Люди бывают разные, и делить каждого человека на "плохого" и "хорошего" бывает весьма сложно, ведь человек "плохой" или "хороший только относительно нас. К каждому человеку у нас есть определенные требования и желания, у нас у всех разный взгляд на мир и на вопрос культуры человека. Лично я не люблю, когда люди лгут и без определенных причин обижают окружающих. Люди говорят, что бывает ложь во благо, но если ты действительно доверяешь человека, то ты можешь сказать ему правду, тем более она всё-равно станет явной. А те, кто, скажем, оскорбляет человека или бьет его, выражаю тем самым к нему неприкрытую неприязнь, что ясна только ему одному, вряд-ли являются сильными людьми. Хотя обоих их можно понять в какой-то степени: тот, кто врет, скорее всего просто не хочет испортить отношения с человеком, а задиры скорее всего не знают другого показать свою силу. Но всегда эти есть. Говорить о любимых качествах приятнее, - это всегда доброта и честность. Друг не подведет друга, хороший человек всегда и не собьет с пути. Потому что люди должны друг другу. В заключение, я хочу сказать, что все люди разные и у всех разные преимущества и недостатки, и судить их на первый взгляд, - это тоже плохо.
ответ: Є у світі цінності, над якими не владний час: світ, що оточує нас, з його сонцем і небом, із шурхотінням листя в лісі, із шумом морського прибою, і світ, що в кожному з нас. Світ з його моральними цінностями, розумінням добра і зла, любові і ненависті, відваги і підлоти, безкористя і егоїзму. Ці моральні закони вироблено століттями, передано з покоління у покоління, їх зберігають у сім'ях та заповідають дітям, вони переростають у рядки державних кодексів,
Дещо змінюючись зовні, моральні закони постійні у самій своїй суті, допомагаючи зберегти найкраще, найсвітліше у вінці творення — людині. І скарбницею цих законів, тим дзеркалом, що відбиває життя, сфокусуючи, підкреслюючи головне, були, є і будуть книги. її Величність Художня Література.
Майже століття відділяє нас від дня створення цих невеличких за обсягом, але таких глибоких за змістом оповідань. Антон Павлович Чехов. Насмішкуватий і гнівний, іронічно усміхнений і сумний. Доктор не тільки за медичним фахом своїм, але й за хистом, за покликанням — викривати людські вади і недоліки, лікувати хвороби суспільства, викорінювати їх причини.
Треба пам'ятати життєве кредо письменника: "У людині все повинно бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки". Це пояснює ненависть Чехова до будь-якої нікчеми, душевно! в'ялості, низькопробності, обмеженості — моральної і розумової.
Детально і точно, як в історії хвороби, крок за кроком показує Чехов, як сумлінний земський лікар, інтелігентна людина Дмитро Іванович Старцев (оповідання "Іонич") перетворюється на звичайного користолюбця, що бачить вже не хворих, а "різнокольорові папірці", які він рахує увечері, а за ними — чергову нерухомість, яку купить у місті. Неправда, що його романтичне кохання до Катерини Туркіної — з поїздкою на кладовище, з турботами про фрак — закінчилось відмовою дівчини на пропозицію руки і серця. Кохання його закінчилося на коротенькій фразі: "А посагу дадуть, мабуть, багато!" Закортіло прибутку — проміняв щастя самовідданої праці на життя лікаря з "великою практикою", розучився ходити пішки, став товстий. І — страшенна чеховська деталь! — втратив не тільки здоров'я, нормальне обличчя, голос, але й саме ім'я. Воно перетворилось на прізвисько — "Іонич". Як попередження можливості, автор поставив його на початку оповідання.
Дивіться також
Реферати про життя та творчість Антона Чехова
Чим відомий А. Чехов у світовій літературі? (та інші запитання)
Біографія Антона Чехова
У кожній людині, як би глибоко часом він її не ховав, горить іскорка доброти, прекрасного. За потрібних обставин вона розгориться в яскраве полум'я. Зумій зберегти цей вогник — буде тепло й світло від нього тобі й людям.
