Работа со стихом «кавказ»
выписать слова в орфографической форме,однообразие написания
-кавказ подо мною. один в вышине
стою над снегами у края стремнины;
орел, с отдаленной поднявшись вершины,
парит неподвижно со мной наравне.
отселе я вижу потоков рожденье
и первое грозных обвалов движенье.
здесь тучи смиренно идут подо мной;
сквозь них, низвергаясь, шумят водопады;
под ними утесов нагие громады;
там ниже мох тощий, кустарник сухой;
а там уже рощи, зеленые сени,
где птицы щебечут, где скачут олени.
а там уж и люди гнездятся в горах,
и ползают овцы по злачным стремнинам,
и пастырь нисходит к веселым долинам,
где мчится арагва в тенистых брегах,
и нищий наездник таится в ущелье,
где терек играет в свирепом веселье;
играет и воет, как зверь молодой,
завидевший пищу из клетки железной;
и бьется о берег в вражде бесполезной
и лижет утесы голодной
вотще! нет ни пищи ему, ни отрады:
теснят его грозно немые громады.

« Я всегда был и остался писателем сюжетным и никогда не понимал, почему это могучее оружие находится в пренебрежении у многих писателей и критиков, считающих, что сюжетность и второсортность — близкие, если не тождественные понятия». Уже для ранних произведений В. А. Каверина была характерна сложная совокупность острых сюжетных ходов, нарушающих логически обоснованное, мерное течение действия: неожиданные события, необычайные ситуации, пространственно-временные смещения, появление новых, иногда таинственных персонажей, изменяющих судьбы других.
Девочка была без пальто, хотя стояла настоящая зима. «Я из снега» — серьезно объяснила она. Что ж, снегурочка, так снегурочка, но ведь весной снегурочки всегда тают. А вот это-то как раз совсем не устраивало Петьку, главного героя, а потом выяснилось, что это никак не устраивает и саму Настеньку (так назвали девочку) и еще многих-многих очень хороших людей...

Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна,  просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.