"Айвенго" — це остросюжетний і дуже багатоплановий роман з великою кількістю дiючих осiб. У романi перемiшанi реальнi (однак романтизовані, наприклад, образ короля) iсторичнi фiгури і цілком вигаданi персонажi.
Айвенго і Бріан де Буагільбер – образи лицарів, що протиставлені один одному у творі. Обидва вони сміливі воїни, але в романі вони виступають як суперники й вороги.
Айвенго описаний автором як майже iдеальний романтичний герой, уособлення усіх чеснот лицарства. Айвенго - благородний молодий лицар, син саксонського дворянина Седріка Сакса. Брав участь у III хрестового поході, є сподвижником другом короля Річарда Левове Серце. Айвенго дуже вірний - і своєму коханню (не погодився зрадити свою любов, за що батько його вигнав і позбавив спадщини), і королю (Айвенго, вступивши до його війська, віддано служив йому). Навіть у важких ситуаціях, Айвенго не зраджує короля, кохану, друзів.
Айвенго вражає нас своєю людяністю, що для його суворому времені було нетиповим навіть для лицаря. Айвенго допомагає єврею Ісааку, не дозволяє злодіям пограбувати іновірця. Не оговтавшись після ран, ризикує своїм життям заради Ребеки. Айвенго - благородний: під час поєдинку він не скористався слабкістю суперника. Айвенго прагне до перемоги, але перемоги у чесному бою.
Образ Бриана де Буагильбера у романі дуже яскравий і набагато складніший за образ Айвенго. Образ Буагильбера дуже суперечливий, тому герой вийшов яскравим і живим. Хоча храмовник Буагильбер є негативним персонажем твору, у нього є не тільки негативні риси.
Він - сувора, тверда людина, часто буває і грубим, і жорстоким. Потім, коли закохується в Ревеку, він розкривається як дуже пристрасна людина. У його душі іде запекла внутрiшня боротьба. Бриан де Буагильбер готовий заради своєï пристрастi вiдмовитися вiд свого iменi, титулу, знеславити себе. Під час турнiру, на якому вирiшується, чи буде жити Ревека, вiн вмирає вiд переживань.
Він - суперечлива натура. Ревека говорить йому: "У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні і великі пориви. Але вона - як занедбаний сад, що належить недбайливому господареві: бур`яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки".
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
"Айвенго" — це остросюжетний і дуже багатоплановий роман з великою кількістю дiючих осiб. У романi перемiшанi реальнi (однак романтизовані, наприклад, образ короля) iсторичнi фiгури і цілком вигаданi персонажi.
Айвенго і Бріан де Буагільбер – образи лицарів, що протиставлені один одному у творі. Обидва вони сміливі воїни, але в романі вони виступають як суперники й вороги.
Айвенго описаний автором як майже iдеальний романтичний герой, уособлення усіх чеснот лицарства. Айвенго - благородний молодий лицар, син саксонського дворянина Седріка Сакса. Брав участь у III хрестового поході, є сподвижником другом короля Річарда Левове Серце. Айвенго дуже вірний - і своєму коханню (не погодився зрадити свою любов, за що батько його вигнав і позбавив спадщини), і королю (Айвенго, вступивши до його війська, віддано служив йому). Навіть у важких ситуаціях, Айвенго не зраджує короля, кохану, друзів.
Айвенго вражає нас своєю людяністю, що для його суворому времені було нетиповим навіть для лицаря. Айвенго допомагає єврею Ісааку, не дозволяє злодіям пограбувати іновірця. Не оговтавшись після ран, ризикує своїм життям заради Ребеки. Айвенго - благородний: під час поєдинку він не скористався слабкістю суперника. Айвенго прагне до перемоги, але перемоги у чесному бою.
Образ Бриана де Буагильбера у романі дуже яскравий і набагато складніший за образ Айвенго. Образ Буагильбера дуже суперечливий, тому герой вийшов яскравим і живим. Хоча храмовник Буагильбер є негативним персонажем твору, у нього є не тільки негативні риси.
Він - сувора, тверда людина, часто буває і грубим, і жорстоким. Потім, коли закохується в Ревеку, він розкривається як дуже пристрасна людина. У його душі іде запекла внутрiшня боротьба. Бриан де Буагильбер готовий заради своєï пристрастi вiдмовитися вiд свого iменi, титулу, знеславити себе. Під час турнiру, на якому вирiшується, чи буде жити Ревека, вiн вмирає вiд переживань.
Він - суперечлива натура. Ревека говорить йому: "У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні і великі пориви. Але вона - як занедбаний сад, що належить недбайливому господареві: бур`яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки".
Объяснение:
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение: