Совсем недавно я прочитала поэму Николая Алексеевича Некрасова «Русские женщины». Мне кажется, что это одно из самых лучших произведений автора.
Эта поэма о настоящих русских женщинах, которые богаты сердцем и душой, которые могут любить так, как никто другой. В поэме повествуется о женщинах, которые готовы пройти всё, что им предначертано, чтобы встретиться со своими мужьями-декабристами, сосланными в Сибирь. Жёны их не жалели ни о чём, ни об оставленном богатстве, ни о детях, которые остались сиротами.
Действие происходит в 1826 году, когда после восстания декабристов 1825 года, участники были сосланы на каторжные работы в Сибирь. За многими из них добровольно последовали их жёны. Одной из них и была княгиня Волконская.
На меня произвело впечатление то, что Волконская смогла оставить своего малютку сына, хотя не хотела. Но она сделала это, потому что боялась его упрёков в будущем, что не отца.
Из всех действующих лиц мне понравилась сама Маша Волконская. Она была очень сильная выносливая женщина. Не каждый из нас выдержит столь долгий и мучительный путь, расставание с близкими людьми и беззаботной жизнью.
В моей памяти остался момент, в котором Маша встречается с самим Александром Сергеевичем Пушкиным. Мне показалось это очень необычным. Некрасов не ошибся с этой задумкой, потому что это добавило поэме свою изюминку. Согласитесь, читаешь произведение Некрасова, а тут встречаешь эпизод с Пушкиным. Очень интересно.
Читая поэму, я много раз спрашивала себя: «Ну неужели любовь может быть настолько сильна?» И поняла, что порой чувства любви, испытываемые к мужу, могут быть сильнее материнских.
Это гениальное произведение надолго останется в моей памяти. Пусть даже маленькие отрывки, но я их запомню на всю жизнь
Якийсь лікар (від імені якого й ведеться розповідь) знайомиться з інженером Ананьєвим і студентом фон Штенбергом, і стає свідком їх спору. Предмет дискусії – песимізм, якому серед багатьох молодих людей схильний Штенберг. Мовляв, якщо всі до єдиного результати людської діяльності рано чи пізно, але неминуче будуть з часом стерті з лиця землі, то навіщо взагалі докладати які б то не було зусилля? Навіщо до чого-небудь прагнути, навіщо чогось досягати, якщо так чи інакше, а все одно все піде прахом? Інженер Ананьїв – життєрадісний чоловік – з запалом викриває подібний лад думок. Інженер знає, про що говорить. Він сам в молодості протягом декількох років перебував у полоні цього гнітючого світогляду, і за ці роки не став, за його власним визнанням, ні на йоту розумніше, благородніше або чистіше. Все в його житті перемінив, здавалося б, незначний випадок, про який Ананьєв докладно розповідає (а швидше за все бреше від початку до фінішу, як сивий мерин) лікарю і студенту. “Одного разу, коли йшов сильний дощ, незабаром після закінчення університетського курсу в столиці молодий Микола Ананьїв відправився відпочивати на Кавказ. По дорозі він зупинився ненадовго в приморському місті, в якому колись народився і виріс. Прогулюючись по набережній, він випадково зустрів жінку, яка здалася йому знайомою. Не без зусиль Микола упізнав в ній колишню юну гімназистку, в яку був свого часу закоханий. Він відразу згадав не лише її ім’я, але і прізвисько – Кисонька, яке дали їй за незвичайну подібність з котеням”
Эта поэма о настоящих русских женщинах, которые богаты сердцем и душой, которые могут любить так, как никто другой. В поэме повествуется о женщинах, которые готовы пройти всё, что им предначертано, чтобы встретиться со своими мужьями-декабристами, сосланными в Сибирь. Жёны их не жалели ни о чём, ни об оставленном богатстве, ни о детях, которые остались сиротами.
Действие происходит в 1826 году, когда после восстания декабристов 1825 года, участники были сосланы на каторжные работы в Сибирь. За многими из них добровольно последовали их жёны. Одной из них и была княгиня Волконская.
На меня произвело впечатление то, что Волконская смогла оставить своего малютку сына, хотя не хотела. Но она сделала это, потому что боялась его упрёков в будущем, что не отца.
Из всех действующих лиц мне понравилась сама Маша Волконская. Она была очень сильная выносливая женщина. Не каждый из нас выдержит столь долгий и мучительный путь, расставание с близкими людьми и беззаботной жизнью.
В моей памяти остался момент, в котором Маша встречается с самим Александром Сергеевичем Пушкиным. Мне показалось это очень необычным. Некрасов не ошибся с этой задумкой, потому что это добавило поэме свою изюминку. Согласитесь, читаешь произведение Некрасова, а тут встречаешь эпизод с Пушкиным. Очень интересно.
Читая поэму, я много раз спрашивала себя: «Ну неужели любовь может быть настолько сильна?» И поняла, что порой чувства любви, испытываемые к мужу, могут быть сильнее материнских.
Это гениальное произведение надолго останется в моей памяти. Пусть даже маленькие отрывки, но я их запомню на всю жизнь
Объяснение:
Якийсь лікар (від імені якого й ведеться розповідь) знайомиться з інженером Ананьєвим і студентом фон Штенбергом, і стає свідком їх спору. Предмет дискусії – песимізм, якому серед багатьох молодих людей схильний Штенберг. Мовляв, якщо всі до єдиного результати людської діяльності рано чи пізно, але неминуче будуть з часом стерті з лиця землі, то навіщо взагалі докладати які б то не було зусилля? Навіщо до чого-небудь прагнути, навіщо чогось досягати, якщо так чи інакше, а все одно все піде прахом? Інженер Ананьїв – життєрадісний чоловік – з запалом викриває подібний лад думок. Інженер знає, про що говорить. Він сам в молодості протягом декількох років перебував у полоні цього гнітючого світогляду, і за ці роки не став, за його власним визнанням, ні на йоту розумніше, благородніше або чистіше. Все в його житті перемінив, здавалося б, незначний випадок, про який Ананьєв докладно розповідає (а швидше за все бреше від початку до фінішу, як сивий мерин) лікарю і студенту. “Одного разу, коли йшов сильний дощ, незабаром після закінчення університетського курсу в столиці молодий Микола Ананьїв відправився відпочивати на Кавказ. По дорозі він зупинився ненадовго в приморському місті, в якому колись народився і виріс. Прогулюючись по набережній, він випадково зустрів жінку, яка здалася йому знайомою. Не без зусиль Микола упізнав в ній колишню юну гімназистку, в яку був свого часу закоханий. Він відразу згадав не лише її ім’я, але і прізвисько – Кисонька, яке дали їй за незвичайну подібність з котеням”