Проблемі використання образу Мазепи в творах образотворчого мистецтва було присвячено достатню кількість наукових праць, що вийшли як в Україні, так і за кордоном [1]. Однак його інтерпретація українськими митцями, що працювали за межами України, залишалася поза увагою істориків. Саме тому в цій розвідці спробуємо дати відповідь на запитання: хто з українських художників і коли цікавилися постаттю Івана Мазепи; які з українських художників і коли цікавились постаттю Івана Мазепи, які твори їм належать, де вони зберігаються нині і як саме українські митці діаспори трактували образ українського гетьмана.
Відомо, що ще наприкінці XVII – на початку XVIII ст. особа Івана Мазепи належала до центральних тем творів мистецтва. Здебільшого тогочасні його зображення є ілюстраціями до віршованих панегіриків на честь гетьмана, наприклад, гравюри у виконанні І.Щирського до твору С.Яворського «Ехо голосу волающого в пустелі…» (1689) [2]. Це були композиції з гербом, або з окремими елементами герба «Курч», що належав І.Мазепі. Надзвичайно цікавою була гравюра І.Мигури «Princeps ecclesiarv trivmphans sancta Sophia Augvsto militas nomini Mazepiano…» (1706), яка представляла гетьмана в образі покровителя та благодійника православної церкви [3]. Традиційно цю гравюру називають «Іван Мазепа в оточенні своїх славних справ», оскільки гетьмана зображено в оточенні персоніфікованих фігур Надії, Віри, Любові, Покою, Справедливості та Науки, а над ним уміщено зображення православних святинь, якими опікувався гетьман [4]. Традиція зображення І.Мазепи в образі лицаря та боронителя християнства була продовжена Д.Галяховським в його гравюрі «Апофеоз Мазепи» (1708). Зрозуміло, що в цих творах гетьмана представлено передусім в алегоричному або міфічному трактуванні. Художники та гравери намагалися оспівати в своїх творах кращі вчинки гетьмана та проілюструвати чесноти найвищого достойника України-Гетьманщини всіма доступними їм зображувальними засобами. Саме тому на сучасних І.Мазепі гравюрах перед нами найчастіше постає схематичне зображення постаті гетьмана в образі героя в античних латах, до основних чеснот якого належали відвага, честь, доброта, справедливість, а до основних досягнень - підтримка православної церкви та будівництво храмів. Ці зображення не можна розглядати як портретні. Водночас незаперечний той факт, що ці зображення мали містити обов’язкові елементи справжньої зовнішності героя - для того, щоб не лише він сам, але й інші могли упізнати його в цих зображеннях.
Протягом ХІХ ст. інтерес до образу Мазепи не лише не зменшився, але й надзвичайно зріс, набув поширення як в країнах Європи, так і в Америці. На популярність цього образу протягом зазначеного періоду впливало одразу кілька чинників. По-перше, після знищення гетьманських портретів та спотвотрення присвячених йому тврів, що було здійснено за наказом Петра І, в Україні автентичні зображення Мазепи майже зникли [5]. Водночас в образотворчому мистецтві того часу відомо чимало полотен, які підписані «Мазепа», але з реальною історичною особою українського гетьмана нічого спільного не мали. По-друге, під впливом мемуарів сучасників І.Мазепи, творів історичної літератури середини XVIII ст., а також поетичних творів першої третини ХІХ ст., особливо поем Дж.Байрона і В.Гюго, почав формуватися образ такого собі «українського Казанови», якого ображені суперники прив’язали до кінської спини, і він мчить крізь темряву й хащі невідомо куди [6]. Саме таке, по суті міфологічне, трактування образу сприяло подальшій його популяризації та поширенню за межами України. Тут доречним буде згадати, що романтизм як напрямок у мистецтві допускає подвійне трактування образу романтичного героя. Це означає, що в одному образі одночасно могли співіснувати риси молодого красеня-коханця, що зазнав жорстокого покарання з боку скривдженого чоловіка своєї коханої, так і рішучого керівника повстанців, які підтримали свого ватажка в ім’я свободи [7]. Головна ідея живописних творів як першої, так і другої категорії полягала у прагненні художників продемострувати боротьбу людини з вироком долі, з природною стихією, з власними страхами і водночас силу її духу й волі. Однак коли з другої половини ХІХ ст. в мистецтві набув поширення реалізм, європейським живописцям образ романтичного Мазепи став вже не цікавим. Реалістичний же, історично правдивий образ українського гетьмана Мазепи ніколи не був об’єктом їх інтересу, тим більше що життя вимагало від них нових тем і сюжетів.
