Родился в местечке Бенякони. Получил традиционное еврейское религиозное воспитание в хедерах и ешиботах. Только в 18 лет приобщился к светской культуре, начал писать стихи на русском, польском, идише, иврите. Развившееся к тому времени еврейское рабочее движение захватило его: он стал активным членом «Бунда», редактировал ряд изданий последнего. В 1899 г. был арестован за перевозку нелегальной литературы. В 1901 Вайтер отбывал заключение в Бутырской тюрьме, в 1902—1904 и 1912—1915 был в ссылке. Вайтер (партийная кличка «товарищ Арон») сыграл большую роль в революционных событиях в Вильно в октябре 1905 г.
После поражения революции 1905 г. Вайтер пережил разочарование в социалистических идеях и посвятил себя преимущественно драматургии. В пьесах «На заре» (идиш «Фартог»), «В огне» (идиш «Ин фаер») и в особенности «Немой» (идиш «Дер штумер») Вайтер приветствовал возвращение к синагоге еврейской интеллигенции, разочарованной в революции, и утверждал национально-религиозный быт. Драмы Вайтера, организованный им сообща с Шмуэлем Нигером и Шмарье Гореликом журнал «Литерарише монатшрифтн» («Literarische Monatschriften», Вильно), его программная статья «Тоска по гениальности», где он пытался доказать, что еврейский гений преимущественно — гений религиозной мысли, — все это являлось оформлением сознания националистически настроенной еврейской интеллигенции в годы реакции.
Вайтер, в произведениях которого публицистика превалировала над художественным творчеством, сыграл значительную роль в утверждении модернизма в еврейской литературе. В годы своей последней ссылки он начал роман «У шамана» (не закончен, опубликован в 1920), и перевёл «Детство» Максима Горького на идиш.
После Февральской революции Вайтер много ездил по России, жил в Петрограде, Нижнем Новгороде, Минске, Бобруйске. После взятия Красной Армией Вильнюса возглавил новосозданное еврейское издательство. Вскоре после того, как Вильнюс был занят польскими войсками в апреле 1919 года, был убит во время погрома.
Был похоронен на еврейском кладбище на Заречьи, по левую сторону нынешней улицы Оланду. При ликвидации этого кладбища в начале 1960-х годов останки Вайтера, вместе с прахом писателя и учёного Самуила Иосифа Финна (Шмуэль Иосеф Финн), был перенесён в 1963 году на новое еврейское кладбище в Шяшкине. В 1991 году на средства городского самоуправления был установлен памятный камень с их именами[1].
Статья основана на материалах Литературной энциклопедии 1929—1939.'В статье использован текст Исаака Нусинова, перешедший в общественное достояние.
(1809-1849) американський письменник, новеліст, поет, критик. на долю його випали нелегкі життєві випробування: народився в сім'ї бродячих акторів, рано втратив батьків, його взяла на виховання багата родина, але щастя було недовгим. характери нового батька і чужого сина не співпадали і зрештою едгар змушений був покинути забезпечену родину і поневірятися. з 1828 до 1831 року по друкується, видає три поетичні збірки, але успіху вони не мають. від голоду його рятує премія, якою його нагородили у конкурсі на краще оповідання. це був "рукопис, знайдений у пляшці". до 1840 року у едгара по вже два томи новел, 1845 року виходить збірка "ворон та інші вірші". злидні, нещастя не полишають по, але в останні роки свого життя він творить поетичні шедеври: "дзвони", "аннабел лі" (1849). поезія в. по - це романтизм у поєднанні з символізмом. улюблена тема поета - природа, яка приховує найпотаємніші відтінки буття. звичайно, поет торкається і вічних тем - кохання і смерті. у по особливе розуміння кохання: почуття завжди платонічне, піднесене, жінка стає символічним образом чогось недосяжного і прекрасного. згадка про передчасно померлу кохану є у віршах і про кохання, і про смерть. відчутно звучать ці мотиви в поезіях "крук", "аннабел лі", "улялюм". науково-фантастичні новели едгара по - це дивовижний сплав комічного і трагічного, поєднання високої ерудиції з захопливим сюжетом. едгар по завоював славу письменника-інтелектуала. усього по написав 64 оповідання. найвідоміші з них: "падіння дому ашерів" (1839), "ділова людина" (1840), "золотий жук" (1843), "чорний кіт" (1843) та інші. по започаткував новий літературний жанр - детектив ("убивство на вулиці морг", "таємниця марі роже"). образ головного героя в оповіданні е. по "золотий жук" розповідь починається з деякої таємничості і неординарності в описі як головного героя, невдахи вільяма леграна, що втратив своє багатство, так і місцевості, де він проживав. протягом усієї оповіді автор тримає читача в напрузі, не розкриваючи особистості свого героя. дійсно, на перший погляд, перед нами встає образ людини, що потерпіла життєве фіаско і втекла від суспільного презирства на безлюдний острів. більш того, реакція леграна на "золотого" жука, знайденого ним для колекції, свідчить про