Первое, что бросается в глаза – фамилия полицейского надзирателя. Почему Очумелов? Может быть, именно потому, что, очумев, растерявшись, герой произведения не знает, что ему делать, на что решиться. Следующий интересный факт, как и всегда у Чехова, завуалирован, скрыт, его не сразу увидишь. Среди первых реплик Хрюкина (тоже говорящая фамилия) есть одна особенно близкая Чехову-сатирику: «Нынче не велено кусаться! » Вроде бы речь о собаке, но и правительственной политике чуть-чуть досталось. Очумелов не поворачивается, а, как и положено военному человеку, «делает полуоборот налево» и вмешивается в происходящее. Окровавленный палец Хрюкина, поднятый вверх, «имеет вид знамения победы» человека, полупьяного золотых дел мастера Хрюкина, над собакой, белым борзым щенком с выражением тоски и ужаса в слезящихся глазах. Хрюкин обращается с собакой так, как если бы это был обидевший его человек, у которого он требует удовлетворения, морального, материального, юридического: «сорву я с тебя» , «пущай мне заплатят» , «ежели каждый будет кусаться, то лучше и не жить на свете» . Бедное животное в зависимости от того, чьим его считают, то собираются истребить как бешеную пакость, то величают нежной тварью, цуциком, собачонкой. Только ведь не только к собаке меняется отношение у Очумелова, но и к Хрюкину, которого она покусала, потому что он ей в морду тыкал цигаркой для смеха, и к предполагаемому хозяину. То Хрюкина обвиняют в том, что он сам «расковырял палец гвоздиком» , чтобы «сорвать» , то советуют дела этого так не оставлять, «нужно проучить» , то его иначе как свиньей и болваном не называют и уже грозят ему, а не собаке. Степень волнения Очумелова отражает то надеваемая, то снимаемая новенькая шинель, так как его то знобит от волнения, то бросает в жар.Первое, что бросается в глаза – фамилия полицейского надзирателя. Почему Очумелов? Может быть, именно потому, что, очумев, растерявшись, герой произведения не знает, что ему делать, на что решиться. Следующий интересный факт, как и всегда у Чехова, завуалирован, скрыт, его не сразу увидишь. Среди первых реплик Хрюкина (тоже говорящая фамилия) есть одна особенно близкая Чехову-сатирику: «Нынче не велено кусаться! » Вроде бы речь о собаке, но и правительственной политике чуть-чуть досталось. Очумелов не поворачивается, а, как и положено военному человеку, «делает полуоборот налево» и вмешивается в происходящее. Окровавленный палец Хрюкина, поднятый вверх, «имеет вид знамения победы» человека, полупьяного золотых дел мастера Хрюкина, над собакой, белым борзым щенком с выражением тоски и ужаса в слезящихся глазах. Хрюкин обращается с собакой так, как если бы это был обидевший его человек, у которого он требует удовлетворения, морального, материального, юридического: «сорву я с тебя» , «пущай мне заплатят» , «ежели каждый будет кусаться, то лучше и не жить на свете» . Бедное животное в зависимости от того, чьим его считают, то собираются истребить как бешеную пакость, то величают нежной тварью, цуциком, собачонкой. Только ведь не только к собаке меняется отношение у Очумелова, но и к Хрюкину, которого она покусала, потому что он ей в морду тыкал цигаркой для смеха, и к предполагаемому хозяину. То Хрюкина обвиняют в том, что он сам «расковырял палец гвоздиком» , чтобы «сорвать» , то советуют дела этого так не оставлять, «нужно проучить» , то его иначе как свиньей и болваном не называют и уже грозят ему, а не собаке. Степень волнения Очумелова отражает то надеваемая, то снимаемая новенькая шинель, так как его то знобит от волнения, то бросает в жар.
Перші віршові спроби Шиллера припали на роки його навчання в латинській школі. Це стало такою несподіванкою для його сім'ї, що навіть рідний батько, прослухавши перший вірш сина, здивовано запитав його: «Та ти що, Фріце, з глузду з'їхав?!» Попри повну неготовність батьків бачити в синові майбутнього поета, він продовжував свої творчі вправи, що, звісно, негайно наклало свій відбиток на його зовнішність, манери та поведінку. Отримавши лікарський диплом і разом із ним призначення в гренадерський полк, Шиллер аж ніяк не був схожим на бравого гренадера. Військова уніформа, косички, трикутний капелюх надавали йому напрочуд комічного вигляду. Втім самого поета це мало обходило: він продовжував писати, і в голові в нього вже виник задум п'єси «Розбійники», яка зробить ім'я Шиллера відомим усій Німеччині.
