Всказки-были «кладовая солнца» митраша и настя – главные герои. во многом настя и митраша похожи, но есть у них и различия. насте 12 лет. автор её называет ласково «золотая курочка» этим он показывает что настя добрая, красивая, заботливая, умная и работящая как мать.. девочке трудно справляться с хозяйством, но ей это удается. настя ведет себя также как и вела ее мать : ни с спорит с митрашей, всегда улыбается., поэтому она не хотела пускать брата по другой тропе, она рассудительная, и потому пошла по широкой тропе. она нашла полянку, обсыпанную клюквой, и с жадностью к кислой ягоде забыла обо всем на свете. митрашу автор описывает так: "митраша был моложе сестры на два года. ему было всего только десять лет с хвостиком. он был коротеньким, плотным, лобастым, сильным, задиристым, но трудолюбивый как его отец. как и у насти у него были золотые веснушки . митраша сильно любил сестру, и любил подражать отцу. мальчик смелый и не побоялся пойти по опасной дороге, которую показывал компас. митраша даже не побоялся подстрелить волка в свои десять лет. автор хорошо относится к насте и митраше. он использует ласковые слова когда говорит о них: мужичок в мешочке, ножки, монетки, носик, золотая курочка.
«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою за її гроші.
Філософський вміст романа стосується етичної проблеми про «право на кров», яка відноситься до «вічних» питань. Починаючи з античних часів людей хвилював питання про засоби для досягнення або особистих, або високих суспільних цілей. Крайня, аморальна, точка зору на цю проблему сформульована у вигляді цинічного афоризма: мета виправдовує засоби. Тобто ради благородних цілей чоловік може скоїти будь-який злочин, а подальшими гідними вчинками викупати його. Філософська тема роману виражена в теорії Раськольникова, викладеній у статті «Про злочин». Виходить, що «звичайна» («нища») більшість тільки матеріала для відтворення собі подібних, саме вона потребує суворого морального закону та змушена бути слухняною. Це «твари дрожащие». «Справжні люди» («Вищі») мають іншу природу, користуються даром «Нового слова», вони руйнують дійсність в імя кращого, навіть якщо знадобиться переступити через моральні норми, наприклад, пролити чужу кров. Ці «злочинці» стають «новыми законодателями». Роман побудований так, щоб перевірити цю теорію за до життя. Достоєвський, через сюжет і систему образів, дає свою відповідь на «вічне» питання: жодні високі цілі не можуть виправдати злочин, зокрема вбивство. Доводячи цю вкрай гуманістичну ідею романа, письменник зіштовхує головного героя, що скоїв злочин, з іншими персонажами, які вільно або мимоволі висловлюються з приводу «права на кров». Цих другорядних персонажів в критичній літературі прийнято розділяти на «двійників» і «противників». Філософська проблема «крові по совісті» не може бути розкрита з однієї точки зору, її серйозний розгляд вимагає, так би мовити, «кругового огляду». Достоєвський в романі детально представляє філософські позиції всіх героїв. Серед всіляких думок далеко не на першому місці коштують філософські погляди самого автора. Автор не підноситься над своїми героями, а сперечається з ними на рівних. Іншими словами, в «Злочині і покаранні», як і в інших романах Достоєвського гається «суцільне порушення авторської волі» (Бахтін).
«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою за її гроші.
Філософський вміст романа стосується етичної проблеми про «право на кров», яка відноситься до «вічних» питань. Починаючи з античних часів людей хвилював питання про засоби для досягнення або особистих, або високих суспільних цілей. Крайня, аморальна, точка зору на цю проблему сформульована у вигляді цинічного афоризма: мета виправдовує засоби. Тобто ради благородних цілей чоловік може скоїти будь-який злочин, а подальшими гідними вчинками викупати його. Філософська тема роману виражена в теорії Раськольникова, викладеній у статті «Про злочин». Виходить, що «звичайна» («нища») більшість тільки матеріала для відтворення собі подібних, саме вона потребує суворого морального закону та змушена бути слухняною. Це «твари дрожащие». «Справжні люди» («Вищі») мають іншу природу, користуються даром «Нового слова», вони руйнують дійсність в імя кращого, навіть якщо знадобиться переступити через моральні норми, наприклад, пролити чужу кров. Ці «злочинці» стають «новыми законодателями». Роман побудований так, щоб перевірити цю теорію за до життя. Достоєвський, через сюжет і систему образів, дає свою відповідь на «вічне» питання: жодні високі цілі не можуть виправдати злочин, зокрема вбивство. Доводячи цю вкрай гуманістичну ідею романа, письменник зіштовхує головного героя, що скоїв злочин, з іншими персонажами, які вільно або мимоволі висловлюються з приводу «права на кров». Цих другорядних персонажів в критичній літературі прийнято розділяти на «двійників» і «противників». Філософська проблема «крові по совісті» не може бути розкрита з однієї точки зору, її серйозний розгляд вимагає, так би мовити, «кругового огляду». Достоєвський в романі детально представляє філософські позиції всіх героїв. Серед всіляких думок далеко не на першому місці коштують філософські погляди самого автора. Автор не підноситься над своїми героями, а сперечається з ними на рівних. Іншими словами, в «Злочині і покаранні», як і в інших романах Достоєвського гається «суцільне порушення авторської волі» (Бахтін).