«Герой нашого часу» - психологічний роман, тобто нове слово в російській літературі дев'ятнадцятого століття. Це дійсно особливий твір для свого часу – він має воістину цікаву структуру: кавказька новела, подорожні нотатки, щоденник. Але все-таки головна мета твору – розкриття образу незвичайної, на перший погляд, дивної людини – Григорія Печоріна. Це і справді незвичайний, особливий чоловік. І читач це простежує протягом усього роману.Хто ж такий Печорін, в чому його головна трагедія, в чому полягають проблеми особистого щастя цього героя? Ми бачимо героя з боку самих різних людей, і можемо таким чином скласти його психологічний портрет. У перших розділах роману можна побачити Григорія Печоріна очима Максима Максимовича – відставного офіцера, друга героя. «Дивний був чоловік» - говорить він. Та літній офіцер живе в іншому часі, в іншому світі і не може дати повної і об'єктивної характеристики. Але вже на початку роману зі слів Максима Максимовича ми розуміємо, що це особлива людина. Наступний етап розкриття образу – опис Печоріна мандрівним офіцером. Він ближче до нього і за віком, і за поглядами, і по колу спілкування, отже, він може краще може розкрити його внутрішній світ.Офіцер помічає деякі особливості зовнішності Печоріна, які напряму пов'язані з його характером. Велика увага приділяється опису ходи, очей, рук, фігури. Але погляд грає ключову роль. «Його очі не сміялися, коли він сміявся – це ознака або злої вдачі, або всепоглинаючої печалі». І саме тут ми наближаємося до відповіді на питання: у чому полягають проблеми особистого щастя Печоріна?Найбільш повна відповідь представлена в частині роману, що ілюструє психологію світського суспільства – «Княжна Мері». Написана вона у формі щоденника. І саме тому можна говорити про справжню щирість і непідробність розповіді, адже в щоденнику людина виражає почуття лише для себе, а собі, як відомо, брехати безглуздо. І тут Печорін сам розповідає читачеві про свою трагедію. У тексті присутня велика кількість монологів, в яких сам герой аналізує свої вчинки, філософствує про своє призначення і внутрішній світ.Головна проблема виявляється в тому, що Печорін постійно звертається всередину себе, оцінює свій дії, слова, що сприяє відкриттю самому собі власних вад і недосконалостей. Печорін каже: «У мене вроджена пристрасть суперечити...». Він бореться з навколишнім світом. Може здатися, що це зла і байдужа людина, але це аж ніяк не так. Його внутрішній світ глибокий і ранимий. Його мучить гіркота нерозуміння суспільством. «Усі читали на моєму обличчі ознаки поганих властивостей...» Можливо, саме в цьому його головна трагедія.Печорін глибоко відчував добро і зло, міг любити, але оточуючі його не розуміли, і кращі його якості були задушені. Всі почуття були заховані в самих далеких куточках душі героя. Він став «моральною калікою». І він сам пише, що половина душі його померла, а друга трохи жива. Але жива ж! У Печоріна ще живуть справжні почуття . Але вони задушені. Крім того, героя мучить нудьга і самотність. Однак почуття пробиваються в цій людині, коли він біжить за Вірою, він падає і плаче – значить він ще дійсно людина! Але страждання – нестерпне випробування для нього. І можна помітити, що трагедія Печоріна перегукується з трагедією пушкінського Онєгіна – Печорін не може знайти собі визнання в житті, наука йому нецікава, служба нудна...Таким чином , основних проблем надбання особистого щастя для Печоріна декілька: нерозуміння суспільства, відсутність самореалізації тощо. І суспільство не зрозуміло Григорія Печоріна. Він думав, що призначений для більш високих цілей, але нерозуміння обернулося для нього трагедією – розбите життя розділило його душу на дві половини – темну і світлу.
Мороз, Красный нос Ты опять упрекнула меня, Что я с музой моей раздружился, Что заботам текущего дня И забавам его подчинился. Для житейских расчетов и чар Не расстался б я с музой моею, Но бог весть, не погас ли тот дар, Что, бывало, дружил меня с нею? Но не брат еще людям поэт, И тернист его путь, и непрочен, Я умел не бояться клевет, Не был ими я сам озабочен; Но я знал, чье во мраке ночном Надрывалося сердце с печали И на чью они грудь упадали свинцом, И кому они жизнь отравляли. И пускай они мимо Надо мною ходившие грозы, Знаю я, чьи молитвы и слезы Роковую стрелу отвели... Да и время ушло,- я устал... Пусть я не был бойцом без упрека, Но я силы в себе сознавал, Я во многое верил глубоко, А теперь — мне пора умирать... Не затем же пускаться в дорогу, Чтобы в любящем сердце опять Пробудить роковую тревогу...
Ты опять упрекнула меня,
Что я с музой моей раздружился,
Что заботам текущего дня
И забавам его подчинился.
Для житейских расчетов и чар
Не расстался б я с музой моею,
Но бог весть, не погас ли тот дар,
Что, бывало, дружил меня с нею?
Но не брат еще людям поэт,
И тернист его путь, и непрочен,
Я умел не бояться клевет,
Не был ими я сам озабочен;
Но я знал, чье во мраке ночном
Надрывалося сердце с печали
И на чью они грудь упадали свинцом,
И кому они жизнь отравляли.
И пускай они мимо Надо мною ходившие грозы,
Знаю я, чьи молитвы и слезы
Роковую стрелу отвели...
Да и время ушло,- я устал...
Пусть я не был бойцом без упрека,
Но я силы в себе сознавал,
Я во многое верил глубоко,
А теперь — мне пора умирать...
Не затем же пускаться в дорогу,
Чтобы в любящем сердце опять
Пробудить роковую тревогу...
вреде бы не сложный)