Співаний епос цікавий для нас не тільки як оповідь, але й як мистецтво артикульованого донесення до слухача певної ідеї, сюжету: його рецитують, супроводжують інструментальною грою, іноді розігрують як сюжетне дійство (наприклад, якутські олонхо). Під час запису епічних хронік на Гуцульщині (а там і сьогодні побутує традиція складати довгі співані оповіді про незвичайні події, переважно на смерть якоїсь особи) не раз доводилося чути, що проговорена оповідь цілком відрізняється від проспіваної. І це абсолютно вірно, адже співана рецитація не тільки збагачує виразову палітру поетичного слова, а вияскравлює його художню драматургію. Не випадково Леся Українка назвала українські думи "вічними співами" і настійно радила записувати їх із мелодіями: Були за гетьманів співці, З них деякі вічнії співи зложили, А як їх наймення і де їх могили, Щоб скласти хоч пізні вінці?
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці?