Як не банально це звучить, вже біографія Азімова схожа на захоплюючий роман. Він з'явився на світ в Радянській Росії, в містечку Петровичі під Смоленськом. Сталося це доленосна подія 2 січня 1920 року, а вже в 1923 сім'я Озимових (так спочатку звучало прізвище його батьків) емігрувала до Сполучених Штатів. Літературна кар'єра Азімова почалася шістнадцятьма роками пізніше, з оповідання "Загублені у вести", опублікованого в журналі "Amazing Stories". З тих пір публікації посипалися одна за одною, і незабаром Айзек став одним з найактивніших діячів американського фендому, завсідником форумів і конвентів, душею суспільства, чарівним і куртуазним. Заняття літературою не заважали і науковій кар'єрі. Вчорашній емігрант, він зумів блискуче закінчити середню школу, потім-Хімічний факультет Колумбійського університету, стрімко отримати вчений ступінь і до 1979 стати професором у своїй альма-матер.
Однак головні досягнення Айзека Азімова, безсумнівно, лежать в області літератури. Тут, правда, не обійшлося без деякої частки везіння. Першою ж людиною зі світу наукової фантастики, з яким особисто познайомився юний Айзек, був Джон Вуд Кемпбелл. Легендарний редактор журналу " Astouding SF "зіграв неоціненну роль у становленні американської фантастики" золотого століття", особисто випестував ціле покоління блискучих письменників — від Роберта Хайнлайна до Генрі Каттнера і Кетрін Мур. Кемпбелл не тільки володів вражаючим нюхом на таланти, але і буквально засипав своїх улюбленців цілим градом ідей, багато з яких знайшли втілення в повістях і розповідях тих, кого ми сьогодні називаємо класиками НФ. Зрозуміло, Джон Кемпбелл не міг пройти повз Азімова, хоча лише дев'ятий із запропонованих Айзеком оповідань побачив світ на сторінках його журналу. Як і багато товаришів по цеху, письменник на все життя зберіг вдячність Кемпбеллу-людині, завдяки якому американська фантастика всього за кілька років зробила гігантський еволюційний стрибок.
Про творчість Айзека Азімова написана сила-силенна статей і книг — в тому числі, двотомник спогадів самого письменника. Одне перерахування його літературних нагород зайняло б кілька сторінок прибиральним шрифтом. На рахунку Азімова п'ять "Хьюго" (1963, 1966, 1973, 1977, 1983) і дві "Неб'юли" (1972, 1976) - найавторитетніших премій у світовій фантастиці. Однак куди важливіше те, що його численні книги досі переводяться і перевидаються у всьому світі — в тому числі, твори, створені понад півстоліття тому.
Набоков любил цифры. В каждой светился скрытый смысл, каждая имела свой цвет, характер, голос. И цифры отвечали ему взаимностью. Они то сопутствовали ему поодиночке, то объединялись в группы, образуя весьма симпатичные числа.
Он родился 22 апреля 1899 года. 2299 . Округлые и упругие, эти две пары одинаковых цифр составили неразрывную четвёрку. Как передние и задние колёса экипажа (автомобиля). На его мягких рессорах прокатилось безмятежное детство Володи. Дом, родители, Петербург, имение, лес, луг. И ещё – бабочки. Он стал коллекционировать их в 6 лет. Мы уже встречались с этой цифрой, только перевёрнутой. Что же касается других, то в 1922-м, в Англии, он получил диплом кембриджского университета. Диплом зоолога – потребность изучать, а не только собирать образцы. Так отозвалось то – самое первое – число: 22.
А дальше... а дальше за рулём машины уже сидела жена. Вера.
Это были не поездки – через шум и дым больших городов, убегая от скуки пустых разговоров. Это был долгий поиск тихой гавани, где главное – работа. И неважно, что вдоль грунтовых дорог нередко рос репейник, а очередное жильё обходилось без восторженных эпитетов. Зато утром в открытое окно падал не блеклый свет завершавшего ночную смену уличного фонаря, а осторожные, мягкие взгляды солнца. И был письменный стол. И книги. И, конечно, бабочки...
