Куда меня только не гоняли за два года плена! Половину Германии объехал за это время. <...> В начале сентября из лагеря под городом Кюстрином перебросили нас, сто сорок два человека советских военнопленных, в лагерь Б-14, неподалеку от Дрездена. К тому времени в этом лагере было около двух тысяч наших. Все работали на каменном карьере, вручную долбили, резали, крошили немецкий камень. Норма — четыре кубометра в день на душу, заметь, на такую душу, какая и без этого чуть-чуть, на одной ниточке, в теле держалась. Тут и началось: через два месяца от ста сорока двух человек нашего эшелона осталось нас пятьдесят семь. <...> А лагерная охрана каждый день пьет, песни горланят, радуются, ликуют. И вот как-то вечером вернулись мы в барак с работы. Целый день дождь шел, лохмотья на нас хоть выжми; все мы на холодном ветру продрогли, как собаки, зуб на зуб не попадает. А обсушиться негде, согреться — то же самое, и к тому же голодные не то что до смерти, а даже еще хуже. Но вечером нам еды не полагалось. Снял я с себя мокрое рванье, кинул на нары и говорю: «Им по четыре кубометра выработки надо, а на могилу каждому из нас и одного кубометра через глаза хватит». Только и сказал, но ведь нашелся же из своих какой-то подлец, донес коменданту лагеря про эти мои горькие слова. <...> Комендантом лагеря, или, по-ихнему, лагерфюрером, был у нас немец Мюллер. Невысокого роста, плотный, белобрысый и сам весь какой-то белый: и волосы на голове белые, и брови, и ресницы, даже глаза у него были белесые, навыкате. По-русски говорил, как мы с тобой, да еще на «о» налегал, будто коренной волжанин. <...> Бывало, выстроит нас перед блоком — барак они так называли,— идет перед строем со своей сворой эсэсовцев, правую руку держит на отлете. Она у него в кожаной перчатке, а в перчатке свинцовая прокладка, чтобы пальцев не повредить. Идет и бьет каждого второго в нос, кровь пускает. Это он называл «профилактикой от гриппа». И так каждый день. Всего четыре блока в лагере было, и вот он нынче первому блоку «профилактику» устраивает, завтра второму и так далее. Аккуратный был гад, без выходных работал. <...>
Федько - головний герой оповідання Володимира Винниченка. Він був хлопцем-розбишакою, яких часто можна зустріти у наших дворах. Його батьки були бідними. Часто підкреслювали, що і Федько "мужичиня". Просили, щоб не водився з Толиком - сином господаря, у котрих вони винаймали квартиру.
Федько виділявся серед ровесників неабиякою силою, був задиракою та полюбляв битися, адже завжди виходив переможцем. І одівався відповідно: «картуз набакир,... чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають» та ходив «руки в кишені,..., не поспішає, ... навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем».
На початку твору не хочеться схвалювати Федька, адже він часто ображає своїх друзів. Але згодом читач розуміє, що перше враження неточне. Федько добрий, адже віддає змія і свої нитки. Він вигадливий, повний енергії і сили, сміливий та спритний. Сусідських хлопцям цікаво з ним. З кожної наступної сторінки починаєш захоплюватися Федьком, його правдивістю та відданістю друзям. Хоч хлопець часто спокушає до бешкетних витівок господарського сина Толика, але терпляче зносить покарання, «за ремінь не сердиться, ... розуміє, що так і треба». Перейти річку по кризі намірився Федько. Всі друзі із захопленням і переживанням гали за витівкою. Вони вірили в нього, бо були переконані у його спритності, передбачливості та сміливості. Те, що тільки один Федько кинувся на порятунок Толі, свідчить про товариськість, співчуття, героїзм героя.
Трагічний випадок на річці показав усім справжнього Федька – надійного друга та відважного рятівника.
Федько - головний герой оповідання Володимира Винниченка. Він був хлопцем-розбишакою, яких часто можна зустріти у наших дворах. Його батьки були бідними. Часто підкреслювали, що і Федько "мужичиня". Просили, щоб не водився з Толиком - сином господаря, у котрих вони винаймали квартиру.
Федько виділявся серед ровесників неабиякою силою, був задиракою та полюбляв битися, адже завжди виходив переможцем. І одівався відповідно: «картуз набакир,... чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають» та ходив «руки в кишені,..., не поспішає, ... навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем».
На початку твору не хочеться схвалювати Федька, адже він часто ображає своїх друзів. Але згодом читач розуміє, що перше враження неточне. Федько добрий, адже віддає змія і свої нитки. Він вигадливий, повний енергії і сили, сміливий та спритний. Сусідських хлопцям цікаво з ним. З кожної наступної сторінки починаєш захоплюватися Федьком, його правдивістю та відданістю друзям. Хоч хлопець часто спокушає до бешкетних витівок господарського сина Толика, але терпляче зносить покарання, «за ремінь не сердиться, ... розуміє, що так і треба». Перейти річку по кризі намірився Федько. Всі друзі із захопленням і переживанням гали за витівкою. Вони вірили в нього, бо були переконані у його спритності, передбачливості та сміливості. Те, що тільки один Федько кинувся на порятунок Толі, свідчить про товариськість, співчуття, героїзм героя.
Трагічний випадок на річці показав усім справжнього Федька – надійного друга та відважного рятівника.
Объяснение: