Характеристика Печоріна приводиться в ході повісті, вона як би відкриває завісу, дозволяючи проникнути у його внутрішній світ, прихований від Максима Максимович. Тут доречно звернути стягнення на різноманіття прийомів змалювання Печоріна: у повісті дається коротка характеристика його Максимом Максимович, показується ставлення до нього інших людей, розповідається про його діях і вчинках, наводиться характеристика. Зрозуміти ставлення автора до героя допомагає і пейзаж. Весь час наше уявлення поглиблюється: від зовнішніх вражень про Печоріна ми переходимо до розуміння його вчинків і відносин з людьми і, нарешті, проникаємо в його внутрішній світ. Але ще до знайомства зі сповіддю Печоріна читач мав можливість задуматися над його характером і в якійсь мірі пояснити і зрозуміти його, Не випадково розповідь про Печоріна дається в два прийоми. Автор зауважує, що не може «змусити штабс-капітана розповідати, перш, ніж він почав розповідати в самому справі», і перериває розповідь Максима Максимович описом перевалу через Хрестову гору. Ця навмисна пауза надзвичайно важлива: пейзаж, сповільнюючи розвиток сюжету, дозволяє зосередитися, подумати про особу головного героя, Пояснити його характер. Пейзаж, відкрився подорожнім з Хрестовій гори, – одну з найпрекрасніших описів прнроди в романі, Присутність автора з його думками, настроєм, переживаннями дозволяє читачеві не тільки побачити описані картини, а й зануритися в надзвичайно поетичний, повний гармонії і досконалості світ, випробувати те ж « Отрадне почуття », яке володіло автором, коли він писав ці картини. Пейзаж цей побудований на контрасті: хороводи зірок, незаймані сніги, з одного боку, а з іншого – похмурі таємничі прірви; на Гуд-горі висить сіру хмару, що загрожує близькою бурею, а на сході все ясно і золотисто; з одного боку, спокій, а з іншого – тривога. Природа так само суперечлива, як суперечлива життя, як суперечливий характер головного героя. Але протиріччя в природі не заважають відчувати її велич і грандіозність. Природа прекрасна, і спілкування з нею очищає і підносить людину. «Ідучи від умов суспільства», люди мимоволі стають дітьми: «все придбане відпадає від душі, вона робиться знову такою, якою була колись і, напевне, буде коли-небудь знову». Говорячи так, автор допомагає читачеві відчути, що в Печоріна багато пояснюється «умовами суспільства», в якому він жив. Картини природи змушують ще глибше замислитися над поставленими в романі питаннями, зрозуміти психологію дійових осіб, що дає право назвати краєвид психологічним. Крім цього, опис природи при перевалі через Хрестову гору допомагає в розвитку сюжету. Згадаймо, Що воно дане після того, як Максим Максимович перервав розповідь словами: «Так, вони були щасливі». Щастю Печоріна і Бели відповідає картина сліпучого ранку, негайних «рум’янцем» снігів. Але раптово налетіла грозова хмара, град, сніг, свист вітру в ущелині, миттєво змінили рожеве ранок, натякають на трагічну розв’язку повісті. Печорін даний в «Беле» в оточенні простих і «природних» людей. На закінчення аналізу повісті можна коротко зупинитися на питанні, ніж близький їм герої і чим він відрізняється від них. Якщо ж вчитель виділить спеціальний урок для образів горців і контрабандистів, то цього питання можна торкнутися більш докладно. Яким же показаний Печорін в цій повісті? Що нового дізнається про нього читач? У повісті «Бела» характер героя вимальовувався рівним чином з його вчинків і відносин з людьми, у повісті «Максим Максимович» Печорін по суті не діє. У повісті «Бела» ми чуємо про Печоріна з вуст людини, близько його знав, але не здатного, силу обмеженості свого кругозору, зрозуміти складну натуру героя. Тут читач дізнається про Печоріна від автора. Найважливішим засобом характеристики Печоріна в цій повісті є психологічний портрет. На зміни в характері натякають і деякі деталі портрета героя: з’явилася «нервового слабкість», байдужо-спокійний погляд, Тут читач бачить Печоріна, майже відмовився від надії відродитися до життя. Подорож – остання спроба заповнити існування новими враженнями, зміною місць, але герой знає, що і воно не принесе йому щастя і нічого не змінить в його долі: він навряд чи повернеться з Персії, йому нема чого повертатися. На закінчення корисно зупинитися на питанні, чи є у Печоріна яке-небудь внутрішнє виправдання перед Максимом Максимович. Зустріч із ним – останній штрих, що підкреслює самотність героя, його небажання знайти розуміння і підтримку у людей.