Главной чертой лица Кутузова является улыбка и одинокая слеза на фоне одноглазого выражения лица (русский фельдмаршал потерял глаз вследствие ранения, полученного в бою с турецким десантом в 1774 году). Отечественную войну 1812 года герой встретил глубоким стариком на седьмом десятке лет ее тяжелым шагом. Пухлое светлое лицо Михаила Илларионовича украшало мудрое выражение одинокой глазницы, он был тучным и сутулым в силу почтенного возраста, но это не мешало князю умело руководить армией.
Наполеону было сорок лет, когда он напал на Россию, его выдающийся живот выглядел смешно при маленьком росте. Бонапарт тщательно следил за своим внешним видом. Руки императора выделялись аристократической белизной, а тело окутывал аромат изысканного одеколона. Чрезмерную полноту ног выдавали обтягивающие лосины белого цвета, а жирную шею подчеркивал синий воротник военного пиджака.
Черты характера Кутузова и Наполеона
Михаил Илларионович Кутузов среди солдат добротой, часто проявлял заботу о рядовых, о людях. Князь отличался внимательностью, замечал отдельные детали происходящего вокруг. Его сиятельство не смущала сложность любой ситуации, он оставался спокойным и невозмутимым при любых обстоятельствах. Двигался фельдмаршал медленно, сонно переваливаясь с ноги на ногу.
Кутузов выражал свои мысли четко, лаконично, с особым шармом и отеческой интонацией. Лев Толстой подчеркивает военачальника, близость с народом. Ни осанкой, ни манерой поведения герой не играет никакой определенной роли, а остается обыкновенным человеком. Старику свойственно интересоваться красивыми женщинами, шутить в своем кругу с подчиненными.
Современники отмечали привычку Кутузова обращаться ласково к офицерам и солдатам. Болконский знает, что начальник слаб на слезы искренне выразить сочувствие, верующий до глубины души человек. Герои романа отзываются о фельдмаршале, как о мудром полководце, признающем, что в некоторые моменты войны лучше не вмешиваться, предоставив истории возможность развиваться произвольно.
Наполеон, наоборот, высокого мнения о своих поступках. Эгоцентризм императора Франции заставляет его думать, что собственные решения являются единственно правильными. Толстой рисует портрет самовлюбленного маленького человечка. Спровоцировать убийство миллионов солдат – это низменность, ничтожность и интеллектуальная ограниченность, продиктованная капризом безграничной власти.
Кутузов:
Фельдмаршал искренне улыбался уголками губ, украшая тем самым изуродованное лицо.
Неприхотливость к условиям полевого быта, мог разместиться в любой избе.
Считает своей миссией Россию от порабощения неприятельской армией.
Отеческое отношение к солдатам, напутствия перед боем короткие и дельные. Например: «Выспаться!»
Лично принимает участие в главных сражениях военной кампании 1812 года.
Понимает, что исход войны зависит от многих факторов, в том числе от боевого духа рядовых солдат.
Как религиозный человек признает свою малую значимость в историческом процессе.
Наполеон:
Императорская улыбка была лживой, глаза при этом оставались безучастными.
Тяготение к роскоши, двор поражает пышностью.
Хочет завоевать весь мир, чтобы навязать свои культурные ценности и обогатиться за счет других государств.
Считает, что армия побеждает только благодаря его ремеслу вести войну, известный пафосными длинными речами перед сражениями.
Старается держаться на удаленном расстоянии от линии огня.
Думает, что все в жизни зависит единственно от его воли.
Верит, что мир кружится вокруг него, его роль во всем происходящем ключевая, ему суждено изменить картину Европы.
Лев Толстой многократно напоминает: Кутузов удерживал своих солдат от кровопролитных сражений, всячески старался избежать гибели армии, даже ценой сдачи Москвы. Для главнокомандующего война есть бедствием всенародным, его участь народу выжить, освободиться от участи терпеть на своей земле иностранного завоевателя.
Наполеон одержим войной, видит себя ключевой фигурой истории, изменившей карту мира в прямом значении этих слов. Осматривая Бородинское поле, усеянное трупами солдат обеих армий, император восхищается смертельным видом раненного Болконского.
Причина победы России в Отечественной войне 1812 года кроется в единении государства и народа. Каждого человека, будь то крестьянин или дворянин, Лев Толстой показывает малозначительной песчинкой общества. Как только люди объединяются в едином историческом процессе, их сила увеличивается многократно, превращается в победоносную волну, сметающую на своем пути любую кампанию, начатую злым гением. Кутузов любил свой народ и ценил его патриотическую мощь, естественную волю к свободе.
Проблемі використання образу Мазепи в творах образотворчого мистецтва було присвячено достатню кількість наукових праць, що вийшли як в Україні, так і за кордоном [1]. Однак його інтерпретація українськими митцями, що працювали за межами України, залишалася поза увагою істориків. Саме тому в цій розвідці спробуємо дати відповідь на запитання: хто з українських художників і коли цікавилися постаттю Івана Мазепи; які з українських художників і коли цікавились постаттю Івана Мазепи, які твори їм належать, де вони зберігаються нині і як саме українські митці діаспори трактували образ українського гетьмана.
Відомо, що ще наприкінці XVII – на початку XVIII ст. особа Івана Мазепи належала до центральних тем творів мистецтва. Здебільшого тогочасні його зображення є ілюстраціями до віршованих панегіриків на честь гетьмана, наприклад, гравюри у виконанні І.Щирського до твору С.Яворського «Ехо голосу волающого в пустелі…» (1689) [2]. Це були композиції з гербом, або з окремими елементами герба «Курч», що належав І.Мазепі. Надзвичайно цікавою була гравюра І.Мигури «Princeps ecclesiarv trivmphans sancta Sophia Augvsto militas nomini Mazepiano…» (1706), яка представляла гетьмана в образі покровителя та благодійника православної церкви [3]. Традиційно цю гравюру називають «Іван Мазепа в оточенні своїх славних справ», оскільки гетьмана зображено в оточенні персоніфікованих фігур Надії, Віри, Любові, Покою, Справедливості та Науки, а над ним уміщено зображення православних святинь, якими опікувався гетьман [4]. Традиція зображення І.Мазепи в образі лицаря та боронителя християнства була продовжена Д.Галяховським в його гравюрі «Апофеоз Мазепи» (1708). Зрозуміло, що в цих творах гетьмана представлено передусім в алегоричному або міфічному трактуванні. Художники та гравери намагалися оспівати в своїх творах кращі вчинки гетьмана та проілюструвати чесноти найвищого достойника України-Гетьманщини всіма доступними їм зображувальними засобами. Саме тому на сучасних І.Мазепі гравюрах перед нами найчастіше постає схематичне зображення постаті гетьмана в образі героя в античних латах, до основних чеснот якого належали відвага, честь, доброта, справедливість, а до основних досягнень - підтримка православної церкви та будівництво храмів. Ці зображення не можна розглядати як портретні. Водночас незаперечний той факт, що ці зображення мали містити обов’язкові елементи справжньої зовнішності героя - для того, щоб не лише він сам, але й інші могли упізнати його в цих зображеннях.
Протягом ХІХ ст. інтерес до образу Мазепи не лише не зменшився, але й надзвичайно зріс, набув поширення як в країнах Європи, так і в Америці. На популярність цього образу протягом зазначеного періоду впливало одразу кілька чинників. По-перше, після знищення гетьманських портретів та спотвотрення присвячених йому тврів, що було здійснено за наказом Петра І, в Україні автентичні зображення Мазепи майже зникли [5]. Водночас в образотворчому мистецтві того часу відомо чимало полотен, які підписані «Мазепа», але з реальною історичною особою українського гетьмана нічого спільного не мали. По-друге, під впливом мемуарів сучасників І.Мазепи, творів історичної літератури середини XVIII ст., а також поетичних творів першої третини ХІХ ст., особливо поем Дж.Байрона і В.Гюго, почав формуватися образ такого собі «українського Казанови», якого ображені суперники прив’язали до кінської спини, і він мчить крізь темряву й хащі невідомо куди [6]. Саме таке, по суті міфологічне, трактування образу сприяло подальшій його популяризації та поширенню за межами України. Тут доречним буде згадати, що романтизм як напрямок у мистецтві допускає подвійне трактування образу романтичного героя. Це означає, що в одному образі одночасно могли співіснувати риси молодого красеня-коханця, що зазнав жорстокого покарання з боку скривдженого чоловіка своєї коханої, так і рішучого керівника повстанців, які підтримали свого ватажка в ім’я свободи [7]. Головна ідея живописних творів як першої, так і другої категорії полягала у прагненні художників продемострувати боротьбу людини з вироком долі, з природною стихією, з власними страхами і водночас силу її духу й волі. Однак коли з другої половини ХІХ ст. в мистецтві набув поширення реалізм, європейським живописцям образ романтичного Мазепи став вже не цікавим. Реалістичний же, історично правдивий образ українського гетьмана Мазепи ніколи не був об’єктом їх інтересу, тим більше що життя вимагало від них нових тем і сюжетів.
Главной чертой лица Кутузова является улыбка и одинокая слеза на фоне одноглазого выражения лица (русский фельдмаршал потерял глаз вследствие ранения, полученного в бою с турецким десантом в 1774 году). Отечественную войну 1812 года герой встретил глубоким стариком на седьмом десятке лет ее тяжелым шагом. Пухлое светлое лицо Михаила Илларионовича украшало мудрое выражение одинокой глазницы, он был тучным и сутулым в силу почтенного возраста, но это не мешало князю умело руководить армией.
Наполеону было сорок лет, когда он напал на Россию, его выдающийся живот выглядел смешно при маленьком росте. Бонапарт тщательно следил за своим внешним видом. Руки императора выделялись аристократической белизной, а тело окутывал аромат изысканного одеколона. Чрезмерную полноту ног выдавали обтягивающие лосины белого цвета, а жирную шею подчеркивал синий воротник военного пиджака.
Черты характера Кутузова и Наполеона
Михаил Илларионович Кутузов среди солдат добротой, часто проявлял заботу о рядовых, о людях. Князь отличался внимательностью, замечал отдельные детали происходящего вокруг. Его сиятельство не смущала сложность любой ситуации, он оставался спокойным и невозмутимым при любых обстоятельствах. Двигался фельдмаршал медленно, сонно переваливаясь с ноги на ногу.
Кутузов выражал свои мысли четко, лаконично, с особым шармом и отеческой интонацией. Лев Толстой подчеркивает военачальника, близость с народом. Ни осанкой, ни манерой поведения герой не играет никакой определенной роли, а остается обыкновенным человеком. Старику свойственно интересоваться красивыми женщинами, шутить в своем кругу с подчиненными.
Современники отмечали привычку Кутузова обращаться ласково к офицерам и солдатам. Болконский знает, что начальник слаб на слезы искренне выразить сочувствие, верующий до глубины души человек. Герои романа отзываются о фельдмаршале, как о мудром полководце, признающем, что в некоторые моменты войны лучше не вмешиваться, предоставив истории возможность развиваться произвольно.
Наполеон, наоборот, высокого мнения о своих поступках. Эгоцентризм императора Франции заставляет его думать, что собственные решения являются единственно правильными. Толстой рисует портрет самовлюбленного маленького человечка. Спровоцировать убийство миллионов солдат – это низменность, ничтожность и интеллектуальная ограниченность, продиктованная капризом безграничной власти.
Кутузов:
Фельдмаршал искренне улыбался уголками губ, украшая тем самым изуродованное лицо.
Неприхотливость к условиям полевого быта, мог разместиться в любой избе.
Считает своей миссией Россию от порабощения неприятельской армией.
Отеческое отношение к солдатам, напутствия перед боем короткие и дельные. Например: «Выспаться!»
Лично принимает участие в главных сражениях военной кампании 1812 года.
Понимает, что исход войны зависит от многих факторов, в том числе от боевого духа рядовых солдат.
Как религиозный человек признает свою малую значимость в историческом процессе.
Наполеон:
Императорская улыбка была лживой, глаза при этом оставались безучастными.
Тяготение к роскоши, двор поражает пышностью.
Хочет завоевать весь мир, чтобы навязать свои культурные ценности и обогатиться за счет других государств.
Считает, что армия побеждает только благодаря его ремеслу вести войну, известный пафосными длинными речами перед сражениями.
Старается держаться на удаленном расстоянии от линии огня.
Думает, что все в жизни зависит единственно от его воли.
Верит, что мир кружится вокруг него, его роль во всем происходящем ключевая, ему суждено изменить картину Европы.
Лев Толстой многократно напоминает: Кутузов удерживал своих солдат от кровопролитных сражений, всячески старался избежать гибели армии, даже ценой сдачи Москвы. Для главнокомандующего война есть бедствием всенародным, его участь народу выжить, освободиться от участи терпеть на своей земле иностранного завоевателя.
Наполеон одержим войной, видит себя ключевой фигурой истории, изменившей карту мира в прямом значении этих слов. Осматривая Бородинское поле, усеянное трупами солдат обеих армий, император восхищается смертельным видом раненного Болконского.
Причина победы России в Отечественной войне 1812 года кроется в единении государства и народа. Каждого человека, будь то крестьянин или дворянин, Лев Толстой показывает малозначительной песчинкой общества. Как только люди объединяются в едином историческом процессе, их сила увеличивается многократно, превращается в победоносную волну, сметающую на своем пути любую кампанию, начатую злым гением. Кутузов любил свой народ и ценил его патриотическую мощь, естественную волю к свободе.