чувства испытывает главный герой, когда я лежал на могиле отца?
ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Роман Александра Сергеевича Пушкина «Дубровский» является обличительным противопоставлением чести обману, помещичьей власти крепостному бесправию, разгульного прожигания жизни бедняцкому существованию. Несправедливость Пушкин воплотил в образ Троекурова все пороки дворянской знати. Подлый обман считался нормой среди таких богачей. Руководствоваться высокими моральными принципами считалось низшим занятием, уделом слабых мира сего. Троекуров был неуправляемым в своих деспотических наклонностях и бесконечных издевательствах не только над своими крестьянами, но и над гостями, равными ему по сословию и рангу. Власть денег закрывала рты всем недовольным. Такое явление привычно для хода истории многих государств. Не ново оно и для России. Автор описывает сложившуюся ситуацию, применяя такие слова, обороты, сравнения и выбирая сюжеты так, что читателю становится ясно: писатель с большим сочувствием относится к униженной бесчинством стороне. Отчетливо прослеживается пушкинская ирония по поводу беспредела, учиняемого Троекуровым, то бишь барской знатью вообще. Мастерски сравнивает автор жизнь крестьян с собачьей долей. В то время, когда люди голодают и бедствуют из-за жадности и подлости помещика, его собаки получают вкуснейшую еду, медицинскую уход, не знают что такое холод и скитания. Защитники Прототипом Троекурова выступает Дубровский-старший. Он рассудителен, честен, порядочен и справедлив. Но преданность высоким идеалам оказывается слабее звона монет и Троекуров незаконно получает имение Дубровского в свои владения. Несправедливость и обман снова торжествуют. Крестьяне не хотят страшной участи, но боятся высказать вслух свои протесты. Море людских жизней становится все менее спокойным, предвещая грядущую бурю. Самой большой волной, набежавшей на помещичьи берега, стал обманутый наследник Владимир Дубровский. Все народное негодование выплеснулось в его мести Троекурову. Автор вложил в образ Владимира романтические черты и высокоморальные принципы. Автор идеализирует Дубровского, проводя невидимую параллель между его образом и надеждой на светлое будущее, на лучшую участь русского народа. Пушкин подводит повествование к победе добра над злом, ликованию справедливости и процветанию честности среди отношений в обществе. Он оставляет лазейку для возвращения поборников справедливости, дав возможность Дубровскому и товарищам исчезнуть, избежав наказания.
ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Несправедливость
Пушкин воплотил в образ Троекурова все пороки дворянской знати. Подлый обман считался нормой среди таких богачей. Руководствоваться высокими моральными принципами считалось низшим занятием, уделом слабых мира сего.
Троекуров был неуправляемым в своих деспотических наклонностях и бесконечных издевательствах не только над своими крестьянами, но и над гостями, равными ему по сословию и рангу. Власть денег закрывала рты всем недовольным.
Такое явление привычно для хода истории многих государств. Не ново оно и для России. Автор описывает сложившуюся ситуацию, применяя такие слова, обороты, сравнения и выбирая сюжеты так, что читателю становится ясно: писатель с большим сочувствием относится к униженной бесчинством стороне. Отчетливо прослеживается пушкинская ирония по поводу беспредела, учиняемого Троекуровым, то бишь барской знатью вообще.
Мастерски сравнивает автор жизнь крестьян с собачьей долей. В то время, когда люди голодают и бедствуют из-за жадности и подлости помещика, его собаки получают вкуснейшую еду, медицинскую уход, не знают что такое холод и скитания.
Защитники
Прототипом Троекурова выступает Дубровский-старший. Он рассудителен, честен, порядочен и справедлив. Но преданность высоким идеалам оказывается слабее звона монет и Троекуров незаконно получает имение Дубровского в свои владения. Несправедливость и обман снова торжествуют.
Крестьяне не хотят страшной участи, но боятся высказать вслух свои протесты. Море людских жизней становится все менее спокойным, предвещая грядущую бурю. Самой большой волной, набежавшей на помещичьи берега, стал обманутый наследник Владимир Дубровский. Все народное негодование выплеснулось в его мести Троекурову.
Автор вложил в образ Владимира романтические черты и высокоморальные принципы. Автор идеализирует Дубровского, проводя невидимую параллель между его образом и надеждой на светлое будущее, на лучшую участь русского народа.
Пушкин подводит повествование к победе добра над злом, ликованию справедливости и процветанию честности среди отношений в обществе. Он оставляет лазейку для возвращения поборников справедливости, дав возможность Дубровскому и товарищам исчезнуть, избежав наказания.