3 часом Шиллер мав вигляд справжнього письменника. Його знайома, Генрієтта Герц, пригадувала, що «Шиллер був високим на зріст. Верхня частина його обличчя вражала своєю одухотвореністю, хоча його блідість та рудувате волосся дещо псували загальне враження. Під час розмови його обличчя пожвавлювалося, на щоках проступав легкий рум'янець, а в блакитних очах з'являвся блиск, і тоді весь його образ набував гармонії». Гете писав, що Шиллер «був величний у розмові за чайним столом, і так само величним був би він, безперечно, і в державній раді. Його ніщо не сковувало, ніщо не спиняло вільного польоту його думки. Всі великі плани він творив вільно. Це справжня людина».
Шиллер прославився не лише як письменник, але і як автор численних теоретико-літературних праць. Найвідоміша з них — «Листи про естетичне виховання людини». Ця праця побачила світ за вельми цікавих обставин. У 1791 р. німецькими землями прокотилася чутка про те, що Шиллер помер. Особливо ця звістка вразила данських шанувальників творчості драматурга. Три дні в Данії тривали траурні церемонії на вшанування пам'яті Шиллера. А тим часом сам Шиллер разом із дружиною приїхав на лікування до Карлсбада, де і дізнався про власну смерть. Ця звістка й особливо організовані на честь його особи масштабні траурні урочистості, як засвідчив один із знайомих драматурга, подіяли на Шиллера краще від будь-яких ліків. Як компенсацію уряд Данії призначив дійсно тяжкохворому Шиллеру трирічну пенсію, яка більш ніж вдвічі перевищувала грошову до що йому виплачувала рідна Німеччина. Вдячний Шиллер «розплатився» з данським принцем Фрідріхом адресованими йому листами з питань естетичного виховання людини, які ввійшли до скарбниці світової культури людства.
Перші віршові спроби Шиллера припали на роки його навчання в латинській школі. Це стало такою несподіванкою для його сім'ї, що навіть рідний батько, прослухавши перший вірш сина, здивовано запитав його: «Та ти що, Фріце, з глузду з'їхав?!» Попри повну неготовність батьків бачити в синові майбутнього поета, він продовжував свої творчі вправи, що, звісно, негайно наклало свій відбиток на його зовнішність, манери та поведінку. Отримавши лікарський диплом і разом із ним призначення в гренадерський полк, Шиллер аж ніяк не був схожим на бравого гренадера. Військова уніформа, косички, трикутний капелюх надавали йому напрочуд комічного вигляду. Втім самого поета це мало обходило: він продовжував писати, і в голові в нього вже виник задум п'єси «Розбійники», яка зробить ім'я Шиллера відомим усій Німеччині.
3 часом Шиллер мав вигляд справжнього письменника. Його знайома, Генрієтта Герц, пригадувала, що «Шиллер був високим на зріст. Верхня частина його обличчя вражала своєю одухотвореністю, хоча його блідість та рудувате волосся дещо псували загальне враження. Під час розмови його обличчя пожвавлювалося, на щоках проступав легкий рум'янець, а в блакитних очах з'являвся блиск, і тоді весь його образ набував гармонії». Гете писав, що Шиллер «був величний у розмові за чайним столом, і так само величним був би він, безперечно, і в державній раді. Його ніщо не сковувало, ніщо не спиняло вільного польоту його думки. Всі великі плани він творив вільно. Це справжня людина».
Шиллер прославився не лише як письменник, але і як автор численних теоретико-літературних праць. Найвідоміша з них — «Листи про естетичне виховання людини». Ця праця побачила світ за вельми цікавих обставин. У 1791 р. німецькими землями прокотилася чутка про те, що Шиллер помер. Особливо ця звістка вразила данських шанувальників творчості драматурга. Три дні в Данії тривали траурні церемонії на вшанування пам'яті Шиллера. А тим часом сам Шиллер разом із дружиною приїхав на лікування до Карлсбада, де і дізнався про власну смерть. Ця звістка й особливо організовані на честь його особи масштабні траурні урочистості, як засвідчив один із знайомих драматурга, подіяли на Шиллера краще від будь-яких ліків. Як компенсацію уряд Данії призначив дійсно тяжкохворому Шиллеру трирічну пенсію, яка більш ніж вдвічі перевищувала грошову до що йому виплачувала рідна Німеччина. Вдячний Шиллер «розплатився» з данським принцем Фрідріхом адресованими йому листами з питань естетичного виховання людини, які ввійшли до скарбниці світової культури людства.
Объяснение:
Поставь большой бал