А однажды случилось чудо. Тёплые, трогательно преданные цифры 22 решили сделать своему любимцу подарок. Они стряхнули с себя умиротворяющую пыль американской глубинки, омылись в прозрачной купели горного ручья, ударились о землю и – обернулись пятёрками! 55 ! Столь ценимые Владимиром торжественные, красные, цифры. Принявший их 1955 год принёс «Лолиту».
Всё сразу, словно по волшебству, изменилось. Вместо ухабов и неказистых тёплый асфальт, и мотор удовлетворённо урчал, доставляя своих пассажиров на берега Женевского озёра. Казалось, былой неуют – позади, а будущее приятно и надёжно. И действительно, последовали 22 счастливых года.
Но в этой перекличке красного и зелёного; в осколках небесной синевы, заплутавшей в озёрных протоках; в отзвуках человеческой радости – во всём этом великолепии остался незамеченным один случайный мотив. Опасность, которая таилась в имени главного героя «Лолиты». Гумберт. Слово из семи букв. А имя получилось даже двойное – Гумберт Гумберт. Две семёрки. Роковая пара. 77. Холодные, острые, безжалостные цифры. Две косы для известной Старухи. А луг по-прежнему полыхал вовсю, и цветы под взмахами кос взлетали, как бабочки – и падали с бессильно повисшими крыльями. Последний всплеск солнца на лезвии – и в начале июля 1977 года Владимира Набокова не стало.
Ещё билось, чувствовало, отзывалось раненое сердце – Вера. Второе «Я» писателя. Ещё катился осиротевший автомобиль – всё тише, постепенно замедляя ход. Пока те давние весь этот век девятки не устали настолько, что застыли на стоянке без движения. В 1991-м Вера ушла из жизни
Объяснение:
Як не банально це звучить, вже біографія Азімова схожа на захоплюючий роман. Він з'явився на світ в Радянській Росії, в містечку Петровичі під Смоленськом. Сталося це доленосна подія 2 січня 1920 року, а вже в 1923 сім'я Озимових (так спочатку звучало прізвище його батьків) емігрувала до Сполучених Штатів. Літературна кар'єра Азімова почалася шістнадцятьма роками пізніше, з оповідання "Загублені у вести", опублікованого в журналі "Amazing Stories". З тих пір публікації посипалися одна за одною, і незабаром Айзек став одним з найактивніших діячів американського фендому, завсідником форумів і конвентів, душею суспільства, чарівним і куртуазним. Заняття літературою не заважали і науковій кар'єрі. Вчорашній емігрант, він зумів блискуче закінчити середню школу, потім-Хімічний факультет Колумбійського університету, стрімко отримати вчений ступінь і до 1979 стати професором у своїй альма-матер.
Однак головні досягнення Айзека Азімова, безсумнівно, лежать в області літератури. Тут, правда, не обійшлося без деякої частки везіння. Першою ж людиною зі світу наукової фантастики, з яким особисто познайомився юний Айзек, був Джон Вуд Кемпбелл. Легендарний редактор журналу " Astouding SF "зіграв неоціненну роль у становленні американської фантастики" золотого століття", особисто випестував ціле покоління блискучих письменників — від Роберта Хайнлайна до Генрі Каттнера і Кетрін Мур. Кемпбелл не тільки володів вражаючим нюхом на таланти, але і буквально засипав своїх улюбленців цілим градом ідей, багато з яких знайшли втілення в повістях і розповідях тих, кого ми сьогодні називаємо класиками НФ. Зрозуміло, Джон Кемпбелл не міг пройти повз Азімова, хоча лише дев'ятий із запропонованих Айзеком оповідань побачив світ на сторінках його журналу. Як і багато товаришів по цеху, письменник на все життя зберіг вдячність Кемпбеллу-людині, завдяки якому американська фантастика всього за кілька років зробила гігантський еволюційний стрибок.
