Рыгор Барадулин
батька
Не выйшаў ты і ў гэты раз
Мяне спаткаць, паднесці рэчы...
Ля весніц, толькі зноў твой вяз
Крануў галінамі за плечы.
Ты мне не падасі рукі.
Глядзіш удаль з-пад шкла партрэта...
Ці бачыш, вырас сын які?
Скажы хоць слова для прывета.
А я... чакаў з усіх дарог
Цябе ў сорак чацвёртым летам.
Калоны ні адной не мог
Я прапусціць з ахапкам кветак.
Хацелася пачуць: «Сынок...»
I крыкнуць радаснае: «Тата!»
Бацькоўскім быў мне кожны крок...
Усё ішлі, ішлі салдаты...
Каторы раз сыходзіў снег...
Дамоў вярнуліся суседзі.
Я кожнаму насустрач бег
I чуў кароткае: «Прыедзе...»
Калі ў крыўдзе мне сябры
Гразіліся падчас бацькамі,
Тады хацелася наўзрыд
Заплакаць шчырымі слязамі.
Не плакаў я — усім на злосць,
Бо ў хаце быў адзін — мужчына.
Не йшоў ты...
Маці маладосць
Глыбей заворвалі маршчыны.
I зараз — еду я здалёк,
Чакаю ўсё — зайду, а маці
Мне кажа: «Пазнаеш, сынок?
Вось наша ўся сямейка ў хаце...»
Паверыць цяжка мне таму,
Што больш не прыйдзеш ты дадому.
А шапку я заўжды здыму
Перад магілай невядомай.
1)вобразныя сродки и их значение
2) Настрой твора,вид лирики
во-первых, даже его самая сильная любовь сошла на нет, он говорит, что потом, когда она как это часто бывало с ней, с улыбкой на лице, задумывалась, он сейчас же вспоминал полковника на площади, и ему становилось как-то неловко и неприятно, и он стал реже видеться с ней.
во-вторых, это могло произойти из-за того, что под влиянием этого случая произошел перелом в мировоззрении.
итак, этот эпизод имел огромное влияние на любовь ивана васильевича. но не только: вследствие этого он не смог поступить на военную службу, как хотел раньше. Правда, он не подумал, что полковник сделал что-то плохое, но он считал, что полковник знает что-то такое, что позволяет ему со спокойной совестью видеть и даже проводить такие вещи. а так как он не знал этого и не смог его потом узнать, кто решил не поступать на неё и поэтому, как он заканчивает свой рассказ, как видите, никуда не сгодился.
Коли болить душа твоя,
Коли на серці багато горя,
Відійди від усіх, побудь одна.
– Не будь з усіма відверта,
Тебе не всякий адже зрозуміє,
Сумно буде тебе слухати,
А після голосно засміє.
Його глузування будуть колки,
І тільки сміх дзвенить у вухах,
І полетиш ти на осколки,
І знову плаче твоя душа.
І тільки ти її почуєш,
Інші просто не зрозуміють,
А серце б’ється ледь чутно,
І руки холодні, як лід.
І погляд твій яскравий в мить згасне,
З очей сльозинка впаде,
відповідь він буде коротким,
Він просто встане і піде.
І нікого поряд з тобою,
У своїй біді лише ти одна,
Тебе проводять сумним поглядом,
І будеш все вирішувати сама.
Друзі адже в радості бувають,
Друзів у біді ти не знайдеш,
Вони знизують плечима,
Тебе зрозуміє один лише дощ.
Тебе він з ніжністю обійме,
І приховає сльози від усіх,
Вуаллю мокрою вкриє,
Йому не потрібен дурний сміх.
І тихо ти підеш по калюжах,
Не помічаючи все навколо,
Інші нехай тебе засудять,
Тобі лише потрібен вірний друг.
Щоб ти могла з ним поділитися,
Про усі жалі твої,
І зарядитися оптимізмом,
І знову повірила в мрії.