дивацтво цієї людини, що межує з божевіллям. із самого початку, як автор, що веде оповідання від першої особи, так і негр на ім'я юпітер, позаочі вважали "масу білла" не зовсім нормальною людиною, проявляючи, однак, при цьому максимум терпіння і поваги до нещасливого потомственого гугенота. автор так описує цю загадкову людину: "багато що в характері самітника вселяло цікавість і повагу. я побачив, що він добре освічений і наділений незвичайними здібностями, але разом з тим він заражений мізантропією і страждає від хворобливого стану розуму, поринаючи поперемінно то у захват, то в похмурість". критичність ситуації зростає в той момент, коли автор одержує листа від леграна з запрошенням прийти до нього у важливій справі, і чує тривожні відгуки юпітера про свого пана. події, що відбуваються після цього, остаточно переконують оповідача у тому, що його друг одержимий манією скарбошукацтва. "подібні манії можуть легко підштовхнути до божевілля нестійкий розум, особливо якщо вони знаходять собі поживу в таємних прагненнях душі", - вважав тоді автор оповідання. тільки занепокоєння за свого друга спонукає автора разом з юпітером леграна в пошуках скарбів. потім дії леграна, що на перший погляд межують з божевіллям, змушують супутників зупиняти його й умовляти повернутися додому, однак надзвичайна твердість і завзятість вільяма стали цьому перешкодою. однак, після того, як коштовності, в існування яких так твердо вірив легран, нарешті були знайдені, перед читачем зненацька розкривається сила і багатство характеру героя твору едгара по. коли легран крок за кроком описує шлях, який привів його до успіху, ми, бачимо чітку послідовність у розшифровуванні піратського послання і пошукові орієнтирів, зазначених у ньому. тут можна побачити непохитну волю до успіху, яка була помилково прийнята за одержимість. крім того, вражає терпіння, виявлене леграном стосовно свого "здорового", скептично налаштованого і надмірно самовпевненого друга. наступні рядки розповіді дозволяють розкрити в особистості вільяма також витончене почуття гумору, виражене м'якою іронією на адресу автора, коли той запитав про роль жука в пошуках скарбу: "ваші натяки на те, що я не в собі, розсердили мене, і я вирішив відплатити вам маленькою містифікацією в моєму смаку".
Родился в местечке Бенякони. Получил традиционное еврейское религиозное воспитание в хедерах и ешиботах. Только в 18 лет приобщился к светской культуре, начал писать стихи на русском, польском, идише, иврите. Развившееся к тому времени еврейское рабочее движение захватило его: он стал активным членом «Бунда», редактировал ряд изданий последнего. В 1899 г. был арестован за перевозку нелегальной литературы. В 1901 Вайтер отбывал заключение в Бутырской тюрьме, в 1902—1904 и 1912—1915 был в ссылке. Вайтер (партийная кличка «товарищ Арон») сыграл большую роль в революционных событиях в Вильно в октябре 1905 г.
После поражения революции 1905 г. Вайтер пережил разочарование в социалистических идеях и посвятил себя преимущественно драматургии. В пьесах «На заре» (идиш «Фартог»), «В огне» (идиш «Ин фаер») и в особенности «Немой» (идиш «Дер штумер») Вайтер приветствовал возвращение к синагоге еврейской интеллигенции, разочарованной в революции, и утверждал национально-религиозный быт. Драмы Вайтера, организованный им сообща с Шмуэлем Нигером и Шмарье Гореликом журнал «Литерарише монатшрифтн» («Literarische Monatschriften», Вильно), его программная статья «Тоска по гениальности», где он пытался доказать, что еврейский гений преимущественно — гений религиозной мысли, — все это являлось оформлением сознания националистически настроенной еврейской интеллигенции в годы реакции.
Вайтер, в произведениях которого публицистика превалировала над художественным творчеством, сыграл значительную роль в утверждении модернизма в еврейской литературе. В годы своей последней ссылки он начал роман «У шамана» (не закончен, опубликован в 1920), и перевёл «Детство» Максима Горького на идиш.
После Февральской революции Вайтер много ездил по России, жил в Петрограде, Нижнем Новгороде, Минске, Бобруйске. После взятия Красной Армией Вильнюса возглавил новосозданное еврейское издательство. Вскоре после того, как Вильнюс был занят польскими войсками в апреле 1919 года, был убит во время погрома.
Был похоронен на еврейском кладбище на Заречьи, по левую сторону нынешней улицы Оланду. При ликвидации этого кладбища в начале 1960-х годов останки Вайтера, вместе с прахом писателя и учёного Самуила Иосифа Финна (Шмуэль Иосеф Финн), был перенесён в 1963 году на новое еврейское кладбище в Шяшкине. В 1991 году на средства городского самоуправления был установлен памятный камень с их именами[1].
Статья основана на материалах Литературной энциклопедии 1929—1939.'В статье использован текст Исаака Нусинова, перешедший в общественное достояние.