Про творчість Айзека Азімова написана сила-силенна статей і книг — в тому числі, двотомник спогадів самого письменника. Одне перерахування його літературних нагород зайняло б кілька сторінок прибиральним шрифтом. На рахунку Азімова п'ять "Хьюго" (1963, 1966, 1973, 1977, 1983) і дві "Неб'юли" (1972, 1976) - найавторитетніших премій у світовій фантастиці. Однак куди важливіше те, що його численні книги досі переводяться і перевидаються у всьому світі — в тому числі, твори, створені понад півстоліття тому.
Набоков любил цифры. В каждой светился скрытый смысл, каждая имела свой цвет, характер, голос. И цифры отвечали ему взаимностью. Они то сопутствовали ему поодиночке, то объединялись в группы, образуя весьма симпатичные числа.
Он родился 22 апреля 1899 года. 2299 . Округлые и упругие, эти две пары одинаковых цифр составили неразрывную четвёрку. Как передние и задние колёса экипажа (автомобиля). На его мягких рессорах прокатилось безмятежное детство Володи. Дом, родители, Петербург, имение, лес, луг. И ещё – бабочки. Он стал коллекционировать их в 6 лет. Мы уже встречались с этой цифрой, только перевёрнутой. Что же касается других, то в 1922-м, в Англии, он получил диплом кембриджского университета. Диплом зоолога – потребность изучать, а не только собирать образцы. Так отозвалось то – самое первое – число: 22.
А дальше... а дальше за рулём машины уже сидела жена. Вера.
Это были не поездки – через шум и дым больших городов, убегая от скуки пустых разговоров. Это был долгий поиск тихой гавани, где главное – работа. И неважно, что вдоль грунтовых дорог нередко рос репейник, а очередное жильё обходилось без восторженных эпитетов. Зато утром в открытое окно падал не блеклый свет завершавшего ночную смену уличного фонаря, а осторожные, мягкие взгляды солнца. И был письменный стол. И книги. И, конечно, бабочки...
А однажды случилось чудо. Тёплые, трогательно преданные цифры 22 решили сделать своему любимцу подарок. Они стряхнули с себя умиротворяющую пыль американской глубинки, омылись в прозрачной купели горного ручья, ударились о землю и – обернулись пятёрками! 55 ! Столь ценимые Владимиром торжественные, красные, цифры. Принявший их 1955 год принёс «Лолиту».
Всё сразу, словно по волшебству, изменилось. Вместо ухабов и неказистых тёплый асфальт, и мотор удовлетворённо урчал, доставляя своих пассажиров на берега Женевского озёра. Казалось, былой неуют – позади, а будущее приятно и надёжно. И действительно, последовали 22 счастливых года.
Но в этой перекличке красного и зелёного; в осколках небесной синевы, заплутавшей в озёрных протоках; в отзвуках человеческой радости – во всём этом великолепии остался незамеченным один случайный мотив. Опасность, которая таилась в имени главного героя «Лолиты». Гумберт. Слово из семи букв. А имя получилось даже двойное – Гумберт Гумберт. Две семёрки. Роковая пара. 77. Холодные, острые, безжалостные цифры. Две косы для известной Старухи. А луг по-прежнему полыхал вовсю, и цветы под взмахами кос взлетали, как бабочки – и падали с бессильно повисшими крыльями. Последний всплеск солнца на лезвии – и в начале июля 1977 года Владимира Набокова не стало.
Ещё билось, чувствовало, отзывалось раненое сердце – Вера. Второе «Я» писателя. Ещё катился осиротевший автомобиль – всё тише, постепенно замедляя ход. Пока те давние весь этот век девятки не устали настолько, что застыли на стоянке без движения. В 1991-м Вера ушла из жизни