«Фауст» — твір, над яким Гете працював майже все життя, і який змінювався разом з автором. У центрі трагедії історія доктора Фауста, в образі якого втілена віра автора в безмежні творчі можливості людини, в її розум і душу. Людина постає тут як справжній центр світобудови. Фауст не тільки усвідомлює себе як особистість, але й протиставляє себе всьому іншому світові. «Я, названий подобою божою, уявив себе і справді богорівним», — говорить він. Це протиставлення проявилося і в трагічній історії кохання Фауста й Маргарити.
Повернувши за до Мефістофеля молодість, Фауст закохується в першу ж побачену ним гарну дівчину — скромну і працьовиту, але побожну і недалеку Маргариту. Мефістофель сподівається, що в її обіймах Фауст знайде ту солодку мить, яку захоче продовжити до нескінченності. Він допомагає Фаусту спокусити Маргариту. Вона ж звичайна жінка, якій приємні і багаті подарунки, і захоплення знатного пана. А Фауста приваблюють не тільки її краса і свіжість, але й душевна чистота, доброта Маргарити. Його не бентежить те, що вона простолюдинка, неосвічена.
Трагедія виникає пізніше: Фауст не міг і не хотів повінчатися з дівчиною, а, отже, вона була приречена на ганьбу. Маргарита, Гретхен, в ім’я любові до Фауста забула про матір, брата, пристойність. Адже зустріч з Фаустом, любов до нього — найголовніша, найяскравіша подія в її нудному, розміреному житті. Їхнє почуття взаємне, але вони настільки різні, що трагедія неминуча. У Маргариті здатність самозабутньо любити поєднується з почуттям обов’язку. Вона щиро вірить в Бога і намагається направити на шлях істини безбожника Фауста. Дівчина глибоко переживає своє «падіння». При цьому вона сподівається на Божий захист і порятунок душі. Адже після вбивства брата Маргарити Фауст був змушений сховатися, і вся тяжкість ганьби народження позашлюбної дитини падає на тендітні плечі Маргарити. Вона виявляється грішницею і в очах оточуючих, і в своїх власних очах.
Гретхен не може зрозуміти, чому любов, яка дарувала їй таку радість, суперечить моралі. Ця пристрасть — непряма причина загибелі брата Валентина і смерті матері, яку Маргарита випадково отруїла. Тепер кохана Фауста, яка в нападі божевілля вбила свою дитину, приречена на страту. Дізнавшись про це, Фауст поспішає на до і застає Гретхен в темниці. Він хоче відвести Маргариту з собою. Але пізно! У коротку мить просвітління вона визнає себе винною і хоче понести кару, щоб врятувати свою душу: «Я скоряюся Божому судові». Прагнення жити й любити бореться в її душі з жахом перед пеклом.
Сторінки, присвячені побаченню Фауста і Маргарити у в’язниці, — найпронизливіші у трагедії. Останні слова Гретхен звернені до коханого. «Загинула!» — У розпачі вигукує Фауст. «Врятована!» — Лунає голос з небес. Її пробачили, тепер душа Маргарити вільна.
Вина Фауста у загибелі Маргарити безсумнівна. Його любов, позбавлена відповідальності, не була такою сильною і самовідданою. Він кинув кохану жінку в найважчий для неї момент, біг, рятуючи своє життя. Але й захоплений чарами Вальпургієвої ночі, він не забув про Маргариту і спробував врятувати її.
fff
Загибель Гретхен була трагедією і для Фауста. Це крах надій на рятівну силу любові. Більше Фауст нікого не зможе так полюбити. Він не зупинив миті. Він був у любові егоїстом, який не вміє віддавати, а головна радість люблячої людини — безкорисливість, прагнення зробити щасливим іншого. Цього не дано було зрозуміти скептику Фаусту, який марно згубив Маргариту і даремно розтратив знову знайдену молодість.ff
М.А. Булгаков в своём произведении «Собачье сердце» поднимает острые вопросы социального характера послереволюционного общества. Тяжёло переживая падение культурных духовных ценностей человечества, и наблюдая за перерождение самых «низов» общества в верхушку, он пишет повесть «Собачье сердце». Но как отметили литературоведы, сатира тех далеких времен не так далека от сегодняшнего дня, то есть и поныне актуальна проблема «шариковщины».