Учитель грецької мови Бєліков — людина у футлярі, живий циркуляр "як би чогось не вийшло", який добровільно закрив себе від вируючого навколо життя. Навіть важко сказати про нього це слово "закохався". Але була фотографія Вареньки на його столі, сказав же він перший, може, в житті, комплімент, що "малоросійська мова своєю ніжністю та звучністю нагадує давньогрецьку"... ("Людина в футлярі")
Збережи він у собі це світло, не подумай: "Одружишся, а потім раптом потрапиш до якоїсь історії", — хто зна, чим би закінчилось це оповідання? Але не зумів переступити створений ним же самим бар'єр умовного — і опинився в домовині, як в останньому своєму футлярі. Здавалось би, вся історія. Якийсь дрібний конкретний випадок, може, навіть утрироване зображення. Але подивіться, як нас — нас теж! — застерігає мудрий Чехов: "А скільки ще таких людей в футлярі залишилось, скільки їх ще буде!"
Мета в житті повинна бути у кожного. Це його дороговказна зірка, те, що надає сили, а іноді й саме бажання жити. А ще — це той індикатор, яким ми визначаємо суть самої людини.
Мета Миколи Івановича Чимши-Гімалайського ("Аґрус") — земельна ділянка, обов'язково з аґрусом, яку треба купити будь що, навіть доводячи економією до смерті власну жінку, шматок землі, який закриє собою весь світ, майже як нова шинель гоголівському Акакію Акакієвичу.
І ось — досяг! І нічого більше не треба. Життя зупинилось. Перше, що кидається у вічі братові: куховарка, "схожа на свиню", собака "теж схожий на свиню", сам хазяїн ось-ось "хрюкне у ковдру". Його лагідність та скромність зникли, перетворилися на панську благодійність. Як бачиш цю щасливу людину, задоволену своїм життям, тебе охоплює "важке почуття, близьке до відчаю".
Справді, людині, особистості "потрібні не три аршині землі, не маєток, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити усі властивості й особливості свого вільного духу". Кохання, найособистіше, най інтимніше почуття, що визначає значною мірою шлях людини, окрилює її великою силою.
Лично я не люблю, когда люди лгут и без определенных причин обижают окружающих. Люди говорят, что бывает ложь во благо, но если ты действительно доверяешь человека, то ты можешь сказать ему правду, тем более она всё-равно станет явной. А те, кто, скажем, оскорбляет человека или бьет его, выражаю тем самым к нему неприкрытую неприязнь, что ясна только ему одному, вряд-ли являются сильными людьми. Хотя обоих их можно понять в какой-то степени: тот, кто врет, скорее всего просто не хочет испортить отношения с человеком, а задиры скорее всего не знают другого показать свою силу. Но всегда эти есть.
Говорить о любимых качествах приятнее, - это всегда доброта и честность. Друг не подведет друга, хороший человек всегда и не собьет с пути. Потому что люди должны друг другу.
В заключение, я хочу сказать, что все люди разные и у всех разные преимущества и недостатки, и судить их на первый взгляд, - это тоже плохо.
ответ: Є у світі цінності, над якими не владний час: світ, що оточує нас, з його сонцем і небом, із шурхотінням листя в лісі, із шумом морського прибою, і світ, що в кожному з нас. Світ з його моральними цінностями, розумінням добра і зла, любові і ненависті, відваги і підлоти, безкористя і егоїзму. Ці моральні закони вироблено століттями, передано з покоління у покоління, їх зберігають у сім'ях та заповідають дітям, вони переростають у рядки державних кодексів,
Дещо змінюючись зовні, моральні закони постійні у самій своїй суті, допомагаючи зберегти найкраще, найсвітліше у вінці творення — людині. І скарбницею цих законів, тим дзеркалом, що відбиває життя, сфокусуючи, підкреслюючи головне, були, є і будуть книги. її Величність Художня Література.