1-2. Для Максима Максимыча прибытие нового офицера - это целое событие. Он его ждет, заранее радуется, готов предложить ему горячую дружбу. Когда Максим Максимыч описывает свою встречу с Печориным, в его голосе звучат неподдельная теплота и отеческая любовь: "Он был такой тоненький, бледненький, мундир был на нем такой новенький. " Отношение его к Печорину очень трогательное. Печорин же холоден, во всем проскальзывает его самолюбование, дажен в том, как произносит он свое имя - немного растянуто, словно любуясь. Он не спешит раскрыться перед М.М настолько, насколько раскрывается тот. Отвечает односложно, сдержанно, словно подчеркивая деловую официальность их отношений, даже на искреннее предложение остаться пообедать отвечает отказом. Печорин сам себя не понимает. Будучи ярым индивидуалистом, он внутренне чувствует, что не на дружбу. Даже такой человек, как Максим Максимыч - добрый, великодушный, всегда готовый понять и простить, - не смог стать по-настоящему его другом. Точнее, Максим Максимыч-то в дружбе безупречен, а вот Печорин не смог ответить ему тем же. 3. Последняя встреча с Печориным принесла ММ одни разочарования. Тот еще более холоджен и отчужден,не может перебороть себя и проявит хоть каплю теплоты к старому служаке. ММ обино до слез. Он ведь готов был броситься на шею Печорину, прежнее горячее дружеское чувство к нему не за эти годы. Но Печорин не спешит броситься в объятия Максиму Максимычу, чем очень больно енго ранит. 4. Сочувствие, конечно, вызывает ММ. Да и большую симпатию. Но если вдуматься, проанализировать, то Печорини несчастнее его. ММ на искренние глубокие чувства - а Печорин нет. ММ умеет дружить и любить - Печорину недоступно и это. Так что П. достоин даже большего сочувствия, хотя мало у кого вызывает симпатию. 5. "Какой должна" по представлению ММ, она никак не может быть. Это ММ считал П. другом, это он ждал от него ответного отношения. П же никогда ему другом не был, и нечего надеяться, что он проявил бы себя вдруг по-иному. Именно так и должна была произойти их встреча, иначе это был бы уже не Печорин. 6. В этой главе описываются последние события романа, хотя порядок глав нарушает хронологию. В последний раз мы видим героя Печорина, и может быть, именно здесь более всего проявилось противоречивость его натуры. Печорин здесь показан не просто несчастным, а очен уставшим человеком, хотя он совсем еще молод. Его фигура противопоставляется фигуре штабс-капитана.
Весь час наше уявлення поглиблюється: від зовнішніх вражень про Печоріна ми переходимо до розуміння його вчинків і відносин з людьми і, нарешті, проникаємо в його внутрішній світ. Але ще до знайомства зі сповіддю Печоріна читач мав можливість задуматися над його характером і в якійсь мірі пояснити і зрозуміти його, Не випадково розповідь про Печоріна дається в два прийоми. Автор зауважує, що не може «змусити штабс-капітана розповідати, перш, ніж він почав розповідати в самому справі», і перериває розповідь Максима Максимович описом перевалу через Хрестову гору. Ця навмисна пауза надзвичайно важлива: пейзаж, сповільнюючи розвиток сюжету, дозволяє зосередитися, подумати про особу головного героя, Пояснити його характер. Пейзаж, відкрився подорожнім з Хрестовій гори, – одну з найпрекрасніших описів прнроди в романі, Присутність автора з його думками, настроєм, переживаннями дозволяє читачеві не тільки побачити описані картини, а й зануритися в надзвичайно поетичний, повний гармонії і досконалості світ, випробувати те ж « Отрадне почуття », яке володіло автором, коли він писав ці картини. Пейзаж цей побудований на контрасті: хороводи зірок, незаймані сніги, з одного боку, а з іншого – похмурі таємничі прірви; на Гуд-горі висить сіру хмару, що загрожує близькою бурею, а на сході все ясно і золотисто; з одного боку, спокій, а з іншого – тривога. Природа так само суперечлива, як суперечлива життя, як суперечливий характер головного героя. Але протиріччя в природі не заважають відчувати її велич і грандіозність. Природа прекрасна, і спілкування з нею очищає і підносить людину. «Ідучи від умов суспільства», люди мимоволі стають дітьми: «все придбане відпадає від душі, вона робиться знову такою, якою була