Один из главных героев повести, профессор Преображенский являет собой читателю образец благовоспитанности
и образованности. Однако, он не может воспитать из Шарикова порядочного человека. Его «быдловатый» воспитанник не обучаем даже элементарным правилам культуры.
«Швондеровская философия» же одерживает победу. Воспитать пролетария оказывается намного проще, чем человека. Образ пролетариата здесь, отрицательный, несёт государству разруху и беспорядок. Шариков бездумный, лишённый развитого умственного развития, типичный представитель нового грядущего послереволюционного мира, порождённый самой революцией и окончательно деградировавший.
Полиграф Полиграфович-преступный элемент, человек
просто существующий, прожигающий жизнь бессмысленно и бестолково, занявший достойное место среди себе подобных масс.
Даже определение «человек» далеко не соответствует его статусу, скорее он обезображенное социальной эволюцией человекообразное существо, агрессивное и отравляющее жизнь других.
«Шариковщина» никогда не изживёт себя никогда. Данное социальное явление-низшая ступень, аморальность проявиться в каждой эпохи в различных её обличиях.
Жалкие низменные начала, можно сказать почти животные, полная отрешенность разума, пренебрежение традициями и общеустановленными правилами-порождается не сколько человеком, сколько самим обществом. Вырастить такого Шарикова проще простого, а вот воспитать из него культурного человека, ячейку интеллигенции практически невозможно.
«Чтобы быть человеком недостаточно просто ходить на двух ногах и уметь говорить»–ещё раз напоминает Булгаков. Его сатирическая, полная фантасмагорий повесть, ещё раз наводит нас на печальные раздумья о ближайшем будущем общества, наполненным хамством, ленью, пьянством …
Так ли безнадежно ли наше общество и удастся ли когда-нибудь ускорить «шариковщину», без моральную, бессовестную, беспринципную?
«Фауст» — твір, над яким Гете працював майже все життя, і який змінювався разом з автором. У центрі трагедії історія доктора Фауста, в образі якого втілена віра автора в безмежні творчі можливості людини, в її розум і душу. Людина постає тут як справжній центр світобудови. Фауст не тільки усвідомлює себе як особистість, але й протиставляє себе всьому іншому світові. «Я, названий подобою божою, уявив себе і справді богорівним», — говорить він. Це протиставлення проявилося і в трагічній історії кохання Фауста й Маргарити.
Повернувши за до Мефістофеля молодість, Фауст закохується в першу ж побачену ним гарну дівчину — скромну і працьовиту, але побожну і недалеку Маргариту. Мефістофель сподівається, що в її обіймах Фауст знайде ту солодку мить, яку захоче продовжити до нескінченності. Він допомагає Фаусту спокусити Маргариту. Вона ж звичайна жінка, якій приємні і багаті подарунки, і захоплення знатного пана. А Фауста приваблюють не тільки її краса і свіжість, але й душевна чистота, доброта Маргарити. Його не бентежить те, що вона простолюдинка, неосвічена.
Трагедія виникає пізніше: Фауст не міг і не хотів повінчатися з дівчиною, а, отже, вона була приречена на ганьбу. Маргарита, Гретхен, в ім’я любові до Фауста забула про матір, брата, пристойність. Адже зустріч з Фаустом, любов до нього — найголовніша, найяскравіша подія в її нудному, розміреному житті. Їхнє почуття взаємне, але вони настільки різні, що трагедія неминуча. У Маргариті здатність самозабутньо любити поєднується з почуттям обов’язку. Вона щиро вірить в Бога і намагається направити на шлях істини безбожника Фауста. Дівчина глибоко переживає своє «падіння». При цьому вона сподівається на Божий захист і порятунок душі. Адже після вбивства брата Маргарити Фауст був змушений сховатися, і вся тяжкість ганьби народження позашлюбної дитини падає на тендітні плечі Маргарити. Вона виявляється грішницею і в очах оточуючих, і в своїх власних очах.
