Ми з Валею витівники. Ми завжди витіваємо якісь забави. Одного разу ми читали казку «Троє поросят». А тоді почали забавлятися. Спочатку ми бігали по кімнаті, стрибали і кричали: — А я вовка не боюсь! Потім мама пішла до крамниці, а Валя сказала: — Давай, Петрику, зробимо собі хатку, як у тих поросят, що в казці. Ми стягли з ліжка ковдру й завісили нею стіл. Ось і вийшла хатка. Ми залізли в неї, а там темно-темно! Валя каже: — От і добре, що у нас своя хатка! Ми завжди будемо тут жити і нікого до себе не пустимо; а якщо сірий вовк прийде, ми його проженемо. Я кажу: — Шкода, що в нас у хатці нема вікон, дуже темно! — Нічого, — каже Валя. — Адже в поросят хатки бувають без вікон. Я питаю: — А ти мене бачиш? — Ні. А ти мене? — І я, — кажу, — ні. Я навіть себе не бачу. Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною. — Чого ти? — питає. — Мене, — кажу, — хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк? Валя злякалась і бігом із кімнати. Я — за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили. — Давай, — кажу, — двері тримати, щоб він не одчинив. Тримали ми двері, тримали. Валя й каже: — Може, там нікого нема? Я кажу: — А хто ж тоді мене за ногу торкав? — Це я, — каже Валя, — я хотіла знати, де ти. — Чого ж ти раніше не сказала? — Я, — каже, — злякалась. Ти мене злякав. Відчинили двері. У кімнаті нікого нема. А до столу підійти однак боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе! Я кажу: — Піди зніми ковдру. А Валя каже: — Ні, ти піди! Я кажу: — Там же нікого нема. — А може, є! Я підкрався навшпиньках до столу, смикнув за край ковдри ї бігом до дверей. Ковдра впала, а під столом нікого нема. Ми зраділи. Хотіли полагодити хатку, тільки Валя каже: — А що як знову хтось за ногу схопить! Так і не гралися більше в «троє поросят».
Одного разу ми читали казку «Троє поросят». А тоді почали забавлятися. Спочатку ми бігали по кімнаті, стрибали і кричали:
— А я вовка не боюсь!
Потім мама пішла до крамниці, а Валя сказала:
— Давай, Петрику, зробимо собі хатку, як у тих поросят, що в казці.
Ми стягли з ліжка ковдру й завісили нею стіл. Ось і вийшла хатка. Ми залізли в неї, а там темно-темно!
Валя каже:
— От і добре, що у нас своя хатка! Ми завжди будемо тут жити і нікого до себе не пустимо; а якщо сірий вовк прийде, ми його проженемо.
Я кажу:
— Шкода, що в нас у хатці нема вікон, дуже темно!
— Нічого, — каже Валя. — Адже в поросят хатки бувають без вікон.
Я питаю:
— А ти мене бачиш?
— Ні. А ти мене?
— І я, — кажу, — ні. Я навіть себе не бачу.
Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною.
— Чого ти? — питає.
— Мене, — кажу, — хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк?
Валя злякалась і бігом із кімнати. Я — за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили.
— Давай, — кажу, — двері тримати, щоб він не одчинив.
Тримали ми двері, тримали.
Валя й каже:
— Може, там нікого нема?
Я кажу:
— А хто ж тоді мене за ногу торкав?
— Це я, — каже Валя, — я хотіла знати, де ти.
— Чого ж ти раніше не сказала?
— Я, — каже, — злякалась. Ти мене злякав.
Відчинили двері. У кімнаті нікого нема. А до столу підійти однак боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе!
Я кажу:
— Піди зніми ковдру.
А Валя каже:
— Ні, ти піди!
Я кажу:
— Там же нікого нема.
— А може, є!
Я підкрався навшпиньках до столу, смикнув за край ковдри ї бігом до дверей. Ковдра впала, а під столом нікого нема. Ми зраділи. Хотіли полагодити хатку, тільки Валя каже:
— А що як знову хтось за ногу схопить!
Так і не гралися більше в «троє поросят».