колись і, напевне, буде коли-небудь знову». Говорячи так, автор допомагає читачеві відчути, що в Печоріна багато пояснюється «умовами суспільства», в якому він жив. Картини природи змушують ще глибше замислитися над поставленими в романі питаннями, зрозуміти психологію дійових осіб, що дає право назвати краєвид психологічним. Крім цього, опис природи при перевалі через Хрестову гору допомагає в розвитку сюжету. Згадаймо, Що воно дане після того, як Максим Максимович перервав розповідь словами: «Так, вони були щасливі». Щастю Печоріна і Бели відповідає картина сліпучого ранку, негайних «рум’янцем» снігів. Але раптово налетіла грозова хмара, град, сніг, свист вітру в ущелині, миттєво змінили рожеве ранок, натякають на трагічну розв’язку повісті. Печорін даний в «Беле» в оточенні простих і «природних» людей. На закінчення аналізу повісті можна коротко зупинитися на питанні, ніж близький їм герої і чим він відрізняється від них. Якщо ж вчитель виділить спеціальний урок для образів горців і контрабандистів, то цього питання можна торкнутися більш докладно. Яким же показаний Печорін в цій повісті? Що нового дізнається про нього читач? У повісті «Бела» характер героя вимальовувався рівним чином з його вчинків і відносин з людьми, у повісті «Максим Максимович» Печорін по суті не діє. У повісті «Бела» ми чуємо про Печоріна з вуст людини, близько його знав, але не здатного, силу обмеженості свого кругозору, зрозуміти складну натуру героя. Тут читач дізнається про Печоріна від автора. Найважливішим засобом характеристики Печоріна в цій повісті є психологічний портрет. На зміни в характері натякають і деякі деталі портрета героя: з’явилася «нервового слабкість», байдужо-спокійний погляд, Тут читач бачить Печоріна, майже відмовився від надії відродитися до життя. Подорож – остання спроба заповнити існування новими враженнями, зміною місць, але герой знає, що і воно не принесе йому щастя і нічого не змінить в його долі: він навряд чи повернеться з Персії, йому нема чого повертатися. На закінчення корисно зупинитися на питанні, чи є у Печоріна яке-небудь внутрішнє виправдання перед Максимом Максимович. Зустріч із ним – останній штрих, що підкреслює самотність героя, його небажання знайти розуміння і підтримку у людей.
Он не спешит раскрыться перед М.М настолько, насколько раскрывается тот. Отвечает односложно, сдержанно, словно подчеркивая деловую официальность их отношений, даже на искреннее предложение остаться пообедать отвечает отказом. Печорин сам себя не понимает. Будучи ярым индивидуалистом, он внутренне чувствует, что не на дружбу. Даже такой человек, как Максим Максимыч - добрый, великодушный, всегда готовый понять и простить, - не смог стать по-настоящему его другом. Точнее, Максим Максимыч-то в дружбе безупречен, а вот Печорин не смог ответить ему тем же.
3. Последняя встреча с Печориным принесла ММ одни разочарования. Тот еще более холоджен и отчужден,не может перебороть себя и проявит хоть каплю теплоты к старому служаке. ММ обино до слез. Он ведь готов был броситься на шею Печорину, прежнее горячее дружеское чувство к нему не за эти годы. Но Печорин не спешит броситься в объятия Максиму Максимычу, чем очень больно енго ранит.
4. Сочувствие, конечно, вызывает ММ. Да и большую симпатию. Но если вдуматься, проанализировать, то Печорини несчастнее его. ММ на искренние глубокие чувства - а Печорин нет. ММ умеет дружить и любить - Печорину недоступно и это. Так что П. достоин даже большего сочувствия, хотя мало у кого вызывает симпатию.
5. "Какой должна" по представлению ММ, она никак не может быть. Это ММ считал П. другом, это он ждал от него ответного отношения. П же никогда ему другом не был, и нечего надеяться, что он проявил бы себя вдруг по-иному. Именно так и должна была произойти их встреча, иначе это был бы уже не Печорин.
6. В этой главе описываются последние события романа, хотя порядок глав нарушает хронологию. В последний раз мы видим героя Печорина, и может быть, именно здесь более всего проявилось противоречивость его натуры. Печорин здесь показан не просто несчастным, а очен уставшим человеком, хотя он совсем еще молод. Его фигура противопоставляется фигуре штабс-капитана.