Скоротити текст до 12-14 речень, вибираючи саме головне: поема «і мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в украйні і не в украйні моє дружнєє посланіє», написана наприкінці грудня 1845 р., завершувала цикл раніше написаних поем і стала синтезом шевченкових думок про волю, живою програмою національно-культурного, соціального і політичного визволення україни. цей твір — справжній заповіт шевченка для нації.уже в епіграфі твору («коли хто говорить: люблю бога, а брата свого ненавидить,— лжа оце») поет виразно вказував на свій ідеал— україну як національну спільність, побудовану на засадах гуманної християнської моралі. нація в поемі постає в образі спільного дому. тому ліричний герой важко переживає зло і неправду, які бачить у цьому домі: кайданами міняються,правдою торгують.і господа зневажають,людей запрягаютьв тяжкі ярма.послання охоплює минулий («мертвим»), теперішній («живим») і майбутній («ненарожденним») часи, а разом це — вічність, отже, поширюється і на нас. звертаючись до совісті дворян-українців, які не цікавляться уроками історії, рідною мовою, за кордоном здобувають освіту, тарас шевченко докоряє, просить, проклинає: прочитайте зновутую славу. та читайтеод слова до все розберіз провідної ідеї поеми — «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» — випливало найперше завдання дбати про державно-політичну незалежність україни: «» але перш ніж позбутися політичного гноблення, треба було скинути ті кайдани, якими обмінювалися, які кували один на одного земляки-українці. тому «! » — це вищий ступінь любові до україни. вищі верстви українців, як гав т. шевченко, були до потреб простого народу, не чули зойку покривджених не тільки російським царатом, але й ними людей. поет закликає панство схаменутися, брататися з «нижчими» верствами українського народу (« хто матір забуває, того бог карає»). у посланні «і мертвим, і » поет не просить, а навіть благає панство обняти «найменшого брата», тобто поневолений трудящий люд, під покровом матері-україни: обніміте ж, брати мої,найменшого брата —нехай мати усміхнеться,заплакана мати.благословить дітей своїхтвердими рукамиі діточок поцілуєвольними устами.образ майбутнього такий привабливий, такий довгожданий і, здається, недосяжний.найвищий ступінь любові до україни поетові земляки виявили б тоді, коли шукали б для себе правди, волі й братерства не поза її межами — у росії чи навіть у західній європі, а «у своїй хаті». «у чужому краю» для них не може бути «братерства братнього», бо воно можливе тільки на рідній землі. 1 це цілком природно. цю одвічну правду поет стверджує образно й рішуче: нема на світі україни,немає другого днізлочин багатих шевченкових земляків полягав не тільки в тому, що вони шукали в чужих краях «доброго добра», а й у тім, що національно-культурний розвиток україни, стали зрадниками, перевертнями — «свого цуралися». таких бог карає і навіть чужі люди проганяють. здобутки науки і культури інших народів дуже потрібні, без їх засвоєння неможливий національний прогрес у цих галузях, але занедбувати при цьому своє, рідне — просто недопустимо.заповіт для сучасників і нащадків досить промовистий: учітесь, читайте,і чужому научайтесь,й свого не цурайтесь.отже, з безмежної любові шевченка до україни і до земляків народилося це сміливе, гостре й одночасно дружнє поетичне слово, яке «неложними устами» не тільки сказало землякам усю правду в очі, але намагалось повернути на праведну дорогу, збудити у них національну свідомість, спрямувати їх зусилля для справи національно-політичного визволення україни.
Для Дон-Кихота характерно стремление отстоять и защитить свое право жить так, как ему хочется. Постоянно и повсеместно требует признания своих прав на свободное интеллектуальное творчество вне всяких ограничений. Как свободна его мысль и фантазия, так же должен быть свободен и он. Свободен от всяких условностей, обязанностей, обязательств, претензий — от всего, что мешает его интеллектуальному творчеству.
В свете таких установок у Дон-Кихота возникают серьезные этические и правовые проблемы. Не всякий из его окружения понимает, что в то время как Дон-Кихот целыми днями лежит на диване и смотрит в потолок, в его голове вызревают великие идеи осчастливить все человечество.
В то же время Дон-Кихот не может и не считает нужным отвлекаться от размышления над своими проектами для того, чтобы вспоминать, вымыл ли он за собой посуду, как того категорически требуют окружающие. Его раздражает любое требование окружающих, поскольку отвлекает от гениальных, исключительных и уникальных идей на какие-то бытовые мелочи. (Разумеется, чем мелочнее требования и претензии, тем больше они его раздражают.)
Дон-Кихот борется за право избавить себя от этих раздражителей, оградить себя от них, поскольку вообще не желает сталкиваться с какими бы то ни было помехами на своем творческом пути. Например, его проекты должны приниматься в том виде, в каком он их представляет, причем бесспорно и безоговорочно. Никакой рутинной работы, связанной с их описанием и разработкой, требовать от него нельзя, поскольку это тормозит его творческую мысль и бесполезно расходует его драгоценное время.