Коли я дочитала роман «Айвенго» я навіть засмутилася. Ось роман лежить на столі і вже дочитаний. Що залишив він у мені? Часи змальовані в романі дуже далекі від нас. Але образи твору настільки живі й яскраві що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них неначе ці герої-реальні знайомі. Ребека-одна з головних героїнь роману. Надзвичайно вродлива гурія, з блиском очей причарувала усіх хто дивився на неї. Шляхетні обриси брів, гарний орлиний ніс, білі, мов перлини зуби, та густі хвилі чорного волосся, що дрібними кучерями спадало на чудову шию, легкий серпажок з найрозкішнішого перського шовку, розшитий по червоному полю немов живими квітками-все це робило її справді чарівною. Ребека – дочка старого єврея Ісака. Її плем’я постійно зазнавало гонінь та принижень. І хоча дівчина виросла не знаючи ні в чому відмови, ви ж розумієте, що їй потрібна велика сила волі, знання щоб вижити в цьому жорстокому світі. Вона навчилася лікувати, допомагати всім хто цього потребував. У критичні хвилини шукала виходу і не знайшовши його віддала перевагу смерті, а не безчестю. Вона дуже сильна натура. Не знайшовши відповіді на свої сердечні почуття, Ребека лікує й допомагає страдникам. Та незважаючи на численні багатства батька-чужинка прецтавниця нації, яку зневажають, її може образити простий йомен чи раб. «Ніхто не наважився виявити жаль до полонянки, боячись щоб його не запідозрили у співчутті до євреїв» - тільки вдячний лицар взявся виконати її доручення. Хоча героїня наділена автором найкращими рисами, але прірву яку розділяє її з Айвенгом залишається нездоланою і додає роману більшої достовірності і життєвості. Образ Ревеки допомагає глибше розкрити характери головних героїв, «облагороджує» жорстокий світ. На мою думку Ребека най романтична героїня роману. Остання сторінка роману перегорнута. Але я неначе й досі в полоні далеких часів. А славетна Ребека гадаю назавжди залишиться у моєму серці.
Автор рассказывает, как он со своими спутниками шел по дороге, а рядом в молодом березовом лесу косили, косили и пели. Это было давным-давно, и та жизнь уж не вернется вовек. Они косили и пели, а весь березовый лес с его цветами и запахами откликался им. Лес подхватывал их песню так же свободно и легко, как пели они.
Они были «дальние», «рязанские». Небольшой группой проходили по орловским местам сенокосам и продвигаясь дальше, в степь, на заработки. Они были как-то стариннее и добротнее, чем наши, — в обычае, в повадке, в языке, — опрятней и красивей одеждой, своими мягкими кожаными бахилами и белыми, ладно увязанными онучами, чистыми портками и рубахами, с красными, кумачовыми воротами и такими же ластовицами.
Они по-особому заходили на работу. Пили из жбанов родниковую воду, как пьют только здоровые русские батраки. Одновременно пускали косы и косили играючи, ровной чередой. Поразил их ужин. Они ложками таскали из чугуна сваренные мухоморы. Смеялись и говорили, что они сладкие, чистая курятина!
Теперь они пели. Главная прелесть этой песни заключалась в том, «что все мы были дети своей родины и были все вместе, и всем нам было хорошо, спокойно и любовно без ясного понимания своих чувств, ибо их и не надо, не должно понимать, когда они есть. И еще в том была (уже не сознаваемая нами тогда) прелесть, что эта родина, это наш общий дом была — Россия, что только ее душа могла петь так, как пели косцы в этом откликающемся на каждый их вздох березовом лесу».
И косцы, и слушатели их пения были счастливы. И не вернуть того времени: «...иссохла Мать - Сыра - Земля, иссякли животворные ключи - и настал конец, предел Божьему прощению».
Часи змальовані в романі дуже далекі від нас. Але образи твору настільки живі й яскраві що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них неначе ці герої-реальні знайомі. Ребека-одна з головних героїнь роману. Надзвичайно вродлива гурія, з блиском очей причарувала усіх хто дивився на неї. Шляхетні обриси брів, гарний орлиний ніс, білі, мов перлини зуби, та густі хвилі чорного волосся, що дрібними кучерями спадало на чудову шию, легкий серпажок з найрозкішнішого перського шовку, розшитий по червоному полю немов живими квітками-все це робило її справді чарівною.
Ребека – дочка старого єврея Ісака. Її плем’я постійно зазнавало гонінь та принижень. І хоча дівчина виросла не знаючи ні в чому відмови, ви ж розумієте, що їй потрібна велика сила волі, знання щоб вижити в цьому жорстокому світі. Вона навчилася лікувати, допомагати всім хто цього потребував. У критичні хвилини шукала виходу і не знайшовши його віддала перевагу смерті, а не безчестю. Вона дуже сильна натура. Не знайшовши відповіді на свої сердечні почуття, Ребека лікує й допомагає страдникам. Та незважаючи на численні багатства батька-чужинка прецтавниця нації, яку зневажають, її може образити простий йомен чи раб. «Ніхто не наважився виявити жаль до полонянки, боячись щоб його не запідозрили у співчутті до євреїв» - тільки вдячний лицар взявся виконати її доручення.
Хоча героїня наділена автором найкращими рисами, але прірву яку розділяє її з Айвенгом залишається нездоланою і додає роману більшої достовірності і життєвості.
Образ Ревеки допомагає глибше розкрити характери головних героїв, «облагороджує» жорстокий світ.
На мою думку Ребека най романтична героїня роману.
Остання сторінка роману перегорнута. Але я неначе й досі в полоні далеких часів. А славетна Ребека гадаю назавжди залишиться у моєму серці.
Они были «дальние», «рязанские». Небольшой группой проходили по орловским местам сенокосам и продвигаясь дальше, в степь, на заработки. Они были как-то стариннее и добротнее, чем наши, — в обычае, в повадке, в языке, — опрятней и красивей одеждой, своими мягкими кожаными бахилами и белыми, ладно увязанными онучами, чистыми портками и рубахами, с красными, кумачовыми воротами и такими же ластовицами.
Они по-особому заходили на работу. Пили из жбанов родниковую воду, как пьют только здоровые русские батраки. Одновременно пускали косы и косили играючи, ровной чередой. Поразил их ужин. Они ложками таскали из чугуна сваренные мухоморы. Смеялись и говорили, что они сладкие, чистая курятина!
Теперь они пели. Главная прелесть этой песни заключалась в том, «что все мы были дети своей родины и были все вместе, и всем нам было хорошо, спокойно и любовно без ясного понимания своих чувств, ибо их и не надо, не должно понимать, когда они есть. И еще в том была (уже не сознаваемая нами тогда) прелесть, что эта родина, это наш общий дом была — Россия, что только ее душа могла петь так, как пели косцы в этом откликающемся на каждый их вздох березовом лесу».
И косцы, и слушатели их пения были счастливы. И не вернуть того времени: «...иссохла Мать - Сыра - Земля, иссякли животворные ключи - и настал конец, предел Божьему прощению».