Майже століття відділяє нас від дня створення цих невеличких за обсягом, але таких глибоких за змістом оповідань. Антон Павлович Чехов. Насмішкуватий і гнівний, іронічно усміхнений і сумний. Доктор не тільки за медичним фахом своїм, але й за хистом, за покликанням — викривати людські вади і недоліки, лікувати хвороби суспільства, викорінювати їх причини.
Треба пам'ятати життєве кредо письменника: "У людині все повинно бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки". Це пояснює ненависть Чехова до будь-якої нікчеми, душевно! в'ялості, низькопробності, обмеженості — моральної і розумової.
Детально і точно, як в історії хвороби, крок за кроком показує Чехов, як сумлінний земський лікар, інтелігентна людина Дмитро Іванович Старцев (оповідання "Іонич") перетворюється на звичайного користолюбця, що бачить вже не хворих, а "різнокольорові папірці", які він рахує увечері, а за ними — чергову нерухомість, яку купить у місті. Неправда, що його романтичне кохання до Катерини Туркіної — з поїздкою на кладовище, з турботами про фрак — закінчилось відмовою дівчини на пропозицію руки і серця. Кохання його закінчилося на коротенькій фразі: "А посагу дадуть, мабуть, багато!" Закортіло прибутку — проміняв щастя самовідданої праці на життя лікаря з "великою практикою", розучився ходити пішки, став товстий. І — страшенна чеховська деталь! — втратив не тільки здоров'я, нормальне обличчя, голос, але й саме ім'я. Воно перетворилось на прізвисько — "Іонич". Як попередження можливості, автор поставив його на початку оповідання.
Дивіться також
Реферати про життя та творчість Антона Чехова
Чим відомий А. Чехов у світовій літературі? (та інші запитання)
Біографія Антона Чехова
У кожній людині, як би глибоко часом він її не ховав, горить іскорка доброти, прекрасного. За потрібних обставин вона розгориться в яскраве полум'я. Зумій зберегти цей вогник — буде тепло й світло від нього тобі й людям.
Учитель грецької мови Бєліков — людина у футлярі, живий циркуляр "як би чогось не вийшло", який добровільно закрив себе від вируючого навколо життя. Навіть важко сказати про нього це слово "закохався". Але була фотографія Вареньки на його столі, сказав же він перший, може, в житті, комплімент, що "малоросійська мова своєю ніжністю та звучністю нагадує давньогрецьку"... ("Людина в футлярі")
Збережи він у собі це світло, не подумай: "Одружишся, а потім раптом потрапиш до якоїсь історії", — хто зна, чим би закінчилось це оповідання? Але не зумів переступити створений ним же самим бар'єр умовного — і опинився в домовині, як в останньому своєму футлярі. Здавалось би, вся історія. Якийсь дрібний конкретний випадок, може, навіть утрироване зображення. Але подивіться, як нас — нас теж! — застерігає мудрий Чехов: "А скільки ще таких людей в футлярі залишилось, скільки їх ще буде!"
Мета в житті повинна бути у кожного. Це його дороговказна зірка, те, що надає сили, а іноді й саме бажання жити. А ще — це той індикатор, яким ми визначаємо суть самої людини.
Мета Миколи Івановича Чимши-Гімалайського ("Аґрус") — земельна ділянка, обов'язково з аґрусом, яку треба купити будь що, навіть доводячи економією до смерті власну жінку, шматок землі, який закриє собою весь світ, майже як нова шинель гоголівському Акакію Акакієвичу.
І ось — досяг! І нічого більше не треба. Життя зупинилось. Перше, що кидається у вічі братові: куховарка, "схожа на свиню", собака "теж схожий на свиню", сам хазяїн ось-ось "хрюкне у ковдру". Його лагідність та скромність зникли, перетворилися на панську благодійність. Як бачиш цю щасливу людину, задоволену своїм життям, тебе охоплює "важке почуття, близьке до відчаю".
Справді, людині, особистості "потрібні не три аршині землі, не маєток, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити усі властивості й особливості свого вільного духу". Кохання, найособистіше, най інтимніше почуття, що визначає значною мірою шлях людини, окрилює її великою силою.
Объяснение:оцени как самое лучшее)