Гретхен не може зрозуміти, чому любов, яка дарувала їй таку радість, суперечить моралі. Ця пристрасть — непряма причина загибелі брата Валентина і смерті матері, яку Маргарита випадково отруїла. Тепер кохана Фауста, яка в нападі божевілля вбила свою дитину, приречена на страту. Дізнавшись про це, Фауст поспішає на до і застає Гретхен в темниці. Він хоче відвести Маргариту з собою. Але пізно! У коротку мить просвітління вона визнає себе винною і хоче понести кару, щоб врятувати свою душу: «Я скоряюся Божому судові». Прагнення жити й любити бореться в її душі з жахом перед пеклом.
Сторінки, присвячені побаченню Фауста і Маргарити у в’язниці, — найпронизливіші у трагедії. Останні слова Гретхен звернені до коханого. «Загинула!» — У розпачі вигукує Фауст. «Врятована!» — Лунає голос з небес. Її пробачили, тепер душа Маргарити вільна.
Вина Фауста у загибелі Маргарити безсумнівна. Його любов, позбавлена відповідальності, не була такою сильною і самовідданою. Він кинув кохану жінку в найважчий для неї момент, біг, рятуючи своє життя. Але й захоплений чарами Вальпургієвої ночі, він не забув про Маргариту і спробував врятувати її.
fff
Загибель Гретхен була трагедією і для Фауста. Це крах надій на рятівну силу любові. Більше Фауст нікого не зможе так полюбити. Він не зупинив миті. Він був у любові егоїстом, який не вміє віддавати, а головна радість люблячої людини — безкорисливість, прагнення зробити щасливим іншого. Цього не дано було зрозуміти скептику Фаусту, який марно згубив Маргариту і даремно розтратив знову знайдену молодість.ff
Объяснение:
Объяснение:
М.А. Булгаков в своём произведении «Собачье сердце» поднимает острые вопросы социального характера послереволюционного общества. Тяжёло переживая падение культурных духовных ценностей человечества, и наблюдая за перерождение самых «низов» общества в верхушку, он пишет повесть «Собачье сердце». Но как отметили литературоведы, сатира тех далеких времен не так далека от сегодняшнего дня, то есть и поныне актуальна проблема «шариковщины».
Один из главных героев повести, профессор Преображенский являет собой читателю образец благовоспитанности
и образованности. Однако, он не может воспитать из Шарикова порядочного человека. Его «быдловатый» воспитанник не обучаем даже элементарным правилам культуры.
«Швондеровская философия» же одерживает победу. Воспитать пролетария оказывается намного проще, чем человека. Образ пролетариата здесь, отрицательный, несёт государству разруху и беспорядок. Шариков бездумный, лишённый развитого умственного развития, типичный представитель нового грядущего послереволюционного мира, порождённый самой революцией и окончательно деградировавший.
Полиграф Полиграфович-преступный элемент, человек
просто существующий, прожигающий жизнь бессмысленно и бестолково, занявший достойное место среди себе подобных масс.
Даже определение «человек» далеко не соответствует его статусу, скорее он обезображенное социальной эволюцией человекообразное существо, агрессивное и отравляющее жизнь других.
«Шариковщина» никогда не изживёт себя никогда. Данное социальное явление-низшая ступень, аморальность проявиться в каждой эпохи в различных её обличиях.
Жалкие низменные начала, можно сказать почти животные, полная отрешенность разума, пренебрежение традициями и общеустановленными правилами-порождается не сколько человеком, сколько самим обществом. Вырастить такого Шарикова проще простого, а вот воспитать из него культурного человека, ячейку интеллигенции практически невозможно.
«Чтобы быть человеком недостаточно просто ходить на двух ногах и уметь говорить»–ещё раз напоминает Булгаков. Его сатирическая, полная фантасмагорий повесть, ещё раз наводит нас на печальные раздумья о ближайшем будущем общества, наполненным хамством, ленью, пьянством …
Так ли безнадежно ли наше общество и удастся ли когда-нибудь ускорить «шариковщину», без моральную, бессовестную, беспринципную?