Вопросы нравственности, борьбы добра со злом — вечны. В любой литературе мы найдем произведения, в которых они тем или иным образом затронуты. Даже спустя десятилетия и столетия мы снова и снова обращаемся к образам Дон Кихота, Гамлета, Фауста и других героев мировой литературы. Проблемы нравственности и духовности, добра и зла волновали и русских писателей. Надо было быть очень смелым человеком, чтобы говорить так, как это сделал неизвестный автор «Слова о полку Игореве»; как делал это один из первых русских проповедников киево-печерский игумен Феодосий, за что навлек на себя княжеский гнев. В последующие времена передовые русские писатели продолжали осознавать себя независимыми от воли князей и царей. Они понимали свою ответственность перед народом и отечественной историей, ощущали себя более высокими по своему призванию, чем сильные мира сего. Стоит вспомнить Радищева, Пушкина, Лермонтова, Гоголя, Льва Толстого, Достоевского, многие другие имена русских писателей нового времени. В нынешнее время, когда мы только-только вступили в XXI век, когда в повседневной жизни буквально на каждом шагу приходится сталкиваться с аморальностью и бездуховностью, нам как никогда прежде нужно со всей ответственностью обратиться к урокам нравственности. В книгах замечательного писателя Ч. Айтматова герои всегда ищут свое место в жизни. Они изо дня в день восходить к сияющему совершенству духа». Например, в романе «Плаха» писатель попытался «отразить всю сложность мира, чтобы читатель вместе с ним через духовные пространства и поднялся на более высокую ступень». Главный герой произведения — сын священника Авдий Каллистратов. По словам духовных наставников семинарии, он еретик. Авдий стремится к тому, чтобы нести доброту и справедливость в мир, полный жестокости и равнодушия. Он верит, что может оказать влияние на юнцов, собирающих анашу, очистить их души от черствости и безразличия к самим себе и тем, кто находится рядом с ними. Авдий стремится к любви и правде и совсем не догадывается, какая бездна безнравственности, жестокости и ненависти откроется перед ним. Встреча героя с собирателями анаши становится своеобразной проверкой сил и возможностей. Авдий как может старается донести им светлые идеи справедливости. Но этих идей не могут понять ни главарь «анашистов» Гришан, ни его напарники. Они собирают коноплю ради денег, а остальное для них не важно. Они считают Авдия сумасшедшим «попом-перепопом», чужим в их кругу. Авдий наивно полагает, что главным оружием в борьбе за человеческие души, за нравственность в отношениях между людьми является слово. Но постепенно выясняется, что «анашисты» и обер-кандаловцы говорят с ним на разных языках. В результате анашисты выбрасывают его из вагона поезда, а обер-кандаловцы распинают на саксауле. С наивной верой в возможность очищения мира от зла и безнравственности искренним душевным словом Авдий взошел на свою плаху. Что заставляет человека сворачивать с правильного пути? В чем кроются причины перемен, происходящих с ним? К большому сожалению, на подобные вопросы литература не может дать однозначного ответа. Литературное произведение лишь представляет типичные проявления нравственных болезней времени. Главный же выбор остается за нами -— реальными людьми, живущими в реальном времени. Нравственные проблемы являются своего рода вторым оборотом ключа в повестях В. Быкова, который открывает дверь в произведение, при «первом обороте» представляющее собой незначительный военный эпизод. Больше всего писателя интересуют обстоятельства, в которых человек должен руководствоваться не прямым приказом, а исключительно своими нравственными принципами. Ивановский («Дожить до рассвета»), Мороз («Обелиск»), Сотников («Сотников»), Степанида и Петрок («Знак беды») — вот далеко не полный перечень героев В. Быкова, которые оказываются в ситуации нравственного выбора и с честью выходят из нее. Погибает Алесь Мороз. Но перед смертью он «сделал больше, чем если бы убил сто немцев». Гибель Сотникова оказывается почетнее жизни, купленной Рыбаком. Погибают Степанида и Петрок, до последней минуты своей жизни отстаивая свои личные нравственные принципы. «Истинный показатель цивилизации — не уровень богатства и образования, не величина городов, не обилие урожаев, а облик человека», — говорил Р. Эмерсон. Когда мы совершенствуем себя, мы тем самым совершенствуем и окружающий нас мир. И мне кажется, что только путем нравственного развития человеческое общество сможет достигнуть вершин совершенства.